— Що це на нас сиплеться нещастя за нещастям, дівчинко? — сказав він, дивлячись за вікно в сад.

— Гонза тут, дядьку?

— Ні. Тут був уранці ваш тато.

— Дядьку, що трапилося?

— Навіть не питай.

Дядько на мене дивився, але рота не відкривав.

— Але Гонза ніколи не сідає за кермо, коли вип’є. Це неможливо!

Я вибігла з хати й поверталася в село. Я пройшла повз наш садок і побігла далі. На вікно Анни я певний час просто дивилася і, задихана, ходила вздовж паркана, коли вона вийшла на поріг. Вона глянула так, аж я затрусилася. «Що це з усіма сталося?» — промайнуло мені. — «Що тут відбувається?». Ми сіли біля річки. У неї був лише синець біля правої скроні, у Хозе — вивих шийного хребця. Гонза обійшовся без ушкоджень. Де він, Анна не знала. Я тримала її за руку.

— А що з людьми з того другого овта?

— Я не знаю. Воно їхало дуже швидко в напрямку Глубокої, досить швидко, було на головній.

— Але наш Гонза ніколи не сідає за кермо п’яний. Ти ж знаєш, Анно…

Вона дивилася в землю, із неї не вдалося витягнути більше жодного слова. Ми піднялися й пішли до Хозе додому, він вийшов перед ворота, навколо горла в нього був білий фіксатор. Він провів нас у двір. Я просто-таки злякалася того, що побачила. У червоної шкоди було геть розбите переднє ліве крило, фара висипалася, метал переднього капоту був поламаний і стримів догори, двері водія ввігнуті. Жахливий вигляд.

— Нас перекинуло на бік. Другій автівці дісталося в перед, а потім її занесло на дерево з лівого боку…

Вони стояли з Анною там у дворі біля розбитої автівки. І раптом усі стали ніби іншими. А Гонзи ніде не було.

О шостій ранку я стояла перед шафою. Я взяла блідо-синю сукню, окрім неї, у мене була ще тільки одна, квітчаста, яка для іспиту не годилася. Перед дзеркалом ми з мамою все перевірили. Біле намисто, сумочку вона мені позичила свою білу, із минулого Різдва, майже не взувані білі черевики на підборах були моїми, і ось я вже тупочу нагору по камінцях до автобусної зупинки. Перш ніж дійшла до школи, я трохи навчилася на тих підборах ходити. У шкільному коридорі ми не могли впізнати одне одного. Хлопці в костюмах і з краватками, однокласниці в довгих сукнях і з зачісками з перукарні. Від усіх ширилася знервованість, тільки я сиділа в дивному спокої й чекала, коли мене покличуть на екзекуцію. Якісь іспити на зрілість здалися мені раптом смішними. Мілада трусилася на лавочці навпроти. Єдина дитина, дівчинка з міста, яка вдома цілими днями вчиться, увечері йде вигуляти собаку в парку, а раз на тиждень пилососить килим у вітальні… Я підсіла просто до неї, взяла її за руку, і ми трималися так, поки не настала її черга. Коли після обіду з екзаменаційної кімнати вийшла я, ми з Міладою міцно обнялися, у роздягальні хлопці вже потай відкоркували пляшку горілки. Я подзвонила з автомата Петрові, потім ми поїхали до Мілади, а потім нарешті автобусом додому. Я віддала мамі атестат з одиничками, тато поклав на стіл шоколадку, так само, як тоді, коли в мене був день ангела чи день народження.

Ввечері я зайшла по Анну й ми пішли до пивниці. Там сиділи хлопці, зокрема і наш Гонза, Хозе й Швабал. Ми ненадовго до них підсіли. Хозе через стіл поцілував Анну, вона склала іспити лише з двома двійками. Гонза вже другий тиждень не показувався вдома, спав на роботі чи у світлиці в дядька. Я розповідала йому про все і про домашні справи також. Потім Анна витягла мене за порожній столик. Господар приніс нам по двісті грамів білого. Воно було кисле й без запаху, але нам було байдуже. Анна лише понюхала й підсунула свою склянку мені.

— Ти не будеш? Ми ж сьогодні святкуємо.

— Щось мені не хочеться, — опустила очі Анна.

— Не знаєш, як там Оліна? — запитала я.

— Я тобі не казала? Вона вже склала іспити в училище.

— Вона шукає роботу?

По її очах я зрозуміла, що вона думає про те саме, що і я. Зрозуміло, що незручно було вивідувати через посередника, яким тепер була Анна.

— Анна, це зараз неможливо, знаєш? Я б хотіла, але…

— Час це виправить.

