— Я знаю, ваше село мають повністю знести, — кричала я йому до вуха, гурт на подіумі після перерви знову заграв.

— Загалом п’ять сіл підуть до чорта повністю, розумієш? Їх зрівняють із землею!

— Це мені можеш не розповідати, ми теж будемо під водою.

— Так, але площа ваша принаймні залишиться, костел, дві третини хат. А п’ять сіл цілком зникнуть із мали.

— Петре, — я відсьорбнула вина й нахилилася до його вуха, аж його кучеряве волосся лоскотало мені ніс, — ми нижче лінії затоплення. Оліна, Анна, школа, хата дядька Венци! Спочатку з нашої компанії мали залишитися в селі тільки Хозе й Зденєк, — мій голос ослабнув.

— Хто?

— Зденєк Конопка. Але тепер усе вже інакше, у них теж заберуть хату, — я вже трішки хлипала.

— Усі ремствують, але зрештою примиряться, — повільно й голосно говорив Петр, тримаючи губи біля мого вуха. — Дехто вже обраховує, скільки отримає за будинок.

У нас за спиною тупотіли танцюристи в ритмі вальсу, гурт трубив, танцполе шуміло.

— А що твій тато? — нахилилася я знову до Петра.

— Він уже здався. Уже майже всі здалися, але мені байдуже, я ремонтую ванну й завершу її. Ніхто мене звідси не вижене…

Ми перекрикували гучну музику до наступної перерви, потім Оліна витягнула Петра до танцю, потім іще одне коло ми танцювали щось сучасне всі разом. Потім я раптом залишилася сама. Зала пивниці була прокуреною, у повітрі крутився пил, нібито після попереднього кола музики він не встиг опуститися на старий паркет. Я все ще чула голос Петра й думала про те, що він мені сказав. За вікнами темрява, зі стелі звисають паперові гірлянди й убогі прикраси з крепового паперу.

Вино було кисле, воно мені не смакувало, але поступово вдаряло в голову. Від столу я слідкувала за натовпом на барі й заповненим танцполем, гурт грав повільні композиції. Анна з Хозе, Оліна з Петром. До мене підійшов якийсь хлопець, якого я вже зустрічала на інших танцях, але він уже був напідпитку, тож перед наступною піснею я з радістю повернулася до столу з пом’ятою й залитою скатертиною і крихтами від солоних картопляних чіпсів.

Перед північчю Анна з Оліною витягнули мене на п’ятдесят. Замовили зелену[14]. Ми стояли там із склянками в руках, три грації.

— Дівчата, я більше не буду, — протестувала я.

— Пий і не тринди, — скомандувала Оліна й безжально роздала чарки з зеленою.

Ми стояли перед пивницею в Пластовіце, трималися за плечі й співали «Ясну річ» від «Олімпіка», горланили до самої ночі, точніше, уже до ранку. Хозе вже завів автівку, сидів за кермом і мав злісний вигляд, єдиний тверезий зі всієї нашої компанії. Петр на зворотному шляху вліз поміж нами з Оліною. Коліна в нього були аж біля підборіддя, а його грива смерділа цигарковим димом. Коли Хозе зупинився перед їхньою хатою, і Петр зникнув за темними воротами, я відчула, що мене трохи нудить, якийсь стан невагомості навколо шлунка. Олінина голова впала мені на плече, і там лишилася аж до кінця дороги додому.

Зранку на шафі дзеленчав програвач, гучна духова музика нагадала мені вчорашні танці. Тато поводився зле, бо ми як родина знову не зустрілися за недільним сніданком. Я прокинулася вже після восьмої, а Гонза спав далі, загорнутий у ковдру, він повернувся десь біля п’ятої ранку. Я позіхала в кухні біля столу, від волосся відгонило цигарковим димом. Я налила собі з крану ще одну склянку води й витерпіла ще один татів погляд.

— Що таке? Мені хочеться пити.

— Бо ви пили, — глипнув він суворо.

Мама почувалася загалом добре, вона посміхалася й намагалася все залагодити, як завжди. Тато майже не говорив і відразу після сніданку пішов у садок. Я чистила картоплю на обід, мама трошки присіла й гладила рукою скатертину на столі, дивилася крізь вікно на річку.

— Мамо, — наважилася я в цілковитій тиші, —вони знову посварилися?

— Але… так нормально.

— Гадаю, ми просто маємо про це поговорити.

— Про що?

У її погляді зблиснула знервованість, мамин погляд видавав її втому і був сповнений тієї її доброти, яка мені здавалася часом просто нестерпною.

— Про те, що відбувається вдома.

— У нас щось відбувається?

— Мамо… — у мене на язику крутилися слова, але я втратила силу їх сказати, ніби говорила проти сильного вітру, що вкидає слова назад до горла.

