– Здрастуй, Юхреме! Ось, напекла тобі пиріжечків із яблуками. Хазяї дали вихідний, і я вирішила тебе провідати…

Вона тримає в засмаглих руках, таких рідних своєю подібністю на мамині й сестрині, невеличкий паперовий пакунок. Тоді обережно кладе його на край мого ліжка, так і залишаючись стояти, несміливо перебираючи пучками свою світло-русу перекинуту через плече довгу косу. Послужливий Лука тягне однією рукою, зчиняючи неймовірний гуркіт, стілець із протилежного кутка палати.

– Біте! Сідайте! Панянка хай сяде!

– Сідай, Олько!

Оля дякує й сідає. Її щічки рожевіють – вона так знітилася, що з-під довгих, ледь вигорілих на кінчиках вій ось-ось з’явиться непрохана слізка. Я не знаю, як зарадити цьому, і починаю розповідати про своє лікування, потім запитую, чим вона доїхала сюди із села (ага! я так і думав, що велосипедом), далі розпитую про сільські новини, про інших остарбайтерів – наших спільних знайомих. Потроху, спершу несміливо й неголосно, а далі дедалі впевненіше вона розповідає про себе, про свою родину, своє рідне село й так захоплюється, що не помічає рудої Гертруди, яка прийшла з каталкою, щоб везти мене на процедури.

– Чуєш, Олю, переказуй вітання всім нашим! Скоро вже я повернуся.

Сонячне світло пронизує весь видимий простір лікарняної палати. Тільки мені вже не радісно й не весело – від ранкового піднесення не лишилося й сліду. Живчик на шиї напинається, як і тоді, коли отримав від неї ту листівку. Ні! Не бути нам разом… Бо вона… Вона мене не любить.

Ольга

Грає музика. Така, як у них удома на весіллях. Скрипка – бубон – гармонія. Усі кружляють у запальному танку. І вона? І вона! А поруч? Хто це? Притискає її до себе? Крутить, відірвавши від землі? Тримає за обидві рученьки? Не пускає від себе ні на крок, хоч музика вже й затихла? Він? Єфрем? Обличчя розпливається в сонячному світлі (А може, то сутінки, легка тінь вечірнього зимового присмерку не дає як слід роздивитися?), але вона й так знає, що то він! Відчуває його гаряче дихання просто на обличчі… А то й не дихання, то він губами торкається до її сполоханих вуст, від чого тепла хвиля підіймається десь зісподу…

– Єфреме!

Не чує? Не бачить? Іде попереду, швидше і швидше, ніби не помічаючи, що вона за ним – слід у слід – глибоким снігом (як у них удома!) майже біжить і все одно не встигає…

– Єфреме! Стій! Зачекай!

Виводок лютих псів, що взялися нізвідки, майже оточив, женеться за нею! Передній величезний і кудлатий псюга гарчить сердито – ось-ось у ногу вчепиться…

– Єфреме! Стій! Оборони!

А тут ще й молодший братик Сашко (теж виринув ніби з повітря) простягає до неї рученята, наляканий суцільним гарчанням і гавкотом. Вона притискає його до себе, піднявши вище, якомога вище над цим хижим збіговиськом…

Скавчання й скавуління псячої зграї. Єфрем боронить її й Сашка, б’є довгим дрючком по гаркітливим пискам, здибленим у шалі спинам, підігнутим хвостам, розганяючи цей бестіарій (звідки тільки й узявся тут). Їх урятовано, але… дякувати нема кому. Єфрем зник так само швидко, як і з’явився. Просто розчинився в юрбі, що теж матеріалізувалася сливе на очах – якісь усуціль знайомі незнайомці (Бачені раніше? У селі? При пересилці сюди, до Німеччини? Уже тут, в Айгаху?) оточили її, заступили від неї із Сашком їхнього рятівника.

– Єфреме! Де ти? Де?

Оля прокидається, перевертається на інший бік, але післясмак цього дивного сну (чи марення? бо ж усе було таке реальне) не полишає її. Усе, як у житті? Усе, як у житті! Ось коли вона хворіла кілька тижнів тому, горло дерло, кашель учепився сильний, виснажливий, хрипкий, що роздирав груди (ця нездорова німецька вільгість – морозу нема, а вітер, сирий, пронизливий, пробирає до кісток, дошкуляє гірше за холод), хто перевідував її, крім хазяїна і його двох завжди невдоволених довгоносих доньок? Він – Єфрем! Спеціально ходив до Ауґсбурґа купити їй теплу камізельку (бо тутешній лікар, з Айгаха, сказав, що має як слід вигрітися). Навідувався, поки хворіла, видужала – перестав. Тепер лише здибуються десь на вулиці.

