— Вона побила собі обличчя. Здається, у неї зламаний ніс, вибитий зуб і подряпини.

— О господи… Як вона це зробила?

— Биткою для м’яса, — сказав Зденєк доволі спокійно, дивлячись на річку, — біля столу в кухні.

— А ти? Ти там був?

— Ми з татом працювали в садку. Прийшли додому, а на столі повно крові…

Я ще дужче притислася до Зденєка, бо стало дуже холодно. Мені спало на думку зайти до дядька на чай.

— Мама дізналася, що вас теж мають затопити?

— Ні, ми їй про це взагалі не говорили. Тато не захотів.

Зденєк спустився аж до води й вмочив у неї руки, мене від того пробрало холодом. Рука в нього була як лід, коли він мене торкнувся.

— Я посварилася з татом.

— Чому?

— Через петицію.

— Це все одно намарне. Ти гадаєш чинуш цікавить, що думають прості люди?

— Чому ти так кажеш?

— Бо я так вважаю.

— Тож ви гадаєте, що краще нічого не робити? Ти сидітимеш біля річки й чекатимеш, коли тобі знесуть хату?

Цар привітав нас гавкотом і біганиною за сіткою, як навіжений. Я його трохи відпустила, і ми бігали у дворі, капці з мене спадали, і незабаром шкарпетки стали мокрі. Я вже промерзла. У дверях веранди з’явився дядько.

— У тебе є ром, Венцо? — закричав Зденєк.

У кухні ми пили чай із торішнім медом. Залишилося ще кілька банок, увесь інший вони зі Зденєком продали. Дядько поліз у шафку за ромом.

— Корабельна пляшка в цій хаті буде доти, доки вона стоятиме, — пожартував він.

Ніхто не засміявся. Може, він не це хотів сказати. Пляшка рому з Їндржихув-Градеца пішла по колу, я собі теж трохи налила в чашку. Щоб зігрітися і щоб був запах. Зденєк з дядьком говорили про риб, про мед і про кроликів. А для мене це було так само, ніби вони мовчали. Я дивилася на Зденєка й на дядька. Жодного слова про те, що хату Конопків було теж записано на знесення, хоча вона й понад висотою 370,5. Жодного слова про те, що ця хата наступної весни вже тут не стоятиме. Разом із сараєм, садом і вуликами. Дядько начебто думав, що коли він про це не говоритиме, то загроза зникне чи взагалі не існуватиме. Раптом я відчула, що не можу дивитися ні на одного, ані на іншого. Я встала, недопивши чай, і сказала, що йду додому. Вони мене не тримали. Мені було шкода. Наче до мене їм не було жодної справи.

Цар у дворі трохи погавкав, лише він хотів мене зупинити. На доріжці біля річки я зупинилася. Поглянула на годинник. «Я дам йому п’ять хвилин», — сказала я собі. Вони йшли страшенно повільно, секунди, хвилини, вода текла ще повільніше. Зденєк не з’явився у дверях. Під моїми підошвами скрипів пісок, я стояла спиною до хати, дивилася тільки на річку.

На скляних дверях при вході було наліплено плакати, які запрошували на концерт відомого оркестру «Мораванка». У залі будинку культури на столах лежали сніжно-білі скатертини, мені це трохи нагадало білу накидку з вишиваними краями в нас у селі в костелі, на жертовному столику перед вівтарем. Я не знаю, чому мені згадалася атмосфера костелу, але ті, хто приходив і сідав навколо столів, здавалися мені схожими на тих, хто збирається на похованнях. Ми з Анною й Міладою сіли за кутовий стіл. Офіціант приніс пляшку вина.

— Тобі подобається оркестр? — запитала Анна в Мілади.

— Та ні, але мені хотілося побачити, як виглядають справжні сільські танці, — пояснила Мілада.

— Ну, це буде не зовсім типова сільська забава, — посміхнулася я.

Мені не хотілося відразу все пояснювати Міладі, але вона була досить уважною й уже виробила для себе якесь уявлення. Незабаром вона постукала мене по плечу.

— Ці люди якісь занадто похмурі…

Вона витягнула мене з задуми. Я намагалася приховати нервування.

— Тут настрій, як на похороні, — зашепотіла вона мені у вухо.

«Бо це і є похорон», — подумала я, але вголос заспокоїла Міладу, що веселощі от-от почнуться.

Вона дивилася на вхід у залу. Я спіймала себе на думці, що хочу, аби мама не пустила Оліну на ці танці.

— Спочатку буде концерт, — почала Анна, — потім виступить якийсь фольклорний ансамбль із Будєйовіце, а потім уже гратимуть танці.

