Звіддаля чувся шум насоса. Запах хлівів, їхнє солодке тепло летіли мені назустріч, перед відчиненими воротами повільно торохкотів мотор трактора, дверцята були навстіж, але за кермом нікого. Коли я ввійшла всередину, корови, ніби за командою, повернули голови, а деякі, що досі лежали, почали вставати, спочатку на задні, а потім сперлися на передні ноги, ланцюги на їхніх шиях дзеленчали. Годівниці було вже почищено й у правому ряду, де стояли корови, якими опікувалася мама. У кімнатці з вузькими металевими шафками й одним кульгавим столом світилося, там була стара пані Прохазкова. Вона одягала синій фартух, ми привіталися у дверях.
— Мамі знову зле, — сказала я, пояснюючи, вона лише кивнула.
— Шваб десь ззаду? — гукнула ще я до неї, поки вона не зникла з вилами в проході поміж двома рядами брунатних і чорних яскравих корів.
Я відчула сухість у роті. Вийшла бічним виходом із канцелярії, як піднесено називалася ця мала роздягальня з кільком стільцями й столом, на якому стояла коробка з картками корів, у яких щось писав ветеринар чи зоотехнік. Зі стелі звисало кілька пасток для мух, обліплених десятками чорних тіл. Я пройшла повз стіну корівника, зарослого щавлем, серед високої сухої минулорічної трави вже показувався зелений бур’ян. У кінці під дашком стояла вантажівка з відкритими боками, з’єднаними ланцюгом, спереду її було вже заповнено гноєм, який падав із нахиленого жолоба, але задня частина була ще порожньою. Я зітхнула, це знову чекало на мене. І от уже у світлі лампочки, що хилиталася під стелею, з’явилася вусата скуйовджена голова. Шваб, п’ятдесятилітній чоловік із рудуватим довгим волоссям, у самій лише брудній пропітнілій майці, з виставленим уперед великим пузом, заусміхався до мене й вказівним пальцем правої руки почав бити по годинникові на зап’ясті.
— Привіт, Гано. Твій шо, до цицьки присмоктався й не пускав?
— Привіт, — тихо відповіла я.
— То давай уже візьмемося за це, га?
Я кивнула, ми разом вперлися в нахилений жолоб. На двох низьких колесах ми, напруживши плечі, штовхали його перед собою до порожньої частини вантажівки. Плече жолоба посувалося нерівномірно, і після кожного струсу з нього на бетон випадали щури, які лазили по всій конструкції, після падіння вони швидко зникали в кутках і щілинах поміж соломою й кущиками пророслої трави. Шваб сильним лівим плечем торкався мого, я відчувала запах його поту, змішаний із запахом сигарет і ранкової кави. Ми дотиснули жолоб до порожньої частини вантажівки, і Шваб сів у трактор. Я повернулася до хліва, узяла зелені вила й підгортала гній з-під корів на доріжку між бортами рухомого очисника. Потім ми з пані Прохазковою насипали на візок зерновий корм, я штовхала його поміж рядами коров’ячих голів, а вона насипала лопаткою корм до жолобів. Корови злизували його довгими грубими язиками, у них були запилені губи. Перед воротами навпроти нас уже світилися вогні трактора, із кабіни, де сидів Шваб, валив сигаретний дим.
Потім ми з пані Прохазковою взяли бідони, доїльні апарати й відра з гарячою водою й заходилися доїти кожна від початку свого ряду, вона трьома апаратами, я тільки двома; я дивилася на чорні таблички, що висіли поза спинами корів, на мамині записи крейдою. Яка корова добре доїться, в якої спрага, в якої запалення. Я вставала від коров’ячих вим’їв і вирівнювала спину, пані Прохазкова час від часу кричала мені щось через прохід і спини корів. Інколи я зиркала на годинник, схований у кишені. Мені хотілося їсти й пити.
Приблизно о восьмій ранку ми сіли в канцелярії й подіставали бутерброди. Шваб на столі різав ковбасу, яку вмочував у баночку з гірчицею, заїдав це окрайцем хліба й запивав газованою водою з пляшки, у його вусах було повно крихт, при цьому він крутив маленький побитий програвач.
— То воно вже, мабуть, прийшло в нацкомітет? — проголосив він напівзапитально посеред дзеленькоту вигравання з радіо, яке він поставив на стіл.
— Що саме?
— Лист із району. Ти нічого не знаєш, Гано?
— Ні, — нервово ковтнула я й подивилася на Шваба й на стару пані.
— Тато тобі нічого не сказав? — здивувався він. — А ви, Прохазкова? Ваш дім також недалеко від води.
— Що це за лист? — запитала вона тихо й ніби вимушено.
