– Я сама тобі напишу, де й коли побачимося! Давай адресу!

Нащо вона це зробила? Не мала більше кому писати, то хай хоч цьому першому-ліпшому хлопцеві (все-таки земляк)? Чи не могла відразу визначитися, продовжувати це знайомство чи ні? Він їй сподобався? Вона йому? Мабуть. Але?… І сама не знала.

Тут, у себе (майже на горищі), Тоня завжди відчувала певне піднесення. Вона обрала з-поміж своїх листівок одну дуже оригінальну (у формі сердечка), підійшла до невеличкого столика під вікном, скошеним, завислим над головою, через яке уночі, якщо немає хмар, – мільйони чужих зірок (бо ж і небо чуже). «Ось він – вільний світ! Він вільний? Там нема остарбайтерів? Там нема остарбайтерів… і… ворогів народу? Їх теж…»

Жора

Хто я? Що я? І ці руки… ніби зовсім і не мої. А чиї? І як я можу ними рухати? А може, це й не я? А хто? Хто я? Хто?

– У нього важка контузія…

– Кароче, братва, не жилец… Я вам гаварю!

– Не може самостійно рухатися…

– Ко?

– Певно, втратив пам’ять…

– Яволь!

– Давно ли доставили?

– Гляди-ка? Две недели? И жив?

– Матка Боска!

Хтось схиляється наді мною, чиїсь руки підіймають мою голову. О Боже! Цей рух чи порух… Тисячі шпиць впиваються десь усередині черепної порожнини в її податливу сіру м’якоть і розривають на мільйони атомів. Пекельна мука! Біль! Чорніє в очах! Краще вже вмерти. А може, я й помер? Я давно вже помер? Я давно вже помер… Навіть не вчора? А коли? Де? Під Лейпцигом? Під Прагою? На Пруті? Аби ж лишень не жити – тут – і – зараз – у – межах – цієї – нестерпної – муки…

– О! Знову знепритомнів…

– Я вчився на лікаря. Розступіться! Дайте оглянути!

Я притискаю пальцем контакт на панелі, а Колька – мій сусід і однокласник – намагається паяльником приліпити цей злощасний контакт до такої самої нещасної панелі. А може, це не я? А хто? Чого ж тоді саме я боюся – а що, як Колька промаже й шмальне мені по пальцю? До кімнати заглядає цікава Клава (Клава цікава? Та не те слово! І чому в мене жодного брата, а натомість аж три сестри? Три сестри!..), їй кортить першою довідатися, що ми тут збираємо. Я сварюся на неї, але це не допомагає, показую кулак – і це не діє. «Клавко! Згинь! Бо не дам приймача послухати!» – допомагає, її ніби вітром здуває, та натомість з’являється Нюся. Вона шукає якісь книжки на етажерці, а сама зиркає на стіл, де розсілися ми (думає, що не помітили). Цю не смикнеш за косу й п’ястуком не застрашиш – доросла… «Колю, слухай, а хто сьогодні в бібліотеці чергує? Не Ромка Павленко часом?» – я непомітно підморгую Кольці, якому геть невтямки, чого це я раптом завів про це і чого, власне, від нього хочу. Але Нюся не лише кидає етажерку, вона миттю виходить (згадала про щось?), і я бачу через вікно, як вона вже крутиться надворі. Невже й справді побіжить у бібліотеку? От дурна! Їй-богу!

Колька нарешті втямив, ми обоє сміємося, так розходимося, що старий стіл від наших вихилясів попискує й собі погойдується нам у такт.

– О! Опритомнів!

Біла стеля наді мною. Шерега електричних ламп в однакових металевих абажурах, що нагадують тарілки. Боляче дивитися, навіть погляд переводити боляче. Дерев’яні триярусні ліжка вздовж стін тягнуться від заґратованого вікна до залізних дверей із вічком (про це я довідаюся згодом, бо поки що не розрізняю предметів, лише нахилені наді мною обличчя моїх товаришів; про те, що це мої товариші, я теж довідаюся лише згодом). Я хочу заплющити очі, але хтось (хто й першого разу) схиляється наді мною й каже російською, що він лікар (чи вчився на лікаря, та й хіба це, зрештою, не байдуже?) і що я маю триматися. Я маю триматися? Саме так! Маю триматися, якщо хочу жити!

– Держись, браток! Снова закроешь глаза – считай, что покойник! Понял?

«Снова закроешь глаза – покойник!» – зміст цієї фрази доходить до мене, пробившись крізь туман болю – муки – терпіння. Хочу сказати, що зрозумів, а натомість видаю лише протяжне й ледь чутне «м-м-м».

