День. Ніч. І знову день, а після нього знову темінь ночі. Скільки так? Місяць-два? Аж урешті команда: «Завтра рушаємо». Про нас не забули? Про нас не забули. Знову височенні автобуси, перекреслені написом «London», списки, сухі пайки й медичні одноразові набори. Ми їдемо додому.

– А чим нас будуть везти?

– Поїздом! Чим іще?

– Довго?

– Та певно! Не близько ж…

– Додому вже так хочеться!

Американці «здають» нас «нашим». Ось він – кордон. Переділ – між – їхнім – і – нашим – світом. З американського й протилежного, радянського боку – колючий дріт, що в ньому лише для вузького полотна дороги залишено проїзд, перегороджений смугастим шлагбаумом. Вартові у вицвілих, запраних гімнастерках, в онучах до колін, які стирчать із зачовганих ботів, зирять на нас злісно й відразу дають команду: «Дети и бабы вот сюда, а мужики туда пошли».

– Какой ещё документ?! – кричить, бризкаючи слиною просто мені в обличчя, «старший» (так принаймні мені здається). – Документ о браке – это ребятёнок! Есть у вас дитё?

– Есть! Не сумнивайтесь! – брешу впевнено, ніби підігруючи цьому нервовому крикунові (хоч, правду кажучи, зовсім не був готовий до такого розвитку подій). Обертаюся до якоїсь жіночки з дитям і підхоплюю його на руки, навіть не глянувши на матір, аби бодай очима попросити про згоду. Ця імпровізація, певно, вилізе мені боком… Але, здається, пронесло, а може, лише цього разу пощастило).

Женуть, як худобу. Хтось у натовпі згадує про автобуси «London» і захлинається власним жартом під грізний окрик «Выйди – из – строя – кто – там – шибко – умный». Добре, що йти недовго. За декілька годин прибуваємо на місце… колишнього нацистського концтабору. Чи це вже «наші» встигли спорудити? Довгі вбогі бараки, а навколо колючий дріт і сторожові вежі на кожному розі…

– А ви чули? Вони документи передивляються.

– У кожного?

– Еге ж… Тому так довго.

– У них свої списки, а кого там немає, той або прізвище змінив, або шпигун американський! Як же такого пропустити можна?

– Ага. Потім диверсію яку? Чи бомбу кине десь? Ге ж?

Прості дерев’яні нари попід стінами, а на них нічого! Хочеш – стели щось, а ні – то й так лягай. (А ми ж іще вчора були в комфортабельних помешканнях, де на ліжках пухкі перини, скрізь дзеркала й люстри, а на кухні лискучі меблі з безліччю шухлядок і шухляд!) Баланда – зранку, в обід і на вечерю, а від неї так риб’ячим лоєм тхне, гидко до рота піднести. Хліб чорний з остюками, розпадається в руках, а в роті враз стає глевкий і не жується.

– А будеш їсти?

– Це вам не американські булки жувати!

Добре, хоч картки пропускні видали, можна за територію «лагєря» виходити. Але скільки в нас тих марок? Швидко все проїли, а додому досі не везуть… Почали продавати одяг, взуття, різні намиста, хусточки – усе те, що є у валізі кожного остарбайтера. На місцевому товчку вбрання, гостинці для рідних міняємо на продукти. Місцеві – хто співчуває, а хто й зловтішається (своїх мордують гірше за нас, німців).

Сил немає, так хочеться додому! Тільки й втішає, що ти не сам тут потерпаєш, що довкола сотні так само голодних, зневірених, безнадійно – завислих – у – цьому – незрозумілому – міжчассі – на – шляху – додому. Та чи втішає? Сварка – лайка – прокльони – день – у – день. Хочеш – вий, хочеш – на стіну лізь. Кожному з цих наших «командирів» (чи наглядачів) в облізлих гімнастерках однаковісінько – чекають наказу, якого нема й нема (відбувають свою службу, та й по всьому).

– Їдемо!

– Справді? Це вже точно?

– Залізно! Оголошують! Біжіть, то й почуєте! «Завтра в восемь утра с чемоданами быть готовыми».

Прощавай, Німеччино! Наїлися вже твоїх булок і баланди табірної (кому як карта лягла, кому який «фарт», значить, випав) – вік будемо згадувати! Прощавай, Німеччино! Здрастуй, Польще! Недалеко й від’їхали від кордону, ще й до Вроцлава не дотягли, а вже стали на якомусь полустанку. Чутка пішла – будемо полякам допомагати хліб збирати. Пшениця стоїть незібрана, техніки повно, а працювати нема кому (десь поділися поляки, може, повтікали).

