Воля… Звільнений від ворогів простір. Цей світ, знаний і знайомий до найменшого камінчика на річці, кому він належить? Чи ж мені, тобто нам? Чи «їм»? Тим, хто не дає рекомендації на навчання, не платить грошей за роботу (а мені – «осту» – Німеччина платила по марці на день), елементарного посвідчення особи (а «там» у мене був паспорт! не пошкодували на раба паперу).

Воля? Воля… Чи ж цього сподівалися, повертаючись? Хотіли й тут рай своїми руками розбудувати – для себе – батьків – дітей – рідних – односельців… Знали як (чи лише думали, що знаємо), вірили в себе, у те світле майбутнє (вірили чи просто дурили себе). «Ти про ту свою Германію забувай, хлопче! Тобі ж краще буде», – і не порада зовсім, а наче погроза.

Може, і так… Може, їхні методи і є «капіталістичними», та чи ж не байдуже до того коровам, якщо вони від цього краще дояться? Але чи ж мені з вами, розумними й владними, сперечатися? Я жити хочу! У мене син скоро народиться! Живіть собі, як живеться, не хворійте. І мене не чіпайте.

Пароплав «Австралія»

Тоня розказує одну й ту ж казку перед сном нашій донечці Тані (Тані лише два рочки, вона мало що розуміє з Тониних слів, але слухає уважно, вловлюючи не так суть, як саму медитативну інтонацію маминого голосу). А я ж хотів, аби Таня була Тонею – ще однією маленькою довершеною копією цієї, дорослої, такої коханої. Але Тоня заперечила: «У кожного своя доля». Певно, так воно і є. Тому нашу дочку звуть Таня. А ще Тоня сміється й каже, що в нашій родині забагато літер «Т» – Тоня й Таня Терещенко. «Добре, – каже вона, – що ти в нас Жора, а не Толя».

Це просто казка (але насправді все станеться так, як у цій казці, ніби Тоня заздалегідь посіяла зерна нашого майбутнього й вони проклюнулися, зійшли й заколосилися достиглою багатою нивою), казка, що розповідається вже декілька місяців поспіль – увесь довгий період очікування. Ми подали документи відразу в три країни й чекаємо, де нас погодяться прийняти (Алжир – Аргентина – Австралія – у такому чи у зворотному порядку… ліпше у зворотному, звісно). Ми чекаємо. Тут, у Німеччині, наших майже не лишилося – усі роз’їхалися, а хто ще, як і ми, залишилися, ті вже теж спакували валізи. Бо тут… Тут уже небезпечно. Чорне вороння налетіло, кряче, вистежує, віщує біду і тут, і там – скрізь.

А пароплав був не білий! Скоріше сталево-лискучий із підкопченими трубами й високими бортиками, і на ньому сотні таких, як і ми, – у пошуках нового життя, нового щастя, нової батьківщини аж ген за далеким океаном.

«Тече вода в синє море, та не витікає, шука козак свою долю, а долі немає».

Австралія, чи, власне, Australia. Що ми чули про неї? Що знали? Лише те, що це Південна півкуля, що там немає зими, а є відомі й невідомі, хижі та не дуже тварини, гаддя, риби (чи скрізь, чи лише в дикій природі), а вгорі чужі зірки перевернутого догори дриґом неба.

– Знаєте, англійська набагато складніша за німецьку. Це так, до слова.

– А диплом треба ще підтвердити, щоб отримати кваліфіковану роботу.

– Хіба ви не читали умов контракту?

– «Зобов’язуюся два роки відпрацювати на громадських роботах (Що воно таке?) за надане громадянство – тимчасове житло – оплачений проїзд».

– Підписали? Підписали! Отож.

Тихі хвилі моря-океану, що несуть і несуть усе вперед і вперед аж два місяці поспіль (далекий шлях до нової батьківщини). Вороття тепер неможливе. Уже ніколи не зійде сонце над далекою Україною. Для нас не зійде.

