Клава певний час звикає до напівтемряви. Нюсю вона побачила в першу хвилину й встигла роздивитися і смертельну, якусь аж зеленаву блідість, і страшну схудлість сестри.

– Вони що, не годують тебе?

– Та ні… Щось не хочеться… Геть не голодна…

Вони мовчать. Може, за ці два місяці майже безвилазного перебування тут Нюся геть уже здичавіла? Клаві страшно. Як можна тут сидіти цілими днями? Вона виймає з полотняної торби книжку й кладе на сестрине ліжко («Ось… узяла в тьоті Шури… як ти тут тільки примудряєшся читати?»). Вони обидві поки не знають, що це фатальне читання призведе до серйозної втрати зору (Нюся все життя носитиме окуляри), а якби й знали? Чи відмовилася б Нюся від читання, яке лише й рятувало від тихого божевілля? Чи змогла б Клава відмовити сестрі й не принести книжку?

– То що там, Клаво? Чого ж ти не кажеш? Коли вже можна буде додому повернутися? – Від хвилювання Нюсин голос зривається на крик. Ще трохи – і в неї почнеться істерика. Сльози – від страху – відчаю – тупої безвиході – такого відчутного безсилля – люті – бризкають і котяться цим давно невмиваним лицем (уже забула, коли й милася останній раз по-людському). Може, не варто було тікати? Краще вже було б на роботу до тієї Німеччини податися.

– Стьопка обіцяв уже на наступному тижні папера справити. Каже, такий буде «уркунде», що вже ніхто тебе не займатиме! Мама йому вже навіть батькову обручку віднесла! Тож не сумнівайся!

А як же було не тікати? Везуть на роботу? У Європу? У нове, краще життя? А як ні? Он євреїв везли уже у світле майбутнє. Та хіба лише їх? І куди привезли? У моторошний самою лише назвою Бабин Яр? Моторошний… Бо всі вже знають про те, що робилося у вересні сорок першого в тому погибельному місці, дорога до якого через декілька давніх, як сам Київ, кладовищ (справжня via dolorosa – хресна путь – шлях скорботи – дорога до смерті, невблаганної, страшної) спускалася дедалі нижче й нижче – у самісіньку пекельну безодню глибочезного урвища.

Правда проступить… У монументах? Одиноких, камінних, розкиданих по території всієї рекреаційної зони. Парк відпочинку? Парк відпочинку! За чиїмось злим наміром чи так уже було написано в отих найвищих скрижалях – на місці страшних масових страт, число яких перевищує статистичні дані, «зрівняні» з «урахуванням похибки»?… Ось зламані іграшки навіки застигли у виструнчених позах біля входу до метро Дорогожичі. Оплаканим чи ніким не оплаканим діткам? Тут завжди квіти, і урочисто сиві воркітливі голуби підбирають хлібні крихти, що розкидають для них такі ж галасливі хлопчаки й дівчатка. Такі ж, як ті?… Такі ж, як і ті… Мощена різнокольоровими плитками доріжка до камінної мінори, написи на якій трьома мовами («Голос крові брата твого взиває до Мене із землі») чи здатні вмістити – осягнути – увібрати – оповісти – розказати – передати – увічнити – акумулювати – зберегти – оплакати – застерегти – навчити – упередити – відвести – уникнути – раз і назавжди? Православний хрест близько до дороги, по якій щодня тролейбуси – автівки – вантажівки – автобуси незчисленним потоком, у тіні гігантської телевежі. Хрест у вишиваних рушниках позначає умовне місце страти численних українців тут. Мінори – хрести – пам’ятники – скульптурні групи – надписи в лабіринті посипаних червоним гравієм доріжок, обсаджених декоративними кущами й квітами – красиво й вибагливо… А на місці старанно закиданого й затрамбованого нацистською, а потім і комуністичною владою Бабиного Яру чиїсь (чиї?) діти ганяють м’яча, вправляються в стрибках на скейті – зручний розгін! та й де ж його вправлятися, як не в рекреаційній зоні? Кому це треба? Їм, мертвим? Нам, живим? Нам, живим…

Але ні Нюся, ні Клава ще цього не знають, як і не знають усієї правди про Бабин Яр. Та й чи хто може знати її, оброслу легендами й переказами, як старе дерево лишаями й мохом? Чутки, домисли, страшні оповідки… Чи наблизять до того… того, що сталося там? Окреслять сутність невідворотно втраченого, дитинного «нерозпізнання» національності? Чи там, у себе на острові (а може, це був острів їхньої щирої дитячої ізоляції), вони колись ставили одне одному такі запитання: «Українець? Росіянин? Єврей?» Одна мова – одна національність – один спільний простір існування.

