– «Arbeit macht frei!»
«Мамо! Як же я за вами скучила, мамочко. Як там наші малі? Підросли? Мені недавно такий страшний сон наснився. Ніби наш Тарасик бавився десь на городі й знайшов якусь чи то гранату, чи невідь-що… і… (Не доведи Господи! Це ж лише сон? Не хочу й переказувати…) Прокинулася, а за вікном ще темно, бо ж рання весна, майже зима, пізно світає. Прокинулася й заснути вже не можу… Листа? Як же його вам написати?
Як ви там, мамо? Хоч би все було добре. Важко вам, я знаю. Нічого, мамо. От скінчиться війна, обживуся тут і заберу вас до себе. Не може ж такого бути, щоб не можна було вас сюди забрати?
Бо я, мамо, не повернуся. Уже так собі постановила. Ви й гадки не маєте, яке тут життя! І після цього повернутися – усе одно, що десь із сонечка, із любого садочка, залізти в темний, вологий льох. Я тут вільна, мамо. Дарма, що ця пов’язка синьо-біла, дарма, що наймичка в панів, але тут світ людей, а не рабів. Я тут не бидло, як у нас… Я тут фройлян. І я… Я тут залишуся! Назавжди.
Тут ходив до мене хлопець один. Хороший, розумний, гарний, але й чути не хотів, щоб лишитися після війни в Німеччині… Дати йому надію? Відповісти на його почуття? Чи варто? Відчувала, що в нього серйозні почуття, але ж я не повернуся.
– Бо я, мамо, не повернуся!
«А я так думаю, синку, що ти живий. Я собі так думаю, що ти десь у полон потрапив. І мати так думає, лише не говорить, усе сподівається, що в госпіталі якомусь тебе розшукають… Уперлася й усе! (Ти ж її знаєш.) Каже, може, у нього памороки забило, а прочуняється і згадає, хто він.
А я так думаю, що ти до німців попав. То нічого. Виживеш. Я ж вижив? Вижив! Вернувся додому. І ти вернешся. Видно, доля вже в нас, у Терещенків, така – усе десь на чужині хліб не наш їсти.
А мене як узяли, то били сильно. Я ж руки догори підняв! Чого лупите? Але ж хіба спитаєш, та й чи сказав би хто? Добре, що не розстріляли, бо багатьох розстрілювали. Пов’язку білу на очі… Командирський окрик… Постріл… Думав, і мене, але минулося.
Бувало, женуть на роботу (а їсти ж хочеться страшенно), і побачиш недопалок під бордюром, що його кинув щойно пан хороший, то так уже й вибираєш момент, щоб крутнутися й підібрати (можна підібрати, а можна й прикладом по спині заробити). Але якщо вже вигорнув його з придорожньої куряви й ховаєш у рукав, ото вже щастя! Смокчеш цілий день, і голод, як задобрений звір, вщухає.
Або так – сядеш під бараком у неділю. А сестричка з Червоного Хреста ходить і прянички роздає. А я свій не з’їв, а заховав. І не один, а кілька, і поміняв тоді їх в одного на губну гармоніку. Та ти ж бачив її. Я ж її додому привіз.
Учора до сусідки чоловік повернувся. Ноги вище коліна немає. Сіли з ним на кухні випити-погомоніти по-сусідському. А він мовчить. Тільки п’є й закусює. А тоді тільки трясь кулаком по столу! І очі такі порожні-порожні… Війна… Що то вона з людьми робить?
– А я так думаю, синку, що ти живий.
Біженці
«Ґел-ґел-ґел», – ґелґочуть щось! Ну чисто тобі гуси. Дивлюся на цих дивних мадярів крізь прочинені двері короварні. Сюди вони не потикаються – вернуть свої панські писки. Не для них то забава – коло корів ходити. Курт походжає власним обійстям або стоїть собі непорушно, дивиться на ці криті вози, якими два дні тому прибули сюди ці люди.
Тікають… Наші десь там уже близько. З усього видно, що наступають, а ці мадяри порізали всю свою худобу, наробили ковбас (таких перчених, що й не можна проковтнути), посідали на вози й поїхали на захід.
– Вони бояться совєтської власті, – це Курт пояснює Марії (він перемовлявся з їхнім старшим ламаною німецькою, а більше – на мигах). – Кажуть, що мали там маєтки, але все покидали… Життя ж дорожче.
