– Жорочко, не їдь, га? – Клава по-старечому трясе головою (хоч і не те, щоб така вже стара, але коли хвилюється, починає труситися вся, а руки й голова – найбільше). – Он біля Полі є місце… То я для себе його… Але можу й біля Володі, і біля батька є місце… То ніби для Нюсі, але ж… Га? Жорочко? – Клава благально заглядає йому в очі, – Подумай! Нікого в тебе там нема, крім Тетяни… Сам будеш лежати. І ще ти ж знаєш, що я медсестра. Доглядатиму тебе.

– Ні… Ні, Клаво, ти ж зрозумій. Там Тоня. А я коло неї хочу. Розумієш?

Ця розмова і ще безліч обговорених тем, і порожнеча років, яку не заповнити нічим. Пробіл чи розлом, у якому, ніби у казковій Леті, безслідно зникло непрожите життя. Непрожите тут, на Батьківщині, біля своєї родини.

Із хащ здичавілої ожини в кінці маленького городика з’являються, маневруючи між голівками капусти й кущами помідорів із червоніючими де-не-де м’ясистими кульками, Нюсині чоловік і син. Вони ловили рибу на іншому березі, встали рано, і їхні неголені й невиспані обличчя, великі гумові чоботи, нудотний запах риби впереміж із нікотиновим віддихом красномовно сигналізують, що ось вони – справжні чоловіки й годувальники.

– Ну що? – Жора зазирає в плетений навколо металевих кілець сак, у якому живе срібло невеличких, із долоньку карасиків перемішалося з червонястими плавцями краснопірок. Він хотів піти з ними, але біль, раптовий і в’їдливий, скрутив його і вклав до ліжка.

– Та є трохи…

Племінник усміхається й дивиться на дітваків, які з реготом гасають навколо столу під яблунею, і не зрозуміло, чи помагають Нюсі, чи то просто розхапують накраяну ковбасу й хліб, так і не дочекавшись борщу. Жора дивиться на це таке схоже з Нюсиним обличчя її сина (от тільки очі сірі – батькові), переводить погляд на сестру, на сестриних онуків. Що це? Голос крові? Однаковий набір генів? Ейфорія на порозі смерті? Він повинен був жити тут, із ними, серед них… Відбути термін за злочин (вижив попри все, а його товариші – ні) і за його відсутність (зрадник, бо ж потрапив у полон – присуд і довічне клеймо), пройти усіма дорогами радянського пекла. Життя, якого не було, яке не прожилося – викреслене, «пропале безвісти», лише розпочате й здане в архів, а може, і геть утилізоване. А зараз, коли минуло майже два місяці, відколи він приїхав, надивився на всіх і нагостювався, йому хочеться «додому», в Австралію. Тут усе чуже й змінене до непізнаваності. Київ – місто його дитинства та юності, спогад про який він носив, як найбільшу святиню, завжди ліворуч, там, де серце, цей Київ обріс новою, зроговілою шкірою незграбних забудов, укрився чиряками висоток зліва і справа, наїжачився кам’яницями на Дніпро, приступив упритул, скинувши з берегів споконвічні верболози й надійно оцементувавши їх білястими квадратами бетонних плит. А острів? Теж заріс… І сліду не лишилося від їхнього колишнього життя, вулиць, садиб, будинків, як і від тої смертельної пожежі. Це зовсім інший острів. І зовсім інакший Київ. Пострадянський чи ще не зовсім? Агресивно-пролетарський чи який зберіг рештки колишньої шляхетності? Київ… Незалежний нарешті. (Як вони про це мріяли… І Тоня, коли стало зрозуміло, що все вже… кінець… попросила: «Жорочко, доживи!» – і він дожив, і тепер, коли «місію виконано», може вже зі спокійною душею повернутися й лягти коло неї.) Незалежний нарешті? Але ж хіба цей злиденний натовп, зрусифікований і матюкливий, який стриже якісь «купони» замість грошей (старі грошові знаки, бачте, уже без «купонів» не дійсні, а нових іще «не виготовили»), і є тими міфічними українцями, з якими вони так прагнули з’єднатися? Мислили про них, як про братів. Кому це було потрібно? Їм, забезпеченим і ситим емігрантам із ностальгійними настроями, чи всім цим людям, українцям із походження, що населяють Україну, та чи українцям за визначенням і за духом?

– Парить. Мабуть, дощ буде.

– Чуєш, Нюсю, може, не накривати надворі?

– Так на веранду всі не вліземо. Треба швиденько. Щоб до дощу встигнути.

