Тим часом розвиднілося. Я знову витягнула чистий аркуш із машинки й накрила чорну каретку чохлом. Це мав би бути роман про нашу сім’ю. А натомість я витягаю з машинки один і той самий непописаний аркуш, який перед цим туди ж і вставляю. Я уявила собі, як би заусміхався мій брат, потягнулася й зрозуміла, що дуже хочу їсти. Я зачинила світлицю й з коробкою в руках вирушила додому.

Мамі зранку було добре, у кухні вже світилося. Я допомогла їй приготувати сніданок і розповіла їй про Голеца. Я все ще була налаштована, але зі своїми питаннями вирішила почекати, доки в кухні не з’явиться тато. Він зайшов, усміхаючись. Це мене трохи спантеличило. Раптом із нашої кімнати виповз сонний брат. І це все вирішило. Ми раптом зійшлися на сніданок усі. Мама щебетала, Гонза бухтів, чому я тягаю його светр. У тата був добрий настрій і він запитав, чи не піду я з ними на службу. Мені не хотілося псувати цю неочікувану ранкову сімейну ідилію, тож я кивнула. Коробку від цукерок я посунула вбік, і насолоджувалася спокоєм і миром на всіх фронтах, і бажала, аби сніданок тривав до самого обіду.

Після служби ми з паном священиком трохи постояли біля його автівки, перш ніж він вирушив на службу до іншого костелу.

— Цей лист, це третя кара Божа, — казав тато тихо, нахилившись до пана священика.

Вітер здіймав татів поношений плащ, поки ми стояли на площі, а пан священик серйозно кивав головою.

Ми йшли додому, я попереду, батьки повільніше за мною. Я думала про татову теорію трьох Божих кар. Я знала це назубок, у кухні перед недільним обідом ми прослуховували це ледь не щотижня. Брат від цього ховався в нашій кімнаті й вмикав магнітофон, перш ніж тато його суворо викинув до дядькової хати.

Перша кара впала на наше село, згідно з татом, за Другої світової війни, коли німці вивезли з костелу дзвони, щоб їх розплавити й зробити з них зброю. Дзвін Святий Павло походив із 1564 року, маленький дзвін був поховальним. Лише він після війни й повернувся. Здається, десь аж із Гамбурга. Другою карою для нашого села було те, що на початку сімдесятих років хтось вкрав із вівтаря ікону святого Павла. Так і не з’ясувалося, хто поцупив патрона села. Я вже не бачила, як ця ікона висить у церкві, знала про неї лише з історій бабусі й мами. Коли село втрачає своє серце, висвячений дзвін, і коли втрачає свого охоронця, йому судилося нещастя.

— Мамо, я йду гуляти, — сказала я після обіду.

Брат теж був уже десь у бігах. Я вийшла за село нагору, до лісу, і дугою до нашого дерева. Я поглянула на годинник. До третьої лишалося ще десять хвилин. Я присіла й сперлася на стовбур берези, кора з якої скручувалася в сіро-білі фоліанти. Незабаром з’явився Зденєк. Він був у темно-синій спецівці, у штанах і блузі, які носив у неділю. Мабуть, щойно видані на роботі, бо виглядали як нові, без жодної плями чи смужки. Я озирнулася назад, на луці не було ні душі, із села виднілися лише черепичні дахи й костел із віконцем циферблата, який дивився на нас здаля. Зденєк підсунувся до мене й приставив для поцілунку свої губи до моїх. Я із заплющеними очима хвильку лише відчувала його дихання, коли він ледь розтуленими губами торкався мого підборіддя й зубів.

— Ти сонна?

— Я від третьої на ногах, — сказала я.

Ми встали й повільно пішли до лісу, я розповідала про деліріум старого Голеца.

Коли ми вже поверталися й серед стовбурів виднілася зелена костельна вежа, мені спало на думку зайти до дядька. Ми попрощалися зі Зденєком біля воріт його садка. Він мене обійняв, але я його злегка відсторонила. Я була похмурою, до мене повернулася думка, що я боягузка. Що батькам не сказала про те, що знайшла в коробці з документами. Я збігла до самого низу, до річки, і забігла у двір, Цар, спершись на сітку загону, вітав мене й метляв хвостом, але я його не помічала й обійшла хату. Дядька знайшла біля кліток із кроликами. Він чистив загін, тачка приставлена поруч, він — зігнутий біля відчинених дверцят. Малі різнобарвні пухнастики тислися ззаду й перелякано тупотіли.