Мені хотілося вибігти геть, піти до річки або в садок. Я поставила каструлю з картоплею на плиту і якийсь час просто стояла, відчувала нас обох, самотніх у недільній кухні. Я так хотіла, аби мама щось сказала, я хотіла підійти й погладити її по волоссю, але я знала, що це її тільки налякає. У нас дорослі ніколи не гладили, не торкалися одне одного, а ми з братом уже стали дорослими, це ми собі вибороли. Я дивилася на неї й знала, що зараз вона піде перевдягатися задля походу в костел, тата вже було чутно з коридорчика. У нашій кімнаті, де спав Гонза, було все ще тихо, а на мене знову нахлинуло відчуття, що мені треба забиратися геть, швидко й просто зараз. Ця потреба мені заболіла по всьому тілу, і в цей момент мені захотілося, щоб сталося якесь диво. Прийде за мною Зденєк і візьме мене до річки. Або я просто зникну? І опинюся раптом десь…

Порізана картопля стояла готова в каструлі, ми з мамою — у нашій обідраній кухні з фіранкою на вікні, де радіо грало ще один сонний вальс. У цей момент відчинилися двері з коридорчика, і я відчула хвилю свіжого повітря. Тато став у дверях і сказав, що до мене прийшли. Я вийшла на ґанок, перед будинком був Петр. Він стояв, спершись на паркан, і усміхався до мене. На ньому був чорний светр і джинси, у яких він був і вчора на танцях. Він озирнувся на автівку позаду себе, дверцята водія були відчиненими.

— Ти можеш поїхати зі мною?

Я відразу ж кивнула, навіть не знаючи, куди.

— Візьмеш друкарську машинку? — запитав Петр.

— По неї треба заїхати до дядька, — прокукурікала я, коли згадала про нашу вчорашню розмову.

Я сіла в автівку біля Петра й показувала йому дорогу.

— Ви вчора перебрали. Оліні погано ще й досі.

— Вона з нами не поїде?

— Не хоче в авто, боїться за шлунок, — сказав він, — пішла ще полежати.

У дядька у світлиці я взяла машинку, поклала її у футляр, який поставила на заднє сидіння Петрової шкоди. Ми виїхали за село, і тільки за кілька кілометрів я зрозуміла, що вже не стою біля умивальника в нашій кухні. Щось справді сталося. Петр трохи хрипів, майже весь час мені щось розказував, ми їхали тією ж дорогою, як і вчора з Хозе та дівчатами. Петр казав, що єдину друкарську машинку закрито в місцевому нацкомітеті в райцентрі. Але вони вже не будуть випрошувати й боротимуться за своє село самі. Ми виїхали на головну, на зовсім нову широку дорогу до Будєйовіце.

— Бачиш, дорога в них уже є, тепер починають будувати. Он там, — показав він праворуч, — щодня проїжджають десятки вантажівок.

— У нас дехто й досі говорить, що це неправда, що нічого не зміниться.

— Поглянь сюди, перші будинки вже зруйновано задля нової дороги. А в листах, які прийшли в район, чітко написано, що зона безпеки — у радіусі трьох кілометрів від електростанції. Це кожен може вирахувати. Це ясно як день.

Я хотіла слухати Петра далі, сидіти поруч із ним, і коли ми в’їхали в село, я ледь стримала подив, що дорога промайнула так швидко. На площі він зупинився не біля свого дому, а з іншого кінця.

— Тут живе Тушл, — сказав він.

Він узяв футляр із друкарською машинкою з заднього сидіння й постукав у вікно. Хата була простою, внизу її було побілено до самої трави, я встигла помітити, що в будівлі був трикутний фронтон і посередині дата 1897. Ми пройшли через маленький палісадник до дверей. Зсередини на мене повіяло вогкістю каменю й маринадом для огірків, у кімнаті стояв кухонний стіл і була грубка з плитою, на ній — смальтові каструльки. Двоє літніх чоловіків підвелися з-за столу, Петр представив мені пана Тушла. Сиве волосся навколо залисини, поверх картатої сорочки одягнено светр, плетений великими петлями. Другим був пан Бертак, із сусідньої хати. У нього було дуже зморшкувате обличчя, густе волосся, зачесане назад, уже зовсім біле, він точно був старшим, аніж пан Тушл. Його широке обличчя рожевого кольору, у кишені сорочки виднілася відкрита пачка цигарок. Обоє були стурбованими, я вийняла машинку з чорного футляра, мала при собі й стосик паперу. Якийсь час вони дивилися на мою машинку, обклеєну зусібіч кольоровими наклейками з емблемами автомобілів і мастил. Я поклала поміж двох аркушів темно-синій копіювальний папір і накрутила все це на каретку. Кухонний стіл був зависоким, мені довелося підняти руки, відтак писати було не вельми зручно. Пан Тушл показав мені аркуш паперу, списаний дрібним охайним почерком.