Вона жувала хліб і дивилася поперед себе. З-під хустки над чолом у неї вибивалися пасма посивілого волосся, рожева рука, розпарена гарячою водою, тепер тримала шмат хліба, намащений маслом.
— Учора ввечері його в пивниці показував Пепік Штенцл. Але ж твій предок також у комітеті, хіба ні? — повернувся він до мене.
Я дивилася через брудне вікно на луку біля лісу, сонце сходило й заливало узгір’я світлом, до нас діставався лише вузький промінь, він підсвічував шари пилу на парапеті й під металевою скринькою.
— Ви його читали? — знову запитала пані Прохазкова.
— Так. І це було неприємне читання, Прохазкова, скажу я вам. Вилучення землі на території району через водний простір у Гнєвковіце, так було там написано. Майже вісімнадцять гектарів піде під воду, — він дивився, як ми відреагуємо.
— Ще невідомо, де саме буде вода, — сказала я, — ще ніхто нічого не знає.
Я згадала татове, що це був уже третій лист. Шваб насолоджувався ковбасою, із хліва дзеленчали ланцюги й було чути, як сотня корів тупцює на місці й хрумкає корм із жолобів.
— Вам має бути однаковісінько, Швабале, — сказала пані Прохазкова, — ви прийшлий, спакуєте собі речі й підете знову кудись в інше місце, де вам дадуть житло й роботу. Але в нас тут будинки, садки, земельні ділянки…
— Я, звісно, прийшлий, як ви кажете, але схоже на те, що я тут залишуся, а пакуватися будете ви. До нашого барака вода не підступить, ми високо.
Вона більше нічого не сказала, тільки мовчки ковтала їжу.
— Як каже Гана, ми поки не знаємо, куди підніметься вода. Але зрозуміло, що хати понад водою приречені. Це ви, Прохазкова, так само, як і ви, — Шваб показав на мене, — і вже навіть не говоримо про вашого Венцу, той зовсім біля води. Дім Конопків вище, вони, можливо, і залишаться.
Ми обидві сиділи вражені поряд зі Швабом, який триндів і триндів, жуючи при цьому ковбасу.
— Ось ви тут позіхаєте, Прохазкова, і гадаєте, що тільки вам важко? Моя дружина на інвалідній пенсії, і мені теж нічого не дається задарма…
Ми лише перезирнулися. Інвалідна пенсія дружини — улюблена тема Шваба. Ми хутко піднялися, обидві відразу, як за командою, і вийшли з тієї маленької кімнатки, сповненої його потужного голосу. Нам іще треба було зробити підстилки, під дашком лишилося ще декілька пакунків соломи, ми принесли їх у прохід коров’ячого хліва. Пані Прохазкова дістала старий подертий кухонний ніж і різала ликові мотузки.
— Швабале, потрібно привезти пакунки зі складу, — загукала вона Швабові, який приєднував до трактора вантажівку, повну гною.
— Гано, підеш зі мною по солому? — Він випростався від підвіски трактора, дивився на мене, і його вусата либа розтягнулася від вуха до вуха. — Я тобі там щось покажу!
— Охолонь! — загукала я до нього, і ми почали стелити, кожна під своїм рядом корів.
Вона знову закінчила раніше від мене і з вилами в руках попрямувала моїм рядом мені назустріч.
— Дякую, — сказала я, коли ми зустрілися, а корови вже лягали на жовту збиту солому, щоб спокійно жувати.
— Ну за що тут дякувати, за кілька жмутків соломи, — відповіла вона, — передавай вітання мамі і йди вже, я все дороблю.
— Дякую вам.
— Ей, Гано, — вона підійшла до мене ближче, — я не хотіла перед Швабом, ти ж знаєш, який він…
— Що трапилося?
— Кажуть, у Конопків учора була швидка. Зденєк нічого не казав?
— Я нічого не знаю, учора ми не бачилися.
Сповнена усіляких страхів, я сіла на велосипед і від площі поїхала не вниз, до річки, а далі по дорозі на кінець села. Праворуч уже було видно дядьків сад і стріху його хати, але я зупинилася раніше, біля хати на схилі. Я обіперла велосипед на ворота, обійшла дім і ззаду постукала у вікно. Почекала в садку біля паркану. Зденєк вийшов через задні двері у своєму святковому одязі, усміхнувся до мене, і відразу стало краще, страх із черева кудись подівся. Мені подобався цей погляд, коли він ішов до мене по траві, і коли був біля паркану, я обхопила його руками за шию й заховалася в його обличчі, його красивих віях і бровах. Я поцілувала його в губи, ми торкалися одне одного всім тілом, і я відчувала, як у мене вливається його спокійна енергія, мене втішав повільний ритм його дихання.