– Рома?… Роман Павленко?

– Він загинув майже відразу… На початку війни… Я знаю… Йому не боліло. Міна розірвалася за декілька метрів від нього. Не було шансів… Пам’ятаєш, мамо, як ти нам співала? Ой – у полі – жи-и-и-то – копитами – зби-и-и-то – під – білою – березо-о-о-ю – козаченька – вбито…

– Ой – убито – вбито – затягну-у-у-то – в жито – червоною – китайко-о-о-ю – оченьки – за-а-акрито.

– Тільки Ромі ніхто не закрив очей… не накрив козацького тіла… Не було чого накривати, мамо… Мамо, Нюсі казати?

– Не треба, Полю… Нехай жде… Нюся молода й сильна. Вона це переживе, зустріне іншого і знову відчує, що має серце. Але зараз, коли щодня (якщо прокинувся – з’їв чогось – заснув, то вже щастя) вбивча невідомість, страх, відчай… Сам цей алгоритм чекання (коли скінчиться війна, коли повернеться Рома) дає сили. Розумієш, Полю?

– Добре, мамо! Я нічого не казатиму Нюсі. Хай взнає потім, коли вже не буде війни. Коли вже не буде війни…

– Ой – як – ви-и-и-йшла – мила – голубо-о-о-чка – сива – як – підня-я-я-ла – китаєчку – та й – заголоси-и-и-ла…

Агафія прокинулася. За вікном ледь сіріло – десь четверта літнього ранку. Ні, уже не засне. Уже не засне, просто лежатиме, перекидатиметься з боку на бік, крутитиметься на цьому рипливому старому ліжку.

Обережно, щоб не збудити Семена, спустила ноги з високо намощеного, але не дуже широкого ложа. Перед очима ще стояв невисокий, продовгуватий земляний горбик, ніби рукотворний валок, прокладений від однієї тополі до іншої. На узліссі, майже на полі, щедро проораному кратерами від вибухів, ледь помітний із дороги – без жодного знаку чи хреста (боронь Боже). Що з ним буде за рік-два? Зіллється-зрівняється із землею. Добре, хоч не на полі. І на тім спасибі, що солдатські тіла винесли за межу орного ґрунту. Скільки таких безіменних могил – тут – там – по всій землі, по всій цій землі, охопленій війною? А жінки (матері – сестри – дружини – дівчата) чекатимуть… До останнього…

Так і не спитала про Жору! Чому? Чому вона не спитала про Жору? Але Поля сама б сказала, якби з ним щось сталося… Поля сказала б?

Поля тепер сниться значно рідше, майже не сниться (не те, що в перший рік). Вона сниться не «на погоду». О ні! Вона сниться до лиха… І ніколи не попереджає (невже не може?), а розказує. Так, як і за життя? Так, як і за життя.

Те, що було, знали всі. А от те, що буде – чекає – вловлюється проекцією – зримим (не для всіх) видивом? Кому ж це було до снаги? Поля знала (вона бачила це так само ясно, як сад за вікном будинку, а за ним – пологий берег і безкінечний Дніпро). Звідки? Від кого? Для чого розказувала? Для чого окреслила майбуття кожного з них (мами, тата, Жори, Нюсі, Клави)? Як же їм тепер жити з цим «знанням»? Та й нащо? Аби виконати «програму»?

Доля невблаганна. Раз і назавжди окреслена тим, хто там – за фікусом – на небі – скрізь. Долю змінити несила. Жодному ще не вдалося. Тоді, у той зимовий вечір (їй щойно виповнилося сімнадцять) було якесь свято (Андрія? Катерини? Варвари?), коли ворожіння, зазвичай заказане, дозволялося за такою собі усною згодою, за правом звичаю, давнього звичаю предків. «На Андрія дівки ворожать». Дівки ворожили. І вона? І вона. А коли питань стало більше, ніж відповідей, а відповіді – усі не до ладу (ніби пальцем у небо), хтось із найсміливіших гукнув, що треба, мовляв, до бабуні Дуні, усім знаної на острові «видющої» баби.

– Ні вдівець, ні молодець – твій суджений! Ні вдівець, ні молодець!

Ні вдівець, ні молодець? Як так? Але ця страшна баба, що лякала своїм виглядом дужче за самі віщування, нічого не пояснила. «Ні вдівець, ні молодець». Як хочеш, так і розумій… І тільки коли через два роки Гафія познайомилася з ним, із Семеном, нарешті відкрився сенс того пророцтва. Семен, її суджений Семен, який був на дванадцять років старший за неї, воював на імперіалістичній, потрапив в австрійський полон і був викуплений за царське золото, уже мав дружину, з якою розлучився. Розлучений – усе просто. «Ні вдівець, ні молодець» – це той, хто розлучився.