Життя дорожче? Атож! Але невже совєти такі страшні? Страшні? Страшні… Чи ж мені, сироті з милості наших «добрих» сільських активістів цього не знати? Але ж мадяри? Чим вони завинили? То вже, певно, якісь страшенні багачі були, що так полякалися.
Мадяри порозселялися по всіх вільних кімнатах у великому будинку Кугле. Лізуть до погреба, беруть, що хочуть. Хе-хе! Це вам не наймит з України! Це вже вам рівня – ваші брати! Чи ж ваші брати? Потім ідуть на кухню, і вже їхні різкі голоси з незвичними інтонаціями розносяться звідти. Беруть сковорідки, щось смажать, лій шкварчить і бризкає на всі боки. Підлога й стіни в масних патьоках.
– Oh, mein Gott! Wann soll es denn enden?[7]
Марія скрушно зітхає. Вона не переносить гармидеру, а ще більше – бруду. Чи ж мені цього не знати? «Порядок понад усе!» – це те, що я засвоїв раз і назавжди; зрештою, це не таке вже й погане правило. «Єфреме! Ти маєш щоразу перед обідом мити руки з милом!» – теж хороше правило, от тільки вдома його буде важко дотримуватися, бо ж у нас не так, як тут, де в магазині очі аж розбігаються – не знаєш, який сорт мила купити. Кеті з Центою теж зиркають з-під лоба. Але що вони можуть вдіяти?
Спідниці в мадярських жінок такі довгі – до підлоги, яскраві, аж очі вбирають, а з-під них – червоні чобіточки на крихітних підборах, згори – хутряні камізельки (перші дні листопада, навіть тут, у теплій Баварії, уже відчувається подих холоду). І самі гарні, відразу видно – шляхтянки, що ніколи не бабралися своїми білими ручками в гною.
Прорізають небо перелітними журавликами (бо ж теж усе на південь та на схід) сотні літаків. Вони летять досить низько. Можна розрізнити смуги й зірки на їхніх сталевих крилах (американці), від гулу їхніх моторів аж дух забиває, сповнює все довкруж одноманітним дзижчанням або радше монотонним гуркотом – так, ніби стоїш десь під водоспадом у якійсь заглибині, що вбезпечує від води, проте від шумовиння – аж ніяк.
– Oh, mein Gott!
Марія витирає фартушком сльози, показує Курту на небо: «Поглянь! Усеньке небо затулили. Скільки ж їх? І це ж усі несуть бомби. Куди? Туди ж – синові на голову! Боже! Кінець Німеччині! Кінець нам усім!»
Вони вже не тікають у погріб, як тоді, коли літаки з’являлися тут рідко. Зрозуміли, що не для них призначено ці американські «шоколади».
– Wie viele?[8]
Летять і летять американські журавлики над нами, несуть під своїми крилами смертоносний вантаж, аби скинути його на чиюсь голову. А мадяри рухаються їм навперейми – туди, звідки вилітають ці невблаганні птахи, туди, де далеко в горах (а може, й у долинах) залишили вони свої гнізда-мегаполіси, туди, де ще є воля (чи ж вона там є?) і нема війни.
– То війні кінець?
– Нам усім кінець!
– І Німеччині?
– А побачите!
– Куди ж ви тепер?
– А будемо їхати все вперед і вперед… На захід…
– І що?
– Може, аж в Америку поїдемо…
– А як же це ви так покидали все й зірвалися?
– А що було робити? Чи й ви б не тікали від червоних?
– Та ми собі прості бауери… Чого тікати?
– Ви так лише кажете! Та й від вас вони ще далеко.
– Та все ясно! Але ж і в страху очі великі…
– Може, і великі, але назад уже не вернемо… Нема там уже нічого нашого.
Я відчиняю ворота, стою й дивлюся, як валка мадярських возів тягнеться до шосе. Їх багато – майже кожна садиба в Айгаху прийняла до себе з декілька таких кибиток, запряжених великими робочими кіньми. Зараз вони одна за одною звертають на сільську дорогу, геть запрудивши її собою. Галас неорганізованого юрмища, крики (можливо, лайка) їхньою гортанною, уперше мною чутою мовою – усе це так різко дисонує з тим розміреним і неквапним життям, яким жив до цього Айгах. Але гармонію вже порушено, і вже ніколи не буде так, як було. Було? Було-таки! Навіть минулого тижня, коли про майбутню мадярську «навалу» ніхто ще ні сном, ні духом.