Покоївка… Вона? Тоня? Саме вона – Антоніна Марецька. Не сказати, щоб це її пригнічувало (і зовсім ніхто її не пригнічував тут, на службі у великому будинку Майєрів), спершу навіть, навпаки, потішило. Адже з усіх прибулих до Ауґсбурґа остарбайтерів лише вона отримала хатню роботу. Хай там як, а це легше, ніж корів доїти й городи сапати. Але оце засвоєне з абетки «ми – не – раби – раби – не – ми» – така собі декларація, яка по суті декларацією й лишалася (не більше), усе ж відклалася десь на рівні підсвідомості. «Ми – не раби!» – може, десь хтось і не був рабом, а вони (Тоня – мама – Тарасик – Миколка)? Сім’я «ворога народу», заарештованого і безвісти зниклого в тридцять сьомому. А потім… Потім мати написала заяву, у якій чорним по білому – «відрікаюся», бо… Бо що? Голодна смерть: виженуть із роботи, з дому… Котися перекотиполем або відрікайся…

А може, річ не в цьому? Дід по матері до революції, здається, був лакеєм десь у панів. Може, це все від цієї синьої в білі смуги пов’язки на руці з написом «ost» («Ти маєш її носити. Такі правила. Ми не хочемо мати через це неприємності»), яка повсякчас нагадує про «вторинність» твоєї нації, твого походження, твоєї рідної землі?

Обдивилася себе з усіх боків у великому, на всю стіну дзеркалі в передпокої, розправила невидимі заломи на сукні й постукала до хазяйчиної кімнати.

– Пані Марто?

– Слухаю…

– Ви мене кликали?

Оці завчені манірні фрази, уніформа, чітко окреслене коло обов’язків – якась штучність існування (не життя, а ніби його вправно відтворена копія, витончена, відфільтрована, старанно випещена, як ці квіти на клумбах дбайливим Генріхом-садівником). Пані Марта ще не стара й досі гарна жінка, яка щодня вбирається в нову сукню, навіть якщо й не має кудись іти й жодного візиту до них теж не заплановано, сидить у кріслі біля свого туалетного столика. О! Ну тоді, напевне, хоче нову зачіску. Так і є – розкладені гребінці, шпильки, олія для волосся.

Питань ставити не годиться (хто вона, і хто її господиня… інструкції тут були зайві, хоч перекладач ретельно пояснював їй, що вона «має» й «не має» робити), але й так зрозуміло, що збирається десь на гостину, адже якби візит планувався до них, у будинок Майєрів, то всі б уже знали: куховарка, садівник, сторож і вона, Тоня, – увесь склад домашньої челяді вже було б сповіщено.

– Тоню! Помийте, будь ласка, підлогу на першому поверсі. Робітники носили горох на кухню… Певно, Катаріна не зачинила дверей. Навіяло пороху.

Годинник, великий й урочистий, схожий на маленьку скляну шафу, відбиває шосту вечора. Через вікно з Тониної кімнати – власне, маленької комірчинки в мансарді будинку – видно, як автомобіль вивозить подружжя Майєрів за ворота, потім до хвіртки дріботить огрядна Катаріна (її робочий день уже закінчився). Тепер можна спускатися вниз і мити підлогу. У Тониному розпорядженні щітка для паркету й окрема щітка для кахлів, декілька ганчірок, відро зі спеціальним розчином. (Розчином? А вона у своєму Тетієві мило в руках тримала лише декілька разів.)

– Повій ві-і-ітре на Вкраїну, де покинув я-а-а дівчи-и-ину… Де поки-и-инув карі очі, повій ві-і-ітре опівночі…

Нікого нема – жодної душі, крім неї, у цьому величезному будинку. Можна співати? Можна співати! Можна навіть вовком вити! Качатися по цих сходах! І що? Нема такого вітру, який би хоч на хвилинку заніс до мами – у ту білесеньку хатинку, за якою мальви аж до городу, два менші братики ліплять кульки з глини, качають їх по траві, ніби справжні м’ячі, доки ті не розлетяться від удару, і тоді все спочатку.

Гарячі краплі скапують їй на руки, на цю нахукану й натерту до блиску підлогу.

– Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю. О Господи, як то тяжко тії дні минають.

