– А це що? Га?

А своїх двох сиріток стара Дунау жаліє! Інколи наймичку закликає до їхніх спалень – ліжка позастеляти (поспішають – нема часу, та й, зрештою, чи панська це робота, якщо є наймичка), а про прибирання – прання – прасування – шиття – то вже й мови немає! То вже точно хлопська праця!

– Не хотіли наймита, бо яке там у нас господарство? Тато й сам усе встигає! А от хатньої роботи повно!

На кухні жар від плити. Ольга скоцюрбилася біля неї, підкладає порубані начетверо дровиняки. Замерзла, зараз трохи відігріється. А в них удома, у Чернявці, у всіх печі – груби – лежанки, від яких живе тепло розливається хатою. І коли заскочиш, бувало, з морозу, стягнеш кожушка, притулишся до гарячого побіленого боку й відчуваєш, як стугонить усередині невситиме полум’я.

Удома, певно, сніг. Уже давно випав. І світ довкола став білий-білий. Той далекий, свій, знаний до останньої бурулі під солом’яним дахом світ. Той світ, у якому любов, добро й воля (чи була, чи лише примарилася, коли тікали на Алтай). Той її вільний світ, а не цей, де сіра мряка ранку зливається в одну непорушну пляму напівсутінок-напівсвітла, і так увесь день – аж до глупої ночі.

– А от наш Йонас і не скуштує різдвяного пундика! Хто ж там на фронті про таке думатиме? А може, і дадуть? Усе-таки він офіцер! Як думаєш, Леоне?

Ольга сидить біля плити. Її не помічають. Може, це й добре? Збираються до костелу на різдвяну службу. Врочисті обличчя, святкове вбрання, навіть довгоносі видовжені обличчя дівчат Дунау набули якогось піднесеного виразу. Уся родина зібралася на кухні – вітають одне одного зі святом. Пішли. Тиша. Пустка цього великого кам’яного дому, лише вітер, вільний вітер (чи не той – із України?) свище в комині, хряпає відчиненою для провітрювання кватиркою. Вільний сіверко.

Перехід

Ще мороз тримає землю в міцному полоні. Березень. Крига на Дніпрі, а на ній де-не-де підталини. Але ходити ще можна. Цілком. Можна пройти протоптаною сірою смугою, окресленою на кризі доріжкою, на острів. Тягне. Сюди, на це ще прикрите снігом згарище. Як усе-таки добре, що цей білий саван розстелився на зчорніле – покорчене – померле – припечене – прокопчене – обвуглене – знищене – і – не – воскресле село (Чи можливе воскресіння за три дні? «Смертію смерть попрати і сущим у гробах…»). Це і є справжній гроб! Оцей згорілий вщент острів – розкрита-розверзнута домовина, що вишкірилася на живих гнилими зубами пічних остовів (справжні гнилі пеньки в чорній порожнечі роззявленої пащі), і досі віддає гнилувато-смердючим віддихом (проковтнула зараз стільки жител, хай і без люду, але ж і наїлася).

Дівчата з Агафією тиняються островом. Семен приходив сам. Давніше, ще восени, – подивитися, чи щось уціліло. («Нічого не лишилося, Гафійко! Усе наше… згоріло… пішло прахом», – затужив за цим їхнім світом, спільним його-її світом, лише коли той назавжди, безповоротно щез – піднявся чорним димом, як фіміам на жертовнику життя чи невблаганної долі.)

Ось знаки їхнього колишнього пристановища тут – обвуглений стирчак димаря й почорнілі дерева, що колись огортали зеленим кільцем живий тоді ще будинок на палях (як найбільшу реліквію Нюся все життя зберігатиме план цього їхнього назавжди втраченого дому, у якому дві кімнатки причепилися одна до одної, а кухня приховує в собі ще й комірчину, простору, суху, де стільки всього корисного зберігали, сіни з ґаночком ніби припрошують: «Заходьте! Не минайте!»). І невидимі знаки, розпізнавані-зчитувані лише ними (якщо стати отак, де було вікно в кімнаті, видно Дніпро, правий берег, жовтим підведені будиночки на ньому – їх пожаліли? чи просто не зауважили?), лише для них зрозумілі хвилі їхньої колишньої тут присутності, їхнього минулого.

– Мамо, нічого ми сьогодні не відриємо. Марно тільки прийшли!

Нюся тицяє лопатою в мерзлу землю. Так хотілося вже швидше дістати оте, своє, що носили й носили в яму – до останнього…

– А фікус? І сліду не лишилося! Ми ж сюди його притягнули – ближче до Дніпра, далі від огню…

Фікуса нема. Нема нічого. Лише сірі сліди на підталому, помітно потемнілому снігу. Це вони натоптали. Прийшли сюди, як на могилу когось рідного, чия смерть зрушила все їхнє усталене, роками плекане життя.

