Біля гігантського згарища заплакані жінки, діти (певно, провели безсонну ніч, як і всі тут, в епіцентрі страшного рукотворного землетрусу й вогняного смерчу), старі пані в смішних капелюшах і рукавичках, пузаті бюргери, череваті старигани в картатих камізельках (жінки, діти, старі, а чоловіків нема – воюють). Їхній світ, зворохоблений і поруйнований, лежить серед гір брухту й скла. І це лише початок? О! Це лише мізерний початок!

– Oh! Wenn sie es doch sehen könnten! So ein Bahnhof! Sehenswürdigkeit! Ganz aus Nickel und Glas![6] – звертається літня пані (втілення Світової Скорботи) до низенького череваня.

І це теж німці? Теж у межах парадигми – Bretzel – огрядність – Гейне – пунктуальність – Bier – Вальпургієва ніч – ощадливість – романтизм – Рільке – сосиски – молодий Вертер – вірнопідданий – тютюн – Würstchen – Ґете – безбарвність – подорож на Гарц – доктор Фаустус – господарювання – книгодрук – Лютер… Це теж Німеччина? Який із її вимірів?

Колона за командою прямує до електрички (це вже не дерев’яні, з дірявими стінами вагони, де на соломі покотом – хто лежачи, хто сидячи – туляться раби зі Сходу), розсідається довгими дерев’яними лавками, обличчями одне до одного. Задні напирають на передніх, ті тиснуться у вузьких дверях. Штовханина, крики, сварка… Нарешті, коли вже всі увібгалися й прилаштувалися по вагонах (хто сидячи, а хто стоячи, бо місць не вистачило для всіх), електричка рушає на захід. За вікнами поля, лісочки на пагорбах, мальовничі села. Хтось впивається очима й вбирає ці пейзажі, хтось замислився, втупившись у підлогу, – лицем до лиця, долею до долі – усе далі й далі на захід…

Ферма

Я лежу в ліжку (справжньому, із дерев’яними бильцями, пухкою периною) і крізь нещільно зачинені двері чую голоси господарів – Курта й Марії (Марія – так звуть муті, так само, як мою рідну маму). Я її так і називаю – «муті Марія», бо вона… вона сама так хотіла. Вона сама так хотіла? Саме так… Хоч це й важко пояснити… Маленька й сухенька, весь час у чорному (недавно отримала похоронку на свого первістка Йоганна, який загинув на Східному фронті), вона поставилася до мене, як до рідного, хоча я мало скидався на її родича, тим більше на її загиблого сина – світловолосого й блакитноокого (це я чув весь час: «О Йоганн! Який він був красень! Мав русявого чуба… сині очі»). Менший їхній син Маркус, живий-здоровий, напередодні мого приїзду саме був тут у відпустці (війна, а в нього відпустка… дивина). Він теж служив на Східному фронті, і на залишених батькам фотокартках я упізнав «тло» за його спиною – хатки-мазанки мого рідного краю. (Ні Марія, ні Курт іще не знають, що Маркус повернеться, хоч і дуже сподіваються на це… він повернеться й доживе до дев’яноста років, матиме родину, буде цілком щасливий за людськими мірками.)

– Курте! Не займай його! Нехай іще трохи поспить! Сьогодні ж неділя…

Ставляться, як до рідного? У неділю маю вихідний. (У раба вихідний?) Але з доброї волі допомагаю хазяїну до обіду, а потім піду на гульки з такими ж молодими наймитами, звезеними сюди з усіх усюд. Іду Айгахом і чую собі в спину: «О! Оно пішов Куртів хлопець!» Як у моєму селі? Як і в моєму селі (тільки на мене, безбатченка, казали «Маріїн хлопець»).

Родина – це тяглість (від покоління до покоління) чи кількість (дотримання певного числа у визначених складових)? Моя родина була скалічена, ущербна (мати рвала колоски нишком на колгоспній ниві, пхала їх остюками до пазухи, щоб прогодувати малих нас). А родина Кюгле (та, у якій я жив-поживав два роки) була пересічна, нічим не вирізнялася з-поміж решти таких самих фермерських родин. Два сини, дві доньки, батько-мати, кам’яниця будинку на вимощеній рівнісінькою цеглою сільській вулиці, що впиралася, як і всі такі ж вулиці Айгаха, у шпилясту піднебесну вежу костелу, господарство, два поля. Родина… Хто я їм – вони мені? Сідати їсти – працювати – відпочивати – усе в них! Випрасуване чисте вбрання щотри дні – від небачених досі шкарпеток до носової хустинки (якісь просто панські вебеги), начищені черевики щоранку за дверима моєї кімнати. Про кімнату… Окрема кімната? У наймита? Простого батрака з України? Упослідженого «оста», який з’явився тут два місяці тому? І що з того, що ця кімната в напівпідвалі під кухнею? Є віконце й достатньо простору. І так навіть зручніше: з кухні окремий вихід надвір, і я можу приходити і йти, коли заманеться.

