— Я не зміг вас виховати у вірі, жодне зі своїх дітей.

— Мені завжди було в костелі страшно, іще з дитинства.

— Це якось поверхово, якщо ми вже говоримо про віру, тобі не здається?

— Це був один із моїх дитячих страхів. Може, це дурниця, але Гонза мені тоді показав, що…

— Прошу тебе, — зумисно уриває він мене при згадці про Гонзу, — що тебе там могло лякати?

— Служба, ці пісні, цвинтар, який був навколо костелу. А також темрява, ти, те, як ви сварилися з Гонзою…

— Зрозуміло, я був тим тираном, деспотом, який вас усіх ображав. Ось що ти приїхала мені на старість сказати!

Він стоїть, спершись на милиці, безсилий, побуряковілий. Ми знову йдемо, ходіння його займає й втомлює. Дорогою до автівки ми більше не говоримо.

Вдома я готую для нас обід, тато вмикає програвач із щонедільним оркестровим концертом від Чеського радіо. Після їжі я швидко мию посуд, за хвилину вже з’їжджаю ліфтом униз із дев’ятого поверху, сідаю в автівку й, тримаючи руки на кермі, розмірковую, куди ж поїхати найперше. На сидінні біля мене лежить аркуш з іменами. Два «пункти» уже позначено. ТАТО й МІЛАДА. Але що це означає? Я дивлюся на список й маю дивні відчуття. Я уявляла собі все якось простіше. Але дурницею було, мабуть, узагалі щось тут уявляти, втішаю себе, заводячи мотора.

Я заправляюся на Глибокій, потім їду в центр, п’ю каву, стільці й столи все ще на тротуарі, досі тепло й світить сонце. Я запитую офіціанта про лікарку Брейхову, але йому приблизно двадцять п’ять, і він її не знає. Потім я блукаю містечком, на будинку з латунними табличками знаходжу декілька імен, приватна лікарська практика, але її серед них немає. Я навіть не знаю, куди піти. Мабуть, вона вже насолоджується пенсією, кажу собі, вік у неї саме такий.

Проїжджаю в тіні, широку дорогу оточують обабіч лісові господарства. Коли автівка виїжджає на пагорб, я бачу ген-ген на синьому небі потужні білі стовпи диму. Але більше нічого, панорама ще не відкрилася, краєвид затуляє ліс і коричнева смужка поля. Перш ніж я встигаю побачити горизонт і виїхати на відкриту місцевість, повертаю праворуч і за хвилинку мене знову вбирає тінь лісу. Тепер уже постійно вниз із пагорба, я відчуваю, що наближаюся до долини Влтави. Тієї ріки, яка все знає[2], кажу вголос. Якою вона буде? Я пам’ятаю її двадцять років тому, нашу гарну річку. Гребля біля костелу, канал для млина. Потроху дається взнаки нервозність. Я виїжджаю на площу, паркуюся біля костелу. Спершу мені навіть здається, що я в якомусь іншому місці, що я помилково зупинилася в іншому селі. У голові спливають спогади й образи минулого. Площа порожня, вона видається мені дуже маленькою. Лише костел святого Павла повертає мене до реальності. Стріха на вежі була колись зеленою, тепер вона червона, нещодавно відремонтована. Я роззираюся, будинку священика вже немає, але з’явилися дві нові будівлі й нова пивниця. Я дивлюся в кінець площі й переводжу подих: стара пивниця «У Сладеків» усе ще тут і особливо не змінилася. Сонце висить над верхів’ям старої липи, яку я дуже добре пам’ятаю. Усе ще тепло, я тільки в джинсах, футболці й короткій куртці до пояса. Входжу через низькі ворота на цвинтар. Спільна могила, поруч із місцем, де поховані бабуся й дідусь. На чорному полірованому граніті два імені. ЯН ПОРЖІЧНИЙ, 1933—1988, БОЖЕНА ТОМАШКОВА, 1941—1994. Я кладу квіти, хотіла б запалити й свічку, але в мене немає ані сірників, ані запальнички. Окрім мене, на цвинтарі нікого немає. Я згадую маму. Вона постійно лише працювала й піклувалася про інших, аби не думати про свою душу. Мені здається, що це було так давно. Я стою над могилою й раптом усвідомлюю, що думаю лишень про те, як зроблю декілька кроків до стіни цвинтаря, звідки можна побачити річку й частину села. Ще хвилинку це відкладаю, але потім вирушаю доріжкою поміж могил, ліворуч бачу низький морг — і вже стою біля стіни. Я нахиляюся, під нею контейнер, повний сухих квітів, вінків, трави. А внизу за схилом вода. Широка, розлита річка. На лівому березі, де був і наш дім, а за ним школа, немає нічого. Порожній берег, два прив’язані човни. На правому березі видно садки, оточені парканами, один причеп-караван, кілька садових будиночків чи малих сарайчиків. Молоді дерева. Я спираюся долонями на паркан, вражена цим першим поглядом. Греблі немає, млина теж, та й каналу. Усе під водою. Очі потроху звикають, а спогади десь у глибині моєї голови все одно вже доволі нечіткі й розірвані.