Як це можна було пояснити? Та й чи взявся б хто це пояснювати? (Може, Поля? «Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди…») Вони підуть, прикликані цим розпорядженням, щоб уже ніколи не повернутися? Ці люди зі смішним прізвищем Цалік, старша дочка яких, Роза, вчилася з Жорою в одному класі, а дід Йося цілими днями плів кошики з нарізаних рівненько острівських верболозів?

Отже, є німці двох «видів». Німці двох видів? Як так? Одні, ті, що ходять по молоко, складають на купу свій зелений одяг, кидають у кутку автомати й біжать купатися на Дніпро, і оці, інші, які… Які? Чи це люди? Чи лише «німці»?

– Клаво! Я так боюся! Я тут збожеволію… Клаво-о-о!

Старша сестра чіпляється за меншу, і та сідає поруч, кладе її голову собі на коліна й гладить, як маленьку. Нюся так ридає вперше, відколи вона опинилася тут, рятуючись від «добровільного» вивезення до Німеччини. Чи це вже час такий настав, чи терпець увірвався, чи Рома наснився (так безглуздо, так страшно)?

– Клаво! Ти вже проси того Степана, хай уже ж обов’язково на наступному тижні! Клаво! Хай мама знову до нього піде! Бо я… я тут більше не витримаю…

Час побачення невблаганно минає. Клава йде. Двері за нею причиняються. Причиняються у – вільний – світ – по – той – бік – дверей, де світить сонце (чи й місяць), Дніпро, острів у легкому літньому мареві. Це там? По інший бік ріки? Це десь там…

Тоня

Крізь напівзведені віночки вій – сонце літнього розпеченого дня (а якщо прикритися дашком долоні, то можна й не мружитися). На доріжці посеред цього дивовижного квітника – пальми в діжках (винесені на літо із зимового саду), а між ними – вузенькі й витончені плетені лавочки. Тоня любить приходити сюди, схилятися над невеличким басейном із водограєм, у якому золоті рибки з червоними плавцями, що пишними шлейфами волочаться вслід, видзьобуються розтуленими ротиками на поверхню – шукають якихось лакоминок. О! Тоня має для них ласощі – крихти від білої булки (вона й не підозрювала, що такі десь випікають, поки не опинилася тут – у цьому великому будинку Майєрів на пагорбі, що наче нависав над усім Айгахом). Вона розкидає ці принади по всій поверхні, щоб рибки не юрмилися й не штовхалися (аби всім було добре!), і роздивляється своє відображення, на яке напливають і напливають кола, підняті червоними плавцями – чорна вузька сукня з короткими рукавами, що виструнчує й витончує її і без того тендітний стан, білий комірець і фартушок. Як школярка! А вона й була нещодавно школяркою. (Чи була? Коли? У тому, довоєнному житті?)

– Фройлян Тоню! Вас хазяйка кличуть!

Це куховарка Катаріна. Крізь розчинені двері кухні апетитно пахне чимсь присмаженим. Ні, Тоня не піде через кухню (вбирати в себе запахи їжі, напівфабрикатів, каструль і сковорідок). Крутнувшись востаннє на одній нозі (все ж таки відпочинок, хоч і коротенький), вона біжить до парадного входу, у який впирається прокладена між клумбами доріжка. А в цих доглянутих і випещених квітниках між пістрявими килимками з портулаку – кущі троянд найвибагливіших форм і кольорів, пишні левкої, примхливі пізні іриси, волошкові й бузкові дельфінії, рожево-білі лілії з підкрученими пелюстками. Чого тут тільки нема! От тільки… чорнобривці, такі рідні, запашні, улюблені ще з дитинства мальви, нічна красуня матіола – цього тут не побачиш. Звідки їм тут узятися, у Німеччині? Ще не вивезли? Ще не вивезли…