А попереду довгі роки адаптації, приборкання – у – собі – свого – ментального – слов’янського – аж – до – цілковитого – злиття – з – усім – тутешнім. Тоня опанує англійську швидко, Таня буде розмовляти нею краще, ніж рідною, а для мене це буде важкий і болісний процес. Робота – одноманітна – фізична – виснажлива, підуть роки на те, щоб підтвердити свій інженерський диплом. Але чи ж для мене це новина? Я засвоїв на все життя, що arbeit – macht – frei. Саме так. Робота – це те, що звільнить. Звільнить від кредитної позики на свій власний будиночок у передмісті Мельбурна, назавжди убезпечить від спогадів – думок – почувань (ти працюєш – руками – головою – окремо – одночасно – постійно – просто не маєш часу на рефлексії, і в цьому порятунок).

Величні міста на березі океану, оточені зусібіч пустелею, які нічим не відрізняються від старої Європи, але гряде ера великих хмарочосів. Вона вже не за горами, дедалі відчутніше її гаряче дихання. Ми ще на власні очі побачимо велич нової цивілізації. А поки що місіонери, ці справжні воїни Христові, скеровують свої стопи до пустелі – шукати й навертати аборигенів до істинної віри, прищеплювати їм цивілізаційні цінності (від одягу до зубної щітки включно). Усе це має сенс? Усе це має сенс. Англійцям не до нас: нам ніхто не боронить відкривати власні церкви – навчальні заклади – осередки просвіти. На нашу діаспору дивляться крізь пальці: усе-таки не аборигени, хай собі.

«На чужині не ті люде – тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, ні поговорити».

Ти живеш і не помічаєш, що життя проминає – ось уже і син, який народився тут, на новій батьківщині, закінчив школу (коли це сталося? коли? адже лише вчора ти вів його за руку записувати в перший клас) і вступив до коледжу, а дочка, що давно вже закінчила університет, уже встигла вийти заміж і переїхати до далекого Перту (майже чотири тисячі кілометрів, цілий континент між вами). А твої батьки? Мама померла, так і не дочекавшись бодай звістки. Спершу не можна було: листи від колишніх громадян Радянського Союзу просто не доходили до адресатів. Потім страшно, страшно виказати своє нове місцеперебування (страшно не так за себе, як за них – дітей, Тоню), адже на тобі досі клеймо «політичного – зрадника – запроданця – перебіжчика».

Вітер із піском. Страшний, надсадний, дме з пустелі. Краще вже, коли з океану. І буває, що за цілий рік не випаде жодного дощу – суха, розпечена до червонястого попелу земля, що по ній руслами неіснуючих ручаїв розломи спраги… А вночі сниться зелений острів дитинства – зелений, оповитий сталевими хвилями могутньої ріки, весь залитий сонцем (мов визолочений) або ж омитий літнім дощем. Вдихаєш на повні груди цей запаморочливий озон і боїшся прокинутися. Благаєш когось усемогутнього продовжити це видиво бодай на хвилину. Ось твій батько взуває великі гумові чоботища і йде до човна (якщо пощастить, то напросишся й собі поїхати з ним запалювати бакени).

Батько дочекався листа, того самого заповітного листа від тебе. Коли це було? На початку сімдесятих? А точніше? У сімдесят другому? Саме так… Тоді всі почали листуватися – масово, навально, ніби це роками стримуване бажання почути (чи сказати) бодай щось урешті вихлюпнулося назовні. Листи – посилки – грошові перекази – чи здатне це все «замінити» роки прірви й мовчання? Компенсувати відсутність – сина – дочки – сестри – брата – у тому їхньому далекому й такому непростому житті?

Невже навіть така проста інформація, як професія й місце роботи, – велика державна таємниця? Що може завадити приватному листуванню брата й сестри?

Чому він там живе? Чому переїхав з острова? Що з нашим будинком? Ти нічого не пишеш уже вкотре, хоч я запитую в кожному листі. Чи це теж таємниця, яку не можна розголошувати? За жодних обставин?