– Здрастуй, Єфреме!

– Здорова була, Голько! Не хорій! – усміхається привітно й простує своєю дорогою, не спиняється ні на хвильку, щоб потеревенити. Зайнятий? Певно… А от коли хворіла, приходив, сідав на табуретку біля неї й розказував. Більше про книжки різні, які читав ще вдома (А вона ж теж любила читати! Та часу для читання було завжди так мало!), трохи про себе, своє сирітське життя, тяжке, запрацьоване змалку. І Оля теж оповідала. Спершу тихо й несміливо, а потім захоплювалася (бо йому було цікаво – вона те бачила) – і вже лилася розповідь про родину, батька-матір, про Алтай, як вони туди здуру «завербувалися»…

– А що, там і хліб сіють?

– Сіють, як є той хліб у них, але тяжко – не вміють цього добре робити… Більше рибу ловлять, полюють…

Він сидів і вбирав ті її розповіді. Очі втуплені кудись у стіну, і хтозна, чи замислився, чи вже перенісся за моря – гори – долини – аж до того казкового краю?

– Важко там було… Зима довга й люта… Школи не було… Ніхто з нас, дітей, і не вчився…Тато тоді нараяли вертатися на Вкраїну… Повернулися в березні, а в червні війна… Батька забрали на фронт… Чи живий?

На костелі дзвони. Сьогодні ж Різдво! Їхнє, католицьке. А вкраїнське пізніше, коли на столі кутя, а в кутку дідух із жита й пшениці, а в сінях тихенько (аби ніхто, не дай Боже, не почув): «Нова-а-а ра-а-адість стала-а-а, яка-а-а не-е-е бувала-а-а». Батько вивертає кожуха вовною догори і йде до хліва вітати худібку зі святом, щоб і їй велося добре, як і господарям.

А тут ялинку привезли, поставили у вітальні. Усі Дунау зібралися: старий Леон, його мати, обидві доньки – Марі й Анна, і навіть Ольгу, наймичку, закликали помилуватися, як гарно панянки прикрасили деревце намистом різнокольоровим та всілякими цяцьками. А потім знову на кухню. Стара пані Катаріна нараяла пунделики випікати, різними формочками видавлюючи з тіста, а поверху вже Марі з Анною мастили глазур’ю.

– Тісто закруте! – сердиться стара пані Дунау. Її син овдовів іще перед війною, от вона до нього й переїхала – допомагати виховувати дітей, господарювати. Вона тут головна. А син лише сопе, не наважуючись сперечатися з матір’ю.

«Так тра’ було самим замісити! Я не вмію такого», – думає Ольга, але хто вона, щоб огризатися? Тим більше до Дунау? От іншим «остам» бауери і старе своє вбрання, і взуття віддають. А Дунау, ті – ні. Скупі? Шкода для остарбайтерки? Не мають «старого»? А хто ж їх розбере? Вона до них у шафи не заглядала (їй не дозволено вештатися без якоїсь господарської потреби їхнім домом; ото кухня й комірчинка – її простір, а ще короварня й город за садком). Видали їй дві сукні й пару старих шкарбанів ще тоді, улітку, як прибула до них. Дівчата Дунау довго витріщалися на її вишиту сорочку, спідницю, плахту, на хустку, яка налазила аж на лоба (закуталася так, щоб менше того пилу дорожнього ковтати), на босі ноги, щось гомоніли між собою, а тоді старша пішла і швидко повернулася з таким-сяким одягом «на перший час». Узимку вже сама поїхала до Ауґсбурґа, купила собі боти, жакета, теплу спідницю (не треба їй нічого від цих Дунау).

– Ольго! Ком!

Стара пані Дунау… Уже під дверима: підганяє остарбайтерку, бо ж роботи повно!

– Ольго! Ти ще спиш, чи що?

Ольга швидко накидає камізельку, відчиняє двері, доплітаючи на ходу косу.

– О, добре, що вже готова! Сьогодні ж свято! Треба швидше попоратися.

Ідуть зі старою Дунау в корівник – доїти корів, годувати, напувати, а вичищати вже буде сам Дунау («Дивно, що вони мені ще це не загадують робити», – озивається Ольга сама до себе, бо ж уся найтяжча (посильна для жінки) робота – на ній). Згадалося чомусь, як стара Дунау ходила городом, щойно висапаним Ольгою, і видивлялася, чи не лишилося де бур’янини. Знайшла-таки, підкликала пальцем остарбайтерку, яка ще погано розуміла мову й сама ледь-ледь розмовляла.