Я хитнула головою. Ми сиділи в затемненому закладі, від навколишніх столиків валив сигаретний дим. Анна мовчала, я бачила, що вона хоче щось сказати. Я знала, що їй потрібен час.

— Знаєш, Гано, — почала вона обережно, — я, здається, попала…

У мене раптом усе склалося. Її неспокійні очі, склянка вина, якої вона навіть не торкнулася.

— Анно…!

У цей момент грюкнули двері. Я сиділа спиною, Анна схилилася до мене.

— Прийшов старий Конопка.

Я стенула плечима, ну й що з того. Я чула, як він волочить ноги по підлозі, він ходив у пивницю лише в капцях. Кроки наближалися, а потім зупинилися.

— Він дивиться на тебе, — зашепотіла мені на вухо Анна.

Я обернулася й привіталася з ним. А потім знову випила вина, відчуваючи спиною, що він усе ще там стоїть. Хлопці від столу щось йому загукали.

— Він іде до нас, — прошепотіла Анна, дивлячись через моє праве плече.

— Ми всі знаємо, хто ти така, — прозвучало за мною.

Потім тиша.

— Це він до мене говорить? — запитала я в Анни.

— Ти тут попиваєш винце, так? Усе село знає, чому ти покинула нашого Зденєка.

У пивниці стало тихо, я повернулася на стільці. Він стояв за три метри від нашого столу, розставивши ноги, тримаючи в руках глиняний кухоль, із відкритим ротом глипаючи на мене. Здавався несамовитим.

— Зустрічатися з хлопцем, у якого є хата, тобі подобалося, зважаючи на те, що ваша й Венцова підуть під воду.

— Що вам треба, пане Конопко?

— Ти така хитрюща. Коли тепер кажуть, що нашу хату теж знесуть, ти з хлопцем і розпрощалася, так?

Я не могла промовити й слова, сиділа на стільці й дивилася на Конопку, в якого по зарослій бороді текла слина, а очі блищали.

— Тепер у тебе прийшлий, але знову з хатою, так! Ти — дівка!

Я не могла відвести очей від його брунатного обличчя, він почав трохи хитатися з боку в бік, у руці уздовж тіла тримав порожній кухоль з-під пива.

— Поки що тобі все вдається, та зажди, тобі ще перепаде, мала шльондро…

Більше він сказати не встиг, бо до нього підскочив Гонза й ударив його кулаком в обличчя. Конопка захитався й отримав іще один удар, Гонза, стиснувши кулаки, притискав здивованого Конопку до стіни. Я підвелася й зробила кілька кроків до Гонзи, але все відбувалося занадто швидко. Гонза, який був уполовину менший, аніж міцний Конопка, був, однак, стрункішим і гнучкішим, він ударив униз і вибив із руки Конопки кухоль, який розбився на дрібні черепки. Потім Гонза ухилився від Конопчиного широкого удару й натомість сам іще раз ударив його в ніс. Від цього Конопка вдарився головою об стіну, а Гонза все стояв біля нього й гамселив його в обличчя. Анна заверещала, хлопці із шумом позіскакували зі стільців й кинулися до них. Я бачила, як у Конопки йде носом кров, вона була в нього на губах, сочилася неголеною щетиною, він уже не спромігся на наступний удар і тільки отримував від Гонзи ще й ще. Хозе й Шваб були вже біля них. Вони схопили Гонзу за плечі й відтягнули назад, але Конопка вже сповз по стіні вниз, на брудних кахлях було повно крові. Хозе тримав Гонзу за горло, Шваб тримав його руки, і якийсь час вони боролися між собою. Я лише дивилася, усе промайнуло за кілька секунд. На нашому столі розлите вино всотувалося в скатертину.

Я стояла ніби обпечена, допоки до мене не підійшов Гонза з буряковим обличчям і розпатланим волоссям. Я трусилася, він узяв мене за плечі, і ми пройшли через увесь зал пивниці до виходу. Ми опинилися надворі, мене охолодив вечірній вітерець. Я тупотіла за Гонзою, який вів мене за руку через площу в сутінках.

Дивний початок літа. Мені прийшов конверт із педагогічного факультету й того ж дня — конверт для Гонзи з суду. Я дивилася на молочне скло подвійних дверей лікарської ординації. Нарешті вони відчинилися. Я залишилася в коридорі сама. Лікарка Брейхова стояла у дверях, білий халат був розстібнутий, на шиї фонендоскоп. Ніби велика екстравагантна прикраса. Вона посміхнулася до мене. Я спромоглася тільки на нервовий розпачливий усміх.