Я виходжу з цвинтаря на площу, проходжу повз оригінальні старі будинки, за високими металевими воротами в Махів, у прорізі між стовпцями показується хустка, а на якусь мить — і зморшкувате обличчя. Я мимохіть зупиняюся, але здається, ніби ця картинка мені лишень привиділася. Ніде нікого. Простую до пивниці, беруся за ручку — зачинено. Невже я нікого не зустріну, узагалі нікого? Зиркаю на годинник, пів на третю. Дивне відчуття супроводжує мене — йду за поворот, на інший бік села. Раптом немає вже куди йти, знову відчуття, ніби село стислося. Дивлюся на річку, широка спокійна гладінь, а я стою біля будинку Конопків. Під ним, де раніше була хата дядька Венци, лише тиха лагуна. Зараз саме тут річка найширша на все село. Я думаю про Зденєка, мені спадають на думку якихось кілька образів із давно минулих часів. Раптом я чую рипіння воріт, із садка виходить чоловік у береті, старому розстібнутому пальті і чоботях, він штовхає візок, повний сухого гілля, листя й бур’янів. У мене перехоплює подих. Ми якийсь час дивимося одне на одне, я підходжу до нього, і він випускає ручки візка. З-під берета вибилося волосся, сиве, наче попіл; обличчя неголене, він міряє мене очима й мовчить. Я сумніваюся, чи він мене впізнав.

— Доброго дня, пане Конопко. Це я, Гана.

Він голосно вдихає повітря й чухає собі вуса.

— Ви мене не впізнаєте? Гана Томашкова.

— Та впізнаю, — бубонить він. — Що тобі тут треба?

Мене вражає грубість його голосу.

— Мені захотілося побачити Зденєка, ми так давно не бачилися…

— Його немає вдома.

— А коли він повернеться з роботи?

— Із якої роботи, дурепо? Його пускають додому на вихідні раз на місяць.

— Мене в Чехії не було п’ятнадцять років, пане Конопко, я нічого не знаю.

— Більше сюди не приходь, він тобою не цікавиться. Три роки ти водила його за ніс, то що тепер хочеш побачити?

— Про що ви говорите? Ми зустрічалися двадцять п’ять років тому, боже ж мій.

— І що? Я тебе добре пам’ятаю, ти водилася бозна з ким, у костелі тебе й не бачили, на власного тата нарікала по всьому селу. А де ти була, коли ховали твою маму? Навіть цей ваш бандюган тоді приїхав!..

— Що ви кажете?

Він береться за візок, штовхає його вздовж стічного каналу й уздовж паркану геть, я бачу тільки його спину.

— Де Зденєк? Чому я не можу його побачити?

Він не відповідає, схилена міцна фігура віддаляється, розстібнуте довге пальто крутиться йому поміж ніг. Я стою, ніби попечена, усе це сталося за кілька секунд, і тепер уже немає куди далі йти, я вже біля навскіс перекресленої червоним позначки з назвою села. Я повертаюся, навколо нікого немає, повільно йду назад на площу, а в голові мені лунає цей діалог, хоч-не-хоч я повторюю його знову й знову. На таке ти не очікувала, дівчинко. Звісно що ні, відповідаю сама собі. Якби знала, що тут на мене чекає такий холодний душ, то радше б не повертала нагорі, а їхала б далі до самої електростанції й пішла б там на екскурсію про ядерну електроенергію. Учора тато казав мені, що люди їздять туди на екскурсії. Я наближаюся до автобусної зупинки під липою, у старому двоповерховому будинку вже немає магазину, вікна забиті дошками. Я ловлю в кишені ключі від автівки, коли раптом чую за спиною гуркіт мотора, який стає дедалі голоснішим. Я не повертаюся, але трактор із кормовим причепом зупиняється біля мене. Двері відчиняються, чоловік за кермом дивиться на мене й трошки усміхається. Він великий, обличчя повне, волосся вицвіле, росле тіло одягнене в зелений комбінезон.