Обвисла басова волосінь (чогось найчастіше рвуться саме ці, товсті) обпадає з гітарного дека, закрутившись на кінці спіраллю, волочиться піском. Дід Вова обдивляється гітару, хмикає собі під ніс, передає назад у чиїсь простягнуті руки. Дід Жора й собі роздивляється пошкоджений інструмент (а потім, за декілька місяців, саме тоді, коли вже прийде «строк», ця картинка – не нова, обтерта по боках гітара, а на ній огризок обірваної струни – стане останнім кадром його згасаючої свідомості, так, ніби пам’ять спеціально відібрала «вдалий» кадр для цього передсмертного внутрішнього видива).

– То де ваша картопля?

– Так ось вона! Бабуся цілу торбу дала!

Дід Вова розгрібає товстим дрючком перетлілий жар кострища, вкочує туди одна за одною бульби, а тоді загрібає згори добре прогорілими вуглинами. Дід Жора знову й знову (на прохання дітлашні) розповідає, як він рибалить удома, в Астралії, на маленьких акулок, виходячи на яхті у відкритий океан.

– Навіть у власній ванні боюся з акулою зустрітися!

– А крокодили?

– Та як їх не займати, вони тебе в житті не зачеплять! От павуки й скорпіони – інша річ. Можуть залізти не лише в будинок, а й у ліжко.

– Ой!

– Це точно. Буде тоді ой-йо-йой!

– А лимони?

– Росте біля мого дому лимон. Це ваша тітка Таня посадила, коли ще до школи ходила. А як уродить, то я граблями ці лимони згрібаю: потовчені викидаю, а ціліші в картонній коробці виставляю просто на вулиці – хай бере, кому треба.

– А продавати? Ми вишні з дачі продаємо.

– Не знаю. Не маю на це часу. До того ж отримую пенсію. Мені вистачає.

Дітваки сміються, крутяться між дідами й вимагають картоплі. На берег виходять Клава попід ручку з Нюсею. Вони принесли декілька теплих кофтин, а на Жору накидають вовняного пледа. Він дякує, притискає до себе сестрину руку, яка щойно поправляла той плед у нього на плечах. Жорі не видно, що Нюсиним обличчям перебігає судома болю (не дай Боже, аби помітив), що її губи беззвучно вимовляють його ім’я, а очі все сльозяться й сльозяться (чи то від диму з пригаслого багаття, чи від річкової вільгості). Клава підходить і собі кладе руку на братове плече. І йому так добре, так тепло від цього, від їхньої безслівної любові й підтримки, що якби ось зараз (так, саме зараз!) померти, він був би цілком щасливий. І лише одна думка заступає шлях до цього блаженства – він хоче спочити біля Тоні.

Інтерв’ю

Вона в простих блакитних джинсах, білому светрику «під горло», рукави закатала (бо день видався спекотним, незважаючи на початок жовтня), а спортивну куртку пов’язала на талії, і та звисає таким собі білим міні-парашутом.

– Бач! Городську Єфремів гонука привіз! Вона буде в нього інтерв’ю про Голодомор брати.

– Ти ба! А з якого ж це він року?

– Так із двадцять другого! А мо’, і раніше народився. То вже треба його попитати.

– І памороки йому не відбило? Ти диви. Ще й тямить усе. А як почне розказувати про себе та про Германію… Не переслухаєш і за день!

– Такий уже балакучий вдався.

– Але як баба Голька його померла, то здав.

– Та він іще раніше здав! Коли сина поховав.

– А хіба не вперед баба Голька померла?

– Ні. Спершу син розбився на машині, а вона ускорості, може, за три чи чотири місяці.

Вона ще студентка, яка підробляє в одній зі столичних газет, приїхала зі своїм другом до його діда. Збирає матеріали про Голодомор для редакції, але насправді – для себе. Вона теж із тих, у кого… (її родина так само знає, що таке голодне виживання й повільна безкровна смерть).

– А куди? Киш! Забирайся! Клята душа!

Дід Єфрем носаком калоші прикладається до зайшлої на подвір’я курки, закидаючи назад у загородку, защіпає хвірточку й докірливо дивиться на свою гостю. Але вона не розуміє його погляду. Тоді він уточнює: «Це ти хвіртку не причинила?» Вона досі не може зрозуміти: «Мабуть. Я й не звернула уваги». І тоді дід довго й терпляче пояснює, що скрізь і завжди має бути «порадок», як у Германії!

