Я накрутила будильник на п’яту годину ранку, але довго не могла заснути. Уся ніч була схожою на верткий річковий човен, на ланцюг зі зв’язаних простирадл, що рветься, я падала в глибину й не могла навіть закричати. Я прокидалася й знову засинала, і коли будильник заходився тріскотіти, я встала і, наче сновида, натягнула на себе заздалегідь підготовлений одяг. У темряві, щоб не розбудити батьків, я пішла коридором до ванної. Мої очі палали, як коли я прокидалася на ранкову зміну. Біля вхідних дверей я взувалася, крізь щілини просочувався холод, я зняла з вішалки пальто. Перевірила час на годиннику й пішла крізь темний листопадовий ранок вгору до площі. Уже коли я підходила до костелу, то побачила здаля на автобусній зупинці його постать. Я йшла просто до нього, загорнута в пальто з піднятим комірцем. Я знала, що й так він мене одразу ж упізнає. Нікого більше на зупинці не було.

— Що ти тут робиш, сестро?

Його голос був різким, погляд теж. У руках тримав малу спортивну сумку. Одягнений лише в сорочку й коротку куртку до пояса. Я подумала, що йому має бути холодно. Не наважилася підійти до нього ближче.

— Іди додому.

Я не поворохнулася. Ми обоє знали, що автобус може приїхати щохвилини. Він дивився на мене й повільно хитав головою, ніби не вірячи.

— Забирайся до біса!

Він зробив крок до мене, але я змогла залишитися на місці.

— Я поїду з тобою.

— Я ж сказав, аби ти йшла додому. Бігом!

— Гонзо… Я просто хочу тебе провести.

Звіддалік долинув шум мотора. Ми подивилися в тому напрямку, де від закруту біля пивниці починалася площа.

— Але я цього не вартий. Ти мене чуєш?

Два жовті промені світла в темряві, шурхіт каміння під широкими шинами. Синій автобус стишив хід і за кілька митей зупинився перед нами. Я знала, якщо не відступлюся, то й він нічого не вдіє, не зможе мені заборонити сісти в автобус. Він увійшов перший, заплатив за квиток і з кілька секунд стояв нерухомо біля кабінки водія. Однією ногою я стояла на сходинці, іншою — усе ще на землі. Потім він швидко пішов через прохід в кінець. Я дивилася на його спину в бежевій весняній куртці. Я купила квиток до Будєйовіце й сіла попереду. Я заздалегідь довідалася про розклад руху поїздів до Плзні, я про все знала. Минулий вечір вони провели з Хозе в пивниці, ніби нічого не відбувалося. Я вдивлялася в темряву. Гонза їхав на задньому довгому сидінні так само, як коли ми їздили до школи. Друзі, які заходили раніше, завжди тримали нам місце. Гонза був королем заднього сидіння…

У селах по дорозі заходили інші люди, із деякими я віталася. Потім я робила вигляд, що сплю, щоб ні з ким не треба було говорити. До Будєйовіце ми доїхали ще затемна. Він вийшов через задні двері й широким кроком пішов до залізничного вокзалу. На мене навіть не глянув. Я перейшла вулицю до «Грант-отелю» і трохи почекала, потім перебігла через дорогу, повну автівок, і увійшла до зали вокзалу. Він стояв біля віконечка й купував квиток. Помітив мене. Я стала в чергу й тупцяла на місці. Я бачила, як він іде до виходу на перони, зупиняється, схиляє голову й перевіряє час на табло. Потім він обернувся. Я підійшла ближче до віконечка, сторожко, не бажаючи дати себе прогнати. Він раптом усміхнувся й показав рукою, аби я йшла до нього. І коли я не поворухнулася, він підняв другу руку, в якій тримав, ніби дві карти, маленькі прямокутнички цупкого паперу. Я вийшла з натовпу людей до нього. Він справді тримав два квитки.

— Я знав, що ти вперта, — сказав він і простягнув мені один.

— Дякую.

— Чекай, — він поглянув на той, що лишився в нього в руці, подав його мені, а інший забрав із моїх рук. — У тебе туди й назад.

У купе ми сиділи самі, Гонза біля вікна, я біля нього. Було холодно, і дивно пахло. Він поліз до сумки й витягнув білу скляну пляшку. Газована вода. Я випила. Гонза дивився за вікно, я розуміла, що йому не хочеться говорити. Якщо вже за цих півроку від аварії я нічого від нього не дізналася, то тепер було вже запізно допитуватися. Тож я мовчала й пила воду, розглядала на тлі блідого світла з вікна його обличчя. Воно було суворе, нерухоме. Серйозне. Вагон бився на коліях, хитався, глухі удари, скрегіт металу, у мене мороз пішов поза шкірою. Розвиднювалося, ми на якийсь час зупинилися посеред поля. Осінній сумний пейзаж, ми довго сиділи нерухомо. На наступних зупинках заходили якісь люди, проходили повз скло нашого купе, але їх щось відлякувало, і до нас не підсідали. Гонза сидів нерухомо й дивився на людей, які виходили з потяга, несучи сумки чи портфелі. Заходили інші, розмовляли, сміялися чи сердилися, але всі їхали, аби потім повернутися. У кожного було якесь життя, свої проблеми й своє щастя. Його очі всотували щоденне життя там, за вікном. Мені на очі наверталися сльози, та я намагалася зробити так, щоб Гонза нічого не помітив. Коли він раптово заговорив, я злякалася. Насамперед через тугу, що звучала в його голосі.