Ні, ніхто її тут не ображає! І пані Марта не раз казала, що після того, як доньки повиходили заміж і роз’їхалися, їй так самотньо… «Пан Майєр вічно в себе на фабриці (те, що її хазяїн – не бауер, а власник великого підприємства в Ауґсбурзі, Тоня дізналася відразу – перекладач зробив великі очі й довго розводився про те, як їй пощастило)… Добре, що хоч ти тепер тут! Наш син зараз на фронті, тож і ми маємо право…» – пані Майєр завжди не договорювала (Може, краще б уже й не починала?), але Тоня добре знає це німецьке «правило»: якщо хтось із родини на фронті, маєш право взяти натомість «оста»…

А в пані Майєр на туалетному столику (вона ніколи не замикає своєї кімнати, не те, що пан Майєр) купа пуделечок – із пудрою – рум’янами – помадою – парфумами – кремом. Тоня не те що не бачила, а й не підозрювала, що таке диво є на світі! Та й хто б їй мав розказати? Мама-тато? Прості вчителі містечкової школи?

Вона підводить собі помадою вуса. Гарно? Ой гарно! Зараз швиденько змиє – ніхто й не взнає.

У Тониній кімнаті невеличка валізка, а в ній – картатий блокнотик у цератовій обгортці, листівки й листівочки, різні, які тільки є тут, в Айгаху, на пошті. А на пошту слід ходити, чи то пак їздити велосипедом, щодня – пані Марта пише листи синові, а Тоня пише мамі, точніше, писала, доки можна було… А зараз? Хто в Тетієві? Досі німці? Чи вже наші?

– Фройлян! Я вам пояснюю: у цей рейхскомісаріат кореспонденція вже не приймається…

На пошті гарно! Цей безкінечний рух заворожує – приймають листи – штампують – запечатують сургучем – зважують і загортають бандеролі – розкладають свіжі газети (приємний дух типографської фарби) – диктують телеграми. Навіть тут – у маленькому Айгаху – завжди людяно – гамірно – іноземно. Тоня не відразу помітила хлопця, що став за нею в чергу (теж купувати марки-поштівки, листа відіслати?) і, зазирнувши через плече на конвертик у її руках, упізнав знайомі літери.

– Я вам ще раз пояснюю: у цей рейхскомісаріат кореспонденція вже не приймається… На жаль… Нічим вам допомогти не можу… Ви розумієте мене? Розумієте німецьку?

Чи розуміє німецьку? Чи розуміє оцю руденьку поштарку? На жаль? На який? І чи знає вона, пещена німецька панночка, що таке жаль?

– Гей! Чуєш? Я теж з України… Уже два місяці тут… Як тебе звати? Тоня? А я Єфрем! Чуєш, Тоню, не плач! На хустинку…

Вона сама в цьому величезному порожньому домі. Годинник б’є дев’яту. Це на першому поверсі, а на другому як його відгомін лунає чарівна мелодія (з кабінету пана Майєра). Моцарт… Пані Майєр каже: «Слухай, люба! Це мелодії безсмертного Моцарта! Мусиш здобути освіту, якщо ти вже тут…» Мусить стати шляхтянкою? Аякже. Задля чого? Задля миття підлоги й вікон, вибивання килимків і здмухування пороху? А потім? Коли війна скінчиться? А вона таки скінчиться: якщо листи не приймають, то Україна вже не їхня! А чия? Чия Україна?

«Для себе! – здивовано зводить на неї очі пані Майєр. – Хіба ж тобі не хочеться бути панною? Ти ж така гарна!» «Бути панною»? О, Тоня хоче бути панною: уже є дві розкішні сукні, нова зачіска (була в перукарні навіть не тут, в Айгаху, а в самому Ауґсбурзі – відмахала десять кілометрів на велосипеді), манікюр (це вже пані Майєр навчила), черевички на підборах і не бачені ніколи досі босоніжки, які відкривають пальчики, теж наманікюрені.

– Змережаю кров’ю та сльозами моє горе на чужині, бо горе словами не розкажеться нікому ніколи, ніколи, нігде на світі! Нема слів у далекій неволі!

І вона раніше «мережала»… Увесь вільний час заповнювала сторінки цього блокнота віршами – дописами – роздумами – описами (Німеччиною – Україною – своїм серцем).

– Я теж хотів матері листа відіслати… От… А тут… «У цей рейхскомісаріат кореспонденція вже не приймається»…

Він так смішно й схоже перекривив пані з пошти, що сльози висохли самі собою (навіть хусточка не знадобилася), а сміх годі було й стримати.

– А я спершу подумав був, що ти нємка… така… ну, така… ага! Я – Єфрем… Га? Уже казав? От… А ти з Тетієва? То це ж біля мого села!

Селюк? Селюк. То й що? Вона теж не міська, бо насправді в Тетієва тільки й назви, що містечко. Розумний сірий погляд. Сам смішний, навіть дотепний по-своєму. Поїхав її проводжати, бо теж був на велосипеді.