Красивий, зі світло-карими виразними очима й темними козацькими вусами. Але за цією зовнішністю – інвалід з одбитими нирками, контужений, який ще довго скидався уві сні від видив першої своєї війни. Роботящий і добрий, але й запальний і непоступливий. Його просто не дочекалися. Проміняли на іншого, хто став батьком його маленькому синові, новим чоловіком для його колишньої дружини. І образа за це – на життя, на долю, на обставини, що склалися саме так (пронесена, культивована, не раз промовлена вголос) – визначала увесь шлях його подальшого існування. Скільки він був у тому шлюбі? Рік-два? А потім війна, полон. Його не було шість років. Син зростав, не знаючи його, а його дружина, молода й вродлива, знайшла нового чоловіка. Чим був для нього цей невеличкий часовий вимір попереднього існування? Навіки втраченим раєм? А Гафія і ще один син і три доньки, хороша садиба тут, на острові? Це – вторинне – сурогат – швидше даність – безвихідь? Чи свідомий вибір? Здійснення мрії? Ніколи… жодного разу не відповів Гафії на ці її запитання, вимовлені-викричані зі сльозами, докорами, благаннями. Та й чи собі коли дав відповідь? Чи розібрався? У собі? У хитросплетіннях власного життя?

Агафія відкриває тонку мереживну фіранку на вікні – чи не єдине з того, що залишилося від довоєнного побуту (може, обміняли б і її, але ж, вилиняла й заштопана в декількох місцях, уже не годилася на обмін). На блідо-сірому небі жодної зірки, але місяць, збляклий, проте ще чітко окреслений, видніється досі. Тиша. Спокій. Передранкове безголосся. І в цій передсвітанковій миті, прорізаній лише одиноким посвистом невидимої пташини, такою відчутною стає безглуздість усього цього людського. Ось він – вільний світ! У сталево-незворушному спокої Дніпра, що несе свої води в невідоме, і лише легкий дрож його гладенької поверхні виказує рух течії. Він ніс свої хвилі вчора, несе сьогодні, нестиме завтра. Йому байдуже до оцих людців на берегах. Вони кидаються вибуховими зарядами, а він їх просто ковтає й котиться далі, поливають свинцем – не спиняється, не обертає своїх вод назад. І тільки потовчена риба, що спливає мертвим сріблом, випалений очерет і понівечене дно – знаки доби, сліди війни, але й вони колись заростуть. Усе минає, мине й це. А він, Дніпро, одвічний, іншого нема.

Літо. Спекотні дні. Корова доїться. Німці ходять. Не лише по молоко. Приходять скупатися на піщаний пляж, який просто тут, під вікнами, тягнеться вздовж усього західного берега острова, добре проглядається – мов на долоні. Складають свої автомати просто тут, у кутку кімнати (хтось один залишається наглядати), роздягаються й розвішують зелені штани й кітелі по всіх стільцях та й біжать на берег. Їхні молоді, здорові тіла бронзовіють на сонці, чорні мокрі труси обліплюють усе те сороміцьке, на що заказано дивитися. «Не дивіться ви на них – очі поламаєте!» – свариться на дівчат Гафія. Клава крадькома таки позирає у віконце, Нюся прикривається книжкою – вдає, що їй байдуже, а Гафії справді байдуже. Німці весело перегукуються, хлюпаючи один на одного водою – звичайні собі хлопці. Жодної винятковості – ні в будові черепа, ні в решті частин тіла… Пересічні, шеренгові чоловіки, яких не вирізниш у натовпі, байдуже – чи то кельтів, чи слов’ян, чи германців (аби не чорношкірих). Купаються гуртом – до п’яти-шести. А останнім часом навіть «на варті» нікого не лишають біля свого майна в кімнаті. Довіряють? Довіряють…

Гафія ледь-ледь прочиняє вікно, і пахощі, направду райські пахощі червневих троянд, іще нічим не прибиті, – жодними побутовими запахами, – теплими хвилями розливаються кімнатою. Якась рання муха залітає через цю вузесеньку щілинку й починає густо й набридливо дзижчати. Гафії не хочеться здіймати галас, влаштовуючи полювання за цією нечемною гостею, що вдерлася без жодного запрошення. Вона навстіжень відчиняє половинку вікна і рушником виганяє кляту мушару. Знову тиша, сонна, нічим не розтривожена. На ліжку Семен провалився, як камінь у воду, у глибокий сон – не кричить, не стогне, не кличе (уже років із десять не кличе Настю – першу дружину, як і не порівнює – борщі – пироги – вареники її, Гафіїні, і тої, першої). За стіною – дівчата, точніше, лише Клава, бо Нюся на нічній зміні (хлібзавод працює безперервно).