– Курте! Піди сам до стодоли… Я його збуджу за півгодини.

Муті… Жаліє мене – чула, певно, що повернувся під ранок. Для неї я кінд? Ага… Щось таке… Дитинка, що вчора з товаришами, такими ж гультяями (поляк-кляйнер Стефан, італієць Казимир і мій ось уже майже три роки беззмінний товариш Ванька), які живуть на сусідніх сільських вуличках, – до третіх півнів… на горищі короварні Казимирового бауера.

– Німеччина стоїть на пиві, а Італія – на вині!

Казимир частує нас копченим салом і пивом (усе це він «позичив» у свого хазяїна), хвацьки підморгує нам і розказує, як досяг найвищого рівня в крутійському ремеслі. Стефан п’яненько лепече про вишнівку, яку роблять у нього вдома. Тепер моя черга щось докинути до цих інтернаціональних теревенів, де в ламану німецьку встрягли цілі купи слов’янських і романських слів та конструкцій (якщо бути відвертим, Казимир у меншості, бо нам трьом – поляку, українцю й росіянину – порозуміння йде, як помазаний віз). У голові крутиться «шнапс», а «буряк» кудись утік…

– Чуєш, Стефане, як буде по-їхньому буряк? Га? Рюбе? О! Рюбе шнапс!

Ми пускаємо дим кудись під стелю, розтягуючи задоволення. Кляйнер Стефан «позичив» у свого господаря чотири справжні сигари, що кінчик їм треба стригти спеціальними ножицями (а ми просто відгризаємо). Кожен із нас отримує платню – по одній марці на день (тридцять марок на місяць), але таке добро, як ці сигари, не продається в тутешніх магазинах, власне, як і алкоголь (сухий закон, бо ж війна). А от пива доволі, ніби якогось лимонаду! Ціла батарея порожніх пляшок уже качається в кутку, але ми маємо ще.

– У нас спагеті й піца, – править своєї Казимир.

Оповідає, що до війни вони з братом купили машину (катати знайомих дівчат, і незнайомих теж), яку потім продали, бо брат виїхав до Америки на заробітки, а він, Казимир, – сюди. Я теж згадую про вареники й борщ. А що ще? Глинобитні білені хатки, криті сніпками чи очеретом (кам’яниці під черепичними дахами тут, у простому селі, вразили чи не найдужче), дерев’яні довбні й такі ж ложки та миски (навіть цвяхи дід стругав із ясена), на хвіртці намотане мотузяччя замість защіпки (та й звідки її взяти, як метал у нас на вагу золота). Відро – просте цинкове відро – недосяжність… Розкіш? Розкіш. Розказати про це? Чи варто?

– Ти схожий на нашого! Ти майже як італієць!

Я сміюся. Чорний кучерявий чуб – від батька, перша літня засмага – від безкінечного перебування на сонці. Чим не італієць? Високий, чорнявий, швидкий і меткий, як вони. І цигани, певно, за свого б сприйняли, не лише італійці.

– Коли закінчиться війна, поїдемо до мене! У нас іще краще, ніж тут, у Німеччині!

– Так на кой ты сюда ехал, ежели у вас так хорошо? А? Камрад? – щириться Ванька й майстерно пускає дим цівочкою. Казимир мовчить, втупився кудись собі під ноги. Певно, втомився здогадуватися. Ванька вивчив до десятка німецьких слів на всі випадки життя (далі йому не йде, хоч ти лусни, але він уже дещо починає розуміти), поки що мова жестів – єдине, що забезпечує йому таку-сяку комунікацію.

Ледь чутне чахкання мотору, яке рівномірно наближається й стихає біля обійстя Кюгле. Машина зупинилася. Це Іда, дочка «бігамайстра» (а по-нашому – голови колгоспу), збирає продподаток для армії: яйця, масло та молоко. До неї виходить Кеті (старша дочка, уже майже господиня). Знадвору долітають уривки їхньої розмови (а я ж уже майже все розумію! тямущим вродився чи шкільна наука таки далася взнаки?). Раз по раз серед їхнього жебоніння чується моє ім’я. Ох, ця Кеті! Бач, яка язиката! Розказує, як учора поліцай виписав мені штраф та ще й прийшов сюди, до господи Кюгле, і вичитав Куртові за те, що я віз велосипедом косу без чохла…