Я знову замислилася. Про те, що мені хотілося б, аби на танцях Петр був без Оліни, яка має готуватися до випускних іспитів.

— А танцюристи будуть? — засміялася Мілада.

— Має прийти Петр з Оліною, — сказала я й повернулася до Анни. — А що Хозе?

— Він не прийде, — покрутила вона головою.

Зала заповнилася, ми налили в склянки вино. Усе ще тільки втрьох. На сцені вже була група, коли перед мікрофоном з’явилося троє панів у костюмах і з краватками. Делегація з району, як зазначив хтось за сусіднім столиком. Один із них, малий, збитий, у білій сорочці і з рідким волоссям, почав говорити щось про те, що будівництво атомної електростанції — це честь для всього Південночеського краю, що обрання цього місця — перевага для місцевих мешканців, для яких електроенергія буде найдешевшою в країні, будівництво принесе розвиток та інвестиції, гроші, нові квартири… Я озирнулася й крізь відчинені двері побачила натовп хлопців, які покинули свої місця в залі, тислися біля бару, а хазяїн розливав їм горілку. Серед них був і Петр. У світло-синій сорочці, розстібнутій біля горла, він стояв боком, перекинувши чорний піджак через руку, із кимось говорив і махав руками. Я роззирнулася, чи не побачу Оліну, але ніде поруч її не було. Дивне відчуття радості підступило мені до самого горла, я засоромилася й поглянула на наш стіл. Анна з Міладою слухали доповідачів, тож здивування відсутністю Оліни я могла вдавати хіба що сама для себе.

Коли Петр з’явився біля нашого столу, оркестр уже грав, зала слухала, але з бару лунав шум. Він приніс пляшку газованої води. Перед будинком стояла його автівка, він обіцяв кільком людям із сусіднього села, що довезе їх.

— Оліна переказує вітання, — сказав Петр.

«Мораванка» відіграла першу частину народних пісень. Після цього вийшли діти в національних костюмах. У перерві ми з Анною пішли в туалет, із місцевої пивниці звучали дещо грубіші пісні. Я чекала Анну в коридорі й дивилася на співаків. На чоловіків, які стали колом і обіймалися за плечі. Вони співали трохи перероблену народну пісню «Шлях до Протівіна». Слово «голиші» у тексті вони замінили на «товариші». Рима була такою ж. Спітнілі обличчя, приспущені краватки. «Другі, як і перші, куркулі, товариші, будуть спати у землі», — верещали вони задоволено, вимахуючи склянками в руках.

До нашого столу в кутку біля сцени ці співи вже майже не долинали, а незабаром їх і зовсім заглушила «Мораванка», яка цього разу вже заграла до танцю. Петр на стільці довго не затримався, тільки піджак від костюма лишився на спинці, він крутився навколо інших столів й увесь час комусь щось розповідав. На паркеті все одно танцювало зовсім небагато людей.

— Петр мені щойно сказав, — нахилилася мені до вуха Мілада, — що це останні танці, а потім будинок культури знесуть.

— А разом із ним і все це село, — кричала їй у вухо вже я, — і сусіднє теж, і ще три. В одному з них живе Петр.

Вона кивнула, що вже знає. Вона ввесь час була трохи переляканою.

— Для місцевих вхід безкоштовний, — продовжувала я, — родичі Петра відмовилися, тож увесь стіл наш.

— Ти тут когось знаєш? — роззирнулася Мілада по залі.

— Ні, але Петр усіх знає. Він обходив села з петицією проти знесення будинків…

Ми сиділи близько до репродуктора й погано чули одна одну. Я помітила, що майже ввесь час говорю про Петра, і ще помітила погляди Анни. Коли музика перестала на якийсь час грати, Петр підвів до столу пана Тушла. Він видався мені втомленішим, аніж раніше, але в очах його читався бойовий дух. Він витягнув із нагрудної кишені складений аркуш паперу. Він був списаний його охайним почерком хронікера. Концепція листа до міністерства палива й енергетики. Я пообіцяла, що вдома наберу його на машинці й відправлю назад із Петром. Старий пан нахилився до мене, щоб я його почула. На наш попередній лист із президентської канцелярії не прийшло жодної відповіді. П’ять малих південночеських сіл не вартували навіть ввічливої відповіді голови держави чи його чиновників. Пан Тушл говорив це дуже здивовано. Я розповіла йому про справи в нас у селі, про мою сварку з татом і про те, що зрештою він таки відніс у нацкомітет петицію. У нього загорілися очі, і він поплескав мене по спині.