На широкому подвір’ї гора жовтогарячих гарбузів, трохи видовжених, «гібридних», що своєю формою нагадують деку скрипки, або груші, які звисають із нахилених цьогорічним щедрим врожаєм гілок – простягни лише руку, і котрась уже буде в ній. Але вони ще зеленкуваті – зимові. «А цю грушу мій син покійний…» – дід замовкає, швидко відвертається і йде до хати з привітною, підведеною ясно-блакитним верандою – «вбиратися для фото». («Я тобі дам велике фото – ось дивися! Це ж мене у вісімдесят другому для дошки пошани знімали! Нє? Не годиться чорно-біле? Ну то я піду вберуся в празникове! Бо ще пропечатають у столичній газеті діда в куфайці і калошах!»)

На обтягнутому буро-коричневим дерматином ослінчику – диктофон, фотоапарат і декілька старосвітських альбомів, у яких на пожовклих сторінках із цупкого картону розклеєно такі ж пожовклі світлини, що на них уже дихнув невблаганний і безупинний час.

«Переконана, що Єфрем Іванович належить до центрально-українського антропологічного типу, – швидко нотує вона в простий учнівський зошит. – Середнього зросту. Приблизно метр сімдесят п’ять, може, вісімдесят сантиметрів. Чоло покате невелике. Перенісся середнє. Яскраво виражені надбрівні дуги. Очі великі сірі. Волосся ще не зовсім сиве (хоча Єфрему Івановичу вже вісімдесят три роки), радше чорне із сивиною, в’ється. Вуста великі, опуклі. Постать кремезна, широкоплеча. Величезні кулаки (так би мовити, пудові). Генетика однозначно тут перемогла обставини й умови існування, адже в часи Голодомору Єфрему Івановичу було десять років. Дивно, але вихідний генетичний код не мутував під тиском цих зовнішніх обставин: діти й онуки – нащадки Коломійців чоловічої статі – так само кремезні. Справжній хліборобський рід із діда-прадіда, судячи з прізвища – козацького коріння».

– Дак ніхто точно й не знав тоді, де ховали померлих. Не знали ми, куди їх звозили тими гарбами. Казали люди, що в ярки за село. Там десь і батько мій, і дід, звався Денисом Коломійцем, і баба, її Лісандрою кликали, Олександрою, як уже правильно казати.

– А ви потім не шукали?

– Мати ходили, розпитували. Але всі по-різному показували. Ніхто точно нічого не міг сказати.

– А ті люди, які вас грабували тоді, у тридцять другому? Вони й далі в селі жили?

– Жили! А чого ж їм було не жити? Жили, поки не повимирали. Нікого вже з них немає.

Ті самі пенсіонерки, які мешкають по сусідству і вже прогулювалися під ворітьми Єфремової садиби, знову спиняються, спираючись на низеньку хвіртку, і звідти, ніби з пункту спостереження, прислухаються до дідової балачки й сканують його гостю.

– А в Германії нас американець звільняв. На таких машинах низеньких, чотириколісних із пужалами. Ой, люди! Наїхали – повен двір!

– Єфреме Івановичу, ви ж могли там лишитися? От брат моєї бабусі, дід Жора, лишився! А потім до Австралії переїхав.

– Жора? – дід Єфрем замислюється, «Жора-Жора» – бубонить собі під ніс. – А як його дружину звуть?

– Здається, її звали Антоніна… Але я можу помилятися. Вона померла дуже давно, набагато раніше за нього. І він уже помер. Років із десять минуло…

– Жора… Жора Терещенко. Ага… Значить, вони поїхали до Австралії?

– Як? Єфреме Івановичу! Ви що, його знали?

– Я її знав… Тоню Марецьку… А з ним познайомився вже перед від’їздом. Погано його запам’ятав. Ним іще тоді крутило здорово – після контузії.

«Здається, Єфрем Іванович не усвідомлює, що його рідних заморили голодом не міфічні «комуністи з регіону» (автохтонний вислів; чому, власне, регіону, а не району? вплив німецької? чи тут так кажуть?), а прості односельці – малописьменні, несвідомі, за вказівкою згори (не хочеться думати про властивий людській натурі атавізм, вправно розбуджений «начальниками», що вирвався таким собі джином із пляшечки і накоїв стільки горя), – швидко нотує вона, поки дід Єфрем набирає великою квартою в літній кухні квас із сушки власного виробництва. – Як же це так? Невже вони не розуміли, що прирікають інших на смерть? Інших? Та нічим ці «інші» не відрізнялися від них. Такі ж прості селюки, хіба що, може, майна було більше, хоча… От «Жовтий князь»… Це, звісно, фантасмагорія. Не були вони рогатими. Звичайні сільські дядьки».