– Слушай сюда! Ты хоть знаешь, кто ты? При тебе были документы… Ты – Георгий Терещенко!

Георгий Терещенко? Георгий Терещенко… м-м-м… Щось знайоме… Але коли ось останній бар’єр (так принаймні виглядає), а потім – згадування… кляц… кляц… кляц… і чорне провалля невагомості… Нічого не пам’ятаю… Хто я? Де я? Чого я тут? Що роблю? Хто ці люди в смугастих робах, що стоять і незмигно дивляться на мене? Їхні бліді, виснажені обличчя зі скляними холодними очима, що блискотять нездоровим полиском, худі, виснажені тіла, арештантський одяг – усе це викликає багато запитань, відповіді на які знати не хочеться. Неприємний холодок усередині… Щось підказує, що зі мною сталося лихе… невідворотне… таке, що назавжди змінить не лише мою свідомість, а й усе моє життя.

– Ты ж красный командир, пленный, как и мы… Командовал красным танком… Танк твой подбили, значит, ну а тебя загребли, братуха…

Дивно, я чую ці слова, та не розумію їх. Не те, щоб я геть не тямив їхнього значення, але сам сенс сказаного… «Красный командир»… «Пленный»… «Командовал красным танком»… «Танк – броньована бойова машина на гусеничному шасі»… Ніби з якогось конспекту. Якого конспекту? Хто його вів? Де? Бойова машина… рухлива – ревуча – ривка – рудиментна – рецидивна – реактивна – реальна – регресивна – релевантна – рецесивна… У безкінечному ревучому ревиську – рації не чуєш – Ваньку не чуєш (хто такий Ванька?) – себе не чуєш…

Хочу знову заплющити очі, але оцей лікар знову нагадує:

– Браток! Продержись еще час! Кризис должен миновать!

Таця, металева, натерта до лискучого блиску, на ній якесь безбарвне, виварене дощенту їдло на таких самих металевих лискучих полумисках. Скільки днів минуло з того першого дня моєї «свідомої свідомості»? Товариші мої всюди тягають мене попід руки: у туалет, на плац, у їдальню. Ноги підгинаються й волочаться, як ватяні. Руки не слухаються мене, а ложка, дбайливо вставлена до рук одним із моїх «опікунів», випадає з дзвінким бренькотом на підлогу, хтось підіймає її (головне, щоб наглядач не побачив, бо ж: «Шайзе! Чистота понад усе! Що це ще? Негайно прибрати! І марш на губу!»), обтирає об мою робу й вправними, швидкими рухами годує мене (як маленького). Язик мій не мириться з моїм мозком – не сприймає його команд, не видає жодних звуків: мукаю й ремиґаю, як справжній віл, чи віслюк, чи не знаю вже й хто.

«Чистота понад усе!» І в нації, і в побуті, і в експериментах, і в одязі – в усіх діях, «Arbeit macht frei!». (Що таке воля? Де вона починається? За колючим дротом під напругою? За сторожовими вежами?)

– Arbeit macht frei.

А я так і не бачив цього напису на центральних воротах Дахау. Бо не проходив крізь них. Не їхав вузенькою, спеціально збудованою колією з Мюнхена. Філія, одна з багатьох гостинних філій, власне, її західна частина…

Я людина? Чи овоч? Овоч, який не може самостійно рухатися, говорити, нічого про себе не пам’ятає. Що мене врятувало?

«Царю небесний, утішителю! Душе істини! Що всюди єси і все наповняєш! Скарбе добра і життя подателю! Прийди до нас, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші… Спаси душі наші… Спаси раба божого Георгія… від кулі злої… заліза страшного… бомби навісної…»

Уночі я прокидаюся від страшного болю: усе моє тіло судомить. Я б’юся в страшних корчах до зубовного скреготу, до холодного гидкого поту і прикликаю смерть до себе, як жаданішу із найжаданіших. Так! Померти й нічого не відчувати! Ні муки! Ні журби! Ні болю!

Перевертаюся на бік (завжди намагаюся крутнутися на правий, щоб не чути загрозливого стугоніння серця, що ось-ось вистрибне з мене) і бачу в проході між ліжками тоненьку дівочу постать. Вона простує до мене у світлій смузі ліхтарного світла, яке щедрими потоками ллється через заґратоване вікно за довгим рядом ліжок, наближаючись зовсім безшумно – ближче і ближче, як тінь тіней, сама при цьому не відкидаючи жодної тіні на білу стерильну стіну.