Усі розсілися навколо столу – хто на чому, бо однієї лавиці, вкопаної під яблунею, таки замало для великої родини.

– Так от… Як послали нас до Сибіру з експедицією, пробули ми там три літні місяці та два осінні й давай додому проситися. Зрозуміли, не виживемо ми там. Клімат, не доведи Господи. Побут, люди – усе чуже, незвичне, усе не наше.

– А Володя, мій перший чоловік (ти ж пам’ятаєш Вовку Галчиного?), такий красень був! Але як у війну захворів, то вже й не одужав. Помер у двадцять сім.

– Винось, синку, гітару, чи що? Поспіваємо, поки всі вкупі!

Сіра волокниста хмара заплуталася в яблуні, під кроною якої міг би розміститися не один такий стіл (цю яблуню однією з перших посадили Нюся з Вовою, посадили майже відразу, щойно отримали цей дачний наділ на шість соток). Перші краплі дзенькають по тарілках і металевих ложках. Дощ уперіщив раптово. Вереск, розкидані й перевернуті стільчики, дружний, майже одночасний біг десятка ніг туди, під дах рятівної дачки. А дощ стукотить по цупкій цераті лавиці, дзьобає борщ у тарілках, мочить кинутий напризволяще нарізаний тонкими скибками (по-міському) хліб, дрібними краплями всіває нарізані огірки й помідори, заливає недоїдену ковбасу. За десять хвилин хмара-поливайка рушає далі, залишивши по собі знищений ущент обід під чисто вимитими небесами.

Вечір. По-літньому теплий, по-дачному тихий, по-річковому вологий, а може, непросохлий після раптової зливи. Обидва діди – київський Вова й австралійський Жора – чаклують біля спінінгів. Дітлахи (хоча вже й ніби переросли це визначення) крутяться біля них. Син діда Вови відганяє їх, бурмочучи щось, не виймаючи з рота цигарки: чи то «рибу розлякаєте», чи «нічого тут не займайте».

– Діду, ну давай уже розпалювати!

– Та як його розпалювати? Ви ж бачите? Дрова намокли.

– Діду! А ти сухих із сараю принеси!

Червоні жаринки, леткі й невагомі, несуться й несуться яскравими цівками в чорне небо. Одноманітний тріск дерева, охопленого полум’ям. На березі порожньо й вогко, ніч насувається вкупі з холодними дрижаками. Смуга води ледь вимальовується в темряві. На одному із закинутих десь на глибину спінінгів починає тонесенько голосити мініатюрний, мовби іграшковий дзвоник. Дід Вова азартно кидається до нього, хапає з імпровізованої підпори (дві дерев’яні рогульки, загострені на кінці та глибоко встромлені в береговий пісок) і швидко підтягує «здобич» до берега. На гомін спінінгової котушки збігаються всі четверо онуків, тягнучи за собою ту саму гітару, під яку так і не випало поспівати вдень. Усі гуртом обступили й розглядають велику рибину, яка б’є сріблястим хвостом об пісок, шукаючи порятунку (ще не вірить у власну приреченість) і змійкою звивається до води. Риба впокорена й до часу плаває в плетеному саку, припнутому біля берега. Молодь заводить «Несе Галя воду…» під простенькі гітарні акорди (більше для діда Жори: він залюблений у все українське), а тоді відходять десь далі берегом, і вже геть інша музика й слова долинають до кострища, біля якого діди Вова й Жора примостилися на розкладних стільчиках.

– То як це сталося?

– Ніхто ж не знає напевне. Думаємо, що заснув за кермом. Пізно повертався від друзів. Це була його перша машина. Рік на неї гроші збирав.

– Відразу загинув?

– Та ні. Декілька діб пролежав у реанімації. Нас спершу не могли розшукати, лише зранку повідомили, що «ваш син у такій-то лікарні, перебуває в реанімації, отримав важкі травми внаслідок аварії».

– Скільки йому було?

– Двадцять п’ять… Я ще сяк-так, а Тоня дуже за ним побивалася. До Тані літала декілька разів. Усе боялася, щоб і з дочкою теж чого не сталося. А потім сама важко захворіла.

Ця історія загибелі Жориного єдиного сина зависає в тяжкій недомовленості чогось важливого. Як його оповісти, що насправді переживаєш чи відчуваєш, коли ховаєш власну дитину? А слова співчуття? Чи ж існують такі? Чи будуть доречними? Чи мають бути промовлені?

– Діду! Дивися, що сталося! У нас струна обірвалася.

– Отакої!