– Мамо… Ну не плачте!

Клава смикає Гафію за рукав. Їй холодно, хочеться вже йти звідси, хуткіше опинитися в тій кімнатці на Подолі, яку знайшов батько і де тепло закопченої буржуйки наганяє дрімоту навіть серед дня. Ця кімната, поділена навпіл фанерною перегородкою – на невеличку спальню й вітальню, у якій і обідають, і сидять, і сплять дівчата, – «лише тимчасовий притулок» (це мати так каже, звідки ж їй знати, що іншого «прихистку» вже не матиме ніколи).

У цій кімнаті великий дерев’яний стіл під вікном (майже такий, як був у них – у хаті на острові), і за цим столом Гафія сидить, пише у всі можливі інстанції.

– Нюсько! Лист? Що там? Ану, читай хутчіш! Що там? Що? Знову? «Пропалий безвісти»?

«Пропалий безвісти»… Як? Коли? Ніхто не знає? Але «серед загиблих не виявлено»? А це що значить? Значить, є надія, що Жора живий? Якщо «серед загиблих не виявлено»?

«Полечу, каже, зигзицею, тією чайкою-вдовицею, та понад Доном полечу, рукав бобровий омочу в ріці Каялі…»

А їй, Гафії, куди летіти? Чи за Дніпро? Чи за Збруч? Чи за Дунай? Чи за Віслу? Чи за Одер?

– Поленько! Голубонько! Скажи! Скажи хоч, чи живий?

Не сниться, не приходить, як ото бувало… Не стає навпроти місячного світла, зовсім його не відбиваючи… Не промовляє своїм тихим голосом (як же раніше Гафія жахалася цих одкровень, а тепер лише б почути), не ворушить підсиненими губами.

– Не можеш, Полю? То ти хоч знак подай. Га? Доню? Живий?

Усе, що було теплого, понатягували на себе, а все одно вітер пробирає до кісток. Холодний березень. Непривітний. Зовсім жалю до них не має. І тоді, у вересні, коли йшли звідси (аби вже ніколи не повернутися), теж понатягували на себе все, аби легше нести було. А воно й не легше зовсім! Парило. А потім почало морозити – ішли назустріч лінії фронту, у Пухівку до діда, Семенового батька. А куди їм іще йти? Ішли в суцільній темряві, натикаючись на роздуті кінські черева. (Німці зоставили догнивати цю нікому не потрібну падаль, навіть не прикидавши трупи тварин сяк-так землею. Та й нащо? Покинута територія – пустка.) Гільзи від снарядів ковзко котилися під ноги, ще щось хрустке металеве… Ритвини – вибоїни – ями… Ішли бездоріжжям, ховаючись ярками-перелісками, тільки б не збитися на манівці, трималися дороги, що була весь час справа… Воно б іще нічого, якби самі собі йшли, а то ж іще й корову Берізку на мотузяному налигачеві батько тягне. (А куди ж її? Не кидати ж на острові? Та і як вони без корови?)

А вона ремиґає, бідна, зовсім не тямить, куди й нащо її ведуть поночі.

У Пухівку прийшли вже зі світанком, заплаканим, осіннім, добре вмитим нічним дощем, промоклі, ледь живі від утоми, виснаження, переляку. Дід Арсен уже не спав, крутився на подвір’ї, ніби чекаючи на гостей (хоча насправді на них ніхто тут не сподівався). Маленька, ніби вросла в землю хатинка… Чи ж помістяться тут усі? У діда своя сім’я, друга, молодша за нього дружина, дванадцятирічний син Яків. (Не лише Семен двічі одружувався, то, може, воно й не дивно – який батько, такий син. Чи їм, цим Терещенкам, на роду так написано?)

Місяць-два? Скільки ж їм можна тут сидіти?

– Чуєш, Семене! Може, ти б тут, у селі, яку хату наглянув?

Семен батькові не заперечує, але раз на два тижні ходить до Києва шукати квартиру, чи кімнату, чи бодай якийсь куток. Багато помешкань стоять пусткою, але сусіди кажуть – в евакуації, отже, скоро повернуться. А тоді що? Куди тоді? На вулицю? Назад у село?

– Чого ти ходиш туди? Київ… Київ… Ти ж сільський, от і живи в селі!

І як його пояснити старому Арсенові, що відвик він уже від села (та й не сільський уже давно). А Гаша? Дівчата? Вони й не жили тут ніколи. Їм уже не призвичаїтися. Та й учитися ж треба! Хоч як крути, а треба до міста вертатися.