— Дядьку, я знаю, що було з батьками, — почала я прямо.

Він повернув до мене голову. Погляд цілковитого нерозуміння.

— Я знаю, що було, коли мав народитися Гонза.

Він працював далі, я дивилася на його зігнуту спину.

— Тата з ними спочатку не було, мама була самотньою матір’ю.

Він зачинив дверцята, за сіткою з кольорових спиць з’явилися кролячі носики й волохаті вуха. Він розправив спину.

— Я не дурна, дядьку. Я знаю, якого року тато повернувся в село, Гонзові тоді було вже понад рік.

— Ну, якось так це й було.

— Тато навіть не хотів платити аліменти, лише за наказом суду. Я бачила листи.

— Ну, так. І що? — він продовжував на мене дивитися, у руці тримав лопатку з кролячими кругляшками.

— Я змушена постійно про це думати. Що тато не хотів одружуватися з мамою. Я не мала б народитися, якби…

— Це вже в минулому, — спохмурнів він і витер ніс рукавом сорочки.

— Гонза про це знає, дядьку?

— Так. Стояв тут так само, як і ти. З кілька років тому.

Він розсерджено вкинув кролячий гній до тачки разом із лопаткою.

— Але наступного разу питайтеся про таке вдома, чорт забирай!

Ми з Гонзою збирали один навпроти одного в спільний кошик, у мене були старі плетені рукавиці, а Гонза занурював у холодну землю голі руки аж до зап’ясть. Робочі черевики повністю вкрилися багнистою глиною. Вересень був доволі холодним, окрім футболки й блузки, я натягнула ще й светр. Ватник Гонзи був розстібнутий, від нього самого тхнуло пивним перегаром, і він був насуплений, як чорт. Не переставав бухтіти, доволі голосно, і від цього мені було трохи зле. Батьки збирали на наступному ряду, відразу біля польової дороги, відгородженої шипшиною й терниною, і були лиш трохи попереду нас.

— Уставати в суботу о шостій ранку через оці картоплинки, яких навіть не видно.

— Облиш, Гонзо, — уже вкотре просила я впівголоса.

— Вони не більші від заячих какашок.

— Коли збираєш після комбайна, то це справді далеко не перший сорт, хлопче, — озвався тато, а це було знаком того, що він усе чув.

— Ми тут побираємося, ніби якісь бідні родичі, — ремствував далі Гонза.

— Є ще якісь запитання? — тато підвів голову від грядок.

— Так. Мені здається розумнішим купити собі нормальної картоплі в магазині. А крім того, мама отримує від держави натуральні виплати…

Не встиг він договорити, як тато вже стояв над нами, підняв Гонзу за краї ватника й потягнув його через грядки картопляного поля за галявину. Ми з мамою також схопилися на ноги й злякано дивилися на ряди високих кущів шипшини. Ми глипали одна на одну, нам здавалося, що це тривало довго, але насправді минуло не більше хвилини. Тато повернувся до повного кошика й пересипав вміст у мішок. Гонза йшов повільним кроком назад. Коли побачив, що ми з мамою видивляємося на нього, напустив на себе вираз знудженого фраєра. Його відросле світле волосся літало від вітру. Я схилилася знову до кошика.

— Ти як дитина, — сказала я.

— Сестро, — він глипнув на мене й поглядом та голосом дав зрозуміти, щоб я займалася своїм.

Свіжий запах глини й запах гнилого картопляного бадилля змішувалися в низькому пасмі туману просто над землею. Батьки лишили нам один мішок на кінці грядки й перейшли на віддалену частину поля. Віддаля в туманному повітрі було видно лише мамину оранжеву хустку, яка була пов’язана в неї на шиї.

— Вчора в автобусі до мене підсіла Маґда з Лготи.

Він збирав, нахиливши голову, нічого не сказав, навіть не поглянув на мене.

— Вона майже плакала, Гонзо.

— І що?

— Вона в тебе закохана.

Він підвівся, схопив кошик і пішов його висипати в ютовий мішок. Порожній кинув мені до ніг. Робив вигляд, що розпрямляє спину.

— Ти жахливий, ти про це знаєш?

Я виголосила це йому, дивлячись просто в очі. Він не відвів погляду, лише трохи схилив голову, потім опустився в глину й виривав пальцями картоплини, деякі дрібні, немов коралі, а більші — розрізані навпіл.