А цей полустанок не такий уже й простий, як здалося на перший погляд. Ярусами на ньому просто неба верстати (чи й не цілі заводи розібрали та розкрутили до останньої гаєчки), дерев’яні контейнери, щось обтягнуте сірим брезентом, викопані бетонні підпори для дротів (ще й земля з них не повідбивалася).

– Контрибуція, значить!

– Скільки ж добра всякого!

– А як інакше? Вони ж у нас теж усе розграбували. А що не встигли, те понищили й попалили. Хай тепер своє дають. Бо нашого ж уже не повернути.

– Хіба ж нас везтимуть, поки оце все не повивозять? Спершу треба добро додому затягти…

– Ага… Може, тоді вже й до нас черга дійде?

Спека. У розпеченому на сонці комбайні, як у лазні. Молотимо пшеницю, а позаду снопов’язалка крутить рівненькі сніпки, що тримаються й без перевесла. Голова в мене мов чавуном налилася – позавчора, а може, і раніше (уже й не пригадаю напевно, коли саме) щось вкусило за потилицю (ґедзь якийсь чи комар), а я розчухав немилосердно, аж до крові. І ось тепер відчуваю на місці того роздертого укусу добру ґулю, що вогнем палає-пече, не дає зосередитися на жодній думці та й самі думки вбиває. Я чомусь раптом згадую цього Тониного Жору (так, його, контуженого в танку): як його почало пересмикувати й трясти під час нашої розмови. А я ж тоді відчував свою перевагу здорового над ним, хворим та ущербним хлопцем. А зараз? І сам такий?

Нас розселили на фермі колишнього заможного польського господаря, що втік разом із німцями. Однакові, підведені синім будиночки під черепичним дахом (в одному з них оселилися ми з Олею) зливаються в одне веселкове видиво. Я не лише не здатен упізнати, який із них наш, – вони злилися воєдино й коливаються синьою смугою.

– Олю! Біжи швидше! Там твій Єфрем на вулиці впав. А ніби ж і не пив сьогодні. Чи пив?

А може, це вже і не я і не мене волочать чиїсь сильні й міцні руки (це ж мої товариші, з якими минулого тижня нишком міняли в місцевих поляків «соціалістичні» снопи нажатої пшениці на пляшку самогонки й таку-сяку закусь, «за могорич» – по-нашому). А далі тряска машина (бо «наша», а не американська тихохідна). Моя Оля про щось молить водія (бідна моя, ще не раз сьогодні благатиме, навколішки падатиме). У госпіталь доїхали саме вчасно («Ще дві-три години, дівчино, і його б уже було пізно рятувати… Набряк мозку…»), але там немає жодного лікаря, який би погодився оперувати голову («Це не поранення! А якщо він не виживе? Хто за це відповідатиме?»). І тоді вона знову починає благати («Ой, дядечку! Спасіть його! Просю!»). З неї вимагають розписку, і вона негайно її дає, спритно настрочивши за столиком у чергової сестри («Не маю жодних претензій… усю відповідальність за… покладаю на себе…»).

Вмикаються розжарені до білого лампи в мене над головою. Хтось притискає до обличчя маску й повільно рахує («Раз… два… три…»). Очі заплющуються. Темрява…

І чого я тут, власне, лежу? Набридло, їй-богу! Встаю й роздивляюся довкола. Якісь дядьки в білих халатах, таких самих шапочках і масках, над якими видно лише очі. На столі, під лампами, я (На столі під лампами – я?), і цей мій смішний голомозий череп чимось свердлять, щось там крутять, а в підставлені ночви стікає кривавий гній. Врешті мені набридає ця картина, я розвертаюся, щоб вийти десь «на свіже повітря», але у дверях хтось стоїть… Хтось знайомий, а якщо добре придивитися, то відразу й упізнаєш. Це ж Дарка! Моя сестричка! Як же вона виросла за ці два роки! Стоїть у дверях, висока, струнка (мов князівна), чорна коса через плече перекинута, а з-під тонко окреслених панських брів сивий туман таких рідних очей.

– Дарко! Яка ж ти стала! А я ж тобі хустку на подарунок везу.

Хочу підійти до неї, а вона руку застережно підняла й поглядом теж спиняє, а сама у дверях стоїть і не рухається.

– Стій, Єфреме. Повертайся назад. Не пора тобі ще. Там мама сама, а тут, під дверима, жінка твоя. Повертайся. Чуєш? Вертайся до себе.