Тетяна Белімова – двічі «коронована» письменниця. 2013 року її дебютний роман «Київ. ua» здобув третю премію «Коронації слова», привернувши увагу читачів щирістю і драматизмом оповіді, глибиною розуміння людського серця. Уже цього року рукопис нового твору «Вільний світ» високо оцінило журі, і авторка отримала «золото» конкурсу.

«Було три сестри…» – так по-казковому починається роман, але він не обіцяє нам ані пригод богатирів, ані зустрічей із фантастичними істотами, ані весілля у фіналі. Герої «Вільного світу» живуть не в зачаклованому лісі чи царстві морському, а в Україні ХХ століття, у часи воєнного лихоліття, яке готує люті випробування кожному з них. Роман-обрис Тетяни Белімової – про національну історію, яку, за відомим висловом Володимира Винниченка, не можна читати без брому. Письменниця підхопила традицію Олександра Довженка, Михайла Стельмаха, Івана Багряного, Уласа Самчука, Марії Матіос та Оксани Забужко, розгорнувши власну візію «України в огні».

«Вільний світ» – це сімейна сага, що розповідає про дві звичайні українські родини: одну – з Труханового острова в Києві, другу – з мальовничого села Княжа Криниця на Черкащині. Люблячі і працьовиті батьки, розумні і вродливі діти… Однак жодним рядком історія не нагадує омріяну шевченківську ідилію з вишневими садками й солов’їними гаями. Перед нами – складна сув’язь багатьох людських доль. Звивисті стежки водитимуть героїв просторами України, Німеччини і далекої екзотичної Австралії. Доля матері, яка втратила дитину. Доля дружини ворога народу. Доля сироти, батька якого забрав голод 1933-го. Доля дівчини, яка не дочекалася милого з війни і вже не зазнає жіночого щастя. Доля киян в окупованому і зруйнованому місті. Доля військовополоненого, який будь-що-будь намагається вижити в таборі. Доля остарбайтера в німецькому Айгаху. Доля емігранта, що, мов самотній листочок, відірвався від дерева роду… Авторка вперто допитується: чому українцям у ХХ столітті не судилося бути господарями на своїй землі? Чи можлива свобода в заґратованому світі? І де він – той кращий світ: може, за залізною завісою або навіть за океаном? Що дасть волю нашим героям – тяжка праця, палке кохання чи тихе сімейне щастя? І чим тоді стане для людини її нація – прокляттям, трагедією або джерелом внутрішньої сили й здатності опиратися ворожим обставинам?

«Вільний світ» – це зворушливий, ліричний, вишукано-жіночний роман, де правда життя вимірюється не сухою цифрою, а білими трикутничками фронтових листів, потьмянілими світлинами, відчайдушними материнськими молитвами, загадковими пророцтвами й віщими снами, куди приходять померлі, щоб розрадити і зцілити душу, застерегти й оборонити. Роман складався за родинними переказами, дбайливо збереженими сімейними історіями і свідченнями. «Вільний світ» – це роман-пам’ять, яка буває гіркою, болючою і просвітлено-ніжною. Письменницю надихала українська Кліо, муза історії, яка змішала на мистецькій палітрі трагічні барви з ліричними. Ми побачимо людину то цяткою на березі вічної ріки часу, то великим планом – у її стійкості, мужності, доброті, милосерді, прив’язаності до рідної землі. Тетяна Белімова вміє уважно слухати своїх героїв, відчувати їхню правду, щоб донести до нас, читачів, просту і зрозумілу життєву мудрість: свобода людини живе в її серці.

Софія Філоненко доктор філологічних наук

Було три сестри… У якомусь іншому житті. Вона – Нюся – старша, Поля (бідна маленька Поля, приречена від народження через фатальну ваду серця) – середня, і Клава – наймолодша. А ще був брат – найстарший, найкоханіший (у тата – у мами – у сестер – бабусь – дідусів, бо ж один) – Жора. Чому був? Він і зараз є! Він же десь є?

Але Поля померла… Це сталося рік тому. Її маленьке хворе серце просто не витримало (вона так і сказала перед останнім своїм віддихом: «Нема сил терпіти… серце вже не може…»), але спершу були оці страшні слова… нагромадження слів. Слова, які окреслювали невідворотний вимір долі кожного з них…

Що Поля не така, що вона «бачить», відчуває й промовляє те, що лише має бути, – про це незабаром дізналися всі тут, на маленькому Трухановому острові.

– Не можна ж так! Люди добрі! – Мати підпирає двері, не пускаючи до Полі чергового «відвідувача».

– Тю! Та я ж не за «просто так»! Я ж віддячу…

– Нехай, мамо… Пустіть його… Я все йому скажу…

Маленьке зіщулене тільце на ліжку. Поля жестом підкликає Клаву й дає кілька принесених «відвідувачем» цукерок. «Поділися з Нюсею…» – вичавлює синюватими губами.

І Клава швидко перебігає в іншу кімнату, де Нюся під вікном на лавці з незмінною книжкою («На й тобі! Поля дала!»). Із сіней долинають приглушені материні благання (укотре просить дати дочці спокій, не мучити смертельно хворої), схлипування «чужого» дядька (розчулився з подробиць свого дитинства, яких ніхто не міг знати, як же це вона взнала? вона? скільки там їй років? чотирнадцять? чи, може, Поля щось «сказала»? страшне… неминуче…).

Полі завжди погано після «цього». Біля її ліжка мати. Вона благає Полю «не приймати» («Доню! Просю тебе!»). Але Поля лише всміхається. Вона гарна тою білою, безкровною, наче аж напудреною, матово-порцеляновою красою, властивою серцевим хворим. І ця виняткова блідість, поєднана з великими карими очима й в’юнкими кільцями темного волосся, що надає її зовнішності чогось демонічного, казкового (якби не вічно підсинені вуста, хрипкий придих, який округлює рот у пошуках повітря, ніхто б і не завважив, що це смертельно хвора дівчинка), змушує всіх цих зайд, гультяїв, просто не перейнятих виживанням роззяв юрмами збігатися сюди, до неї, аби почути «суд» чи «присуд» долі.

– Мамо! Не забороняйте мені… – Поля опускає очі.

Вона не хоче засмучувати матір. Вона не може їй просто у вічі сказати, що – знає – свою – долю – що – вже – недовго – лишилося. Не має сил пояснювати, що їй так цікавіше, ніж цілий день дивитися в стіну чи у вікно, хай за тим вікном весна, розмай Дніпрового плеса, щебет птахів, гілочка бузку, що ось-ось має розквітнути. Так краще – для неї, для тих бідолах, що шукають відповіді. Вона їм поможе! Вона здатна їм допомогти! А їй? Її вже ніхто не врятує…