— Ти пам’ятаєш, як колись улітку читала мені в дядька «Швейка»?

Я лише хитнула головою, у горлі застрягнув жахливий вибух плачу, тож я декілька разів сковтнула.

— Саме дозрівав літній врожай, час від часу яблука падали на стріху, на хвилястий метал, і ти завжди так лякалася…

— А ти з мене кпив.

Я була там, у літньому дні на веранді хати біля Влтави. Яблуко падало, чувся гулкий удар, і я здригалася. «Сестро, ти дурепа», — сміявся Гонза, він сидів навпроти мене на холодній бетоновій підлозі й слухав, як я читаю з замацаної, порваної книжки. Єдина книжка, що була в дядька Венци вдома, окрім ще кількох про рибальство й бджолярство.

Гонза знову замовк. Я не знала, як продовжити розмову та й для чого, власне. Я відчувала невідступний тиск у сечовому міхурі, але не поворухнулася. Згідно з розкладом, за двадцять хвилин ми мали прибути до Плзні. Гонза сперся на лівий бік і сховав голову в куртку, що висіла на гачку. Я подумала: «Як він може в таку хвилину спати?». Через брудне вікно лилося осіннє світло, стрілка опалення ковзала червоним полем, але в купе доходило не так уже й багато тепла. Лівим боком я притулялася до Гонзи, аби зігрітися. Потяг свистів перед переїздом, понад дорогою втікали будиночки й паркани садків. І тут я відчула легкий рух, ритмічне здригання, яке йшло від Гонзового плеча й проходило через усе моє тіло, ніби електричний струм. Його голова була все ще схована в бежевій весняній куртці. Мені перехопило подих, і я намагалася не звертати уваги на те, як колії б’ються в колеса й шасі вагона. Гонза здригався від слабких нападів плачу, я відчувала ці схлипування своїм тілом, вони були мені в серці й у горлі. Я заплющила очі, опустила голову й поклала підборіддя на груди. «Ні, ти не можеш плакати, до дідька, ти не плакатимеш!», — я вхопила руку Гонзи, і він мені стиснув пальці. Потяг деренчав далі, за вікном вже бовваніли будинки передмістя. На кілька довгих хвилин усе ніби принишкло. Зі скрипом ми зупинилися на вокзалі в Плзні. Гонза поліз до кишені штанів за носовичком. Він вишмаркався й втерся, а коли видобув голову з-під куртки, його обличчя мало той самий суворий вираз, як і вранці на зупинці автобуса, лиш очі були трохи почервонілі.

Ми стояли перед вокзалом. Люди довкола поспішали й галасували, запалювали цигарки, у кіоску купували каву чи пиво.

— Далі я піду сам, сестро. Дякую.

Я ствердно хитнула. Ми обійнялися. Швидко й незграбно. Це тривало кілька секунд. Він одразу ж повернувся, я дивилася, як б’ється в нього на спині чорно-біла спортивна сумка, вільною рукою він вимахував сюди-туди й швидко розчинився у натовпі.

Я поверталася, ніби сновида, до будівлі вокзалу, біля віконця туалету отримала шматок змотаного туалетного паперу, зачинила за собою дверцята кабінки й присіла. Переді мною на подертих дверях розпливалися лайливі написи й малюнки, нашкрябані на пожовклому лакові. Потім уже не бачила нічого, лише трусилася зі складеними на грудях руками на пластиковому сидінні унітаза, а плач вилітав надсадними хвилями, які не могла зупинити. Коли ж нарешті вийшла до смердючого темного приміщення, обкладеного брудними білими кахлями, за слізьми нічого не бачила й ледве не збила з ніг стару пані-прибиральницю. Вона взяла мене за плечі й відвела до маленької комірчини. Там була каса з дрібними грошима, відра й віник із ганчір’ям для підлоги. Жінка всадовила мене на стілець і дала напитися чаю з термоса. Огрядна пані, запакована в темно-синій халат. Я витирала очі й бачила у віконці жіночі руки, які залишали на тарілці десять копійок і брали туалетний папір. Із маленького транзистора лунала музика, чеські шлягери, «Олімпік», Гана Загорова й Карел Готт[22]. У мене поволі заспокоїлося дихання, із носа потекло й захотілося їсти. Я вдихала запах дезінфекції й застарілого бруду.