– Ставить увечері на стіл полумисок смаженої картоплі й каже: «Їж, Єфреме! Бо скоро картоплю ми здамо для фронту».

Поки вони розмовляють, Єфрем нахиляється зо три рази й просто в себе під ногами вириває декілька великих дзвоників. Ґрунт тут піщаний і такий пухкий, що квіти випурхують разом із довгим білим коренем, на якому присохла грудка землі, сірувато-жовта, об’ємна. Єфрем одриває корінчики й дає Тоні маленький, із опущеними синіми голівками букетик.

– Дякую, Єфреме! Але куди я його візьму? У місті стільки справ, – сміється Тоня. Вона знову сідає на велосипед і дивиться на Єфрема вже згори. – Та й зів’януть вони. Нащо тільки рвав?

– Дак для тебе ж…

– Може, як назад буду їхати, заберу? Га?

Єфрем ніби жартома береться руками за кермо велосипеда. Хай би побула ще трохи! Куди вона так поспішає? Мабуть, хазяйка сваритиметься? До спеки хоче впоратися? Справді, не варто її затримувати.

– Я в неділю зайду по тебе! Підемо десь погуляємо!

– Ще не знаю… Я напишу тобі, добре?

Усміхається? Чи насміхається? Сидить на своєму велосипеді, як на троні! Теж іще цариця знайшлася! Та він же чоловік! Він має вирішувати! Він старший за неї (три роки – то не просто роки – дні – місяці, то ще й досвід!), розумніший, бо ж устиг-таки школу закінчити до війни! То й що, що вона вчительська дочка? Що з того, що містечкова, а він сільський? Ніби жартома труснув її велосипед. (І що вона собі думає?)

– Не тра’ вже листівочок! Уже аж три є… Сказав, що зайду. Ти що, не розумієш?

– Це ти не розумієш! Як до Майєрів прийдуть гості, у мене не буде вихідного! А як не хочеш моїх листівок, більше не присилатиму! Пусти! Пусти, кажу!

Єфрем штовхає Тонин велосипед, задавши йому прискорення вочевидь неспіввимірного з дівчачою здатністю прокрутити педалі. Але вона не падає, а спритно зіскакує на землю.

– Дурень!

– Ах ти ж…

Він нахиляється, підбирає грудки землі, що попадали з дзвоників, хутко ліпить із них одну грубу й велику, вона летить і ляпає у відкриту беззахисність спини над білою сукнею. Грудка розбивається на десятки порошинок, що засипаються кудись під сукню, вкривають сіро-землистим шаром майже всю Тонину спину. Вона вже встигла сісти на свій велосипед і трохи від’їхати, але зараз, збита цим ударом, знову зупиняється, злазить на землю, починає обтрушуватися, незручно закидаючи руки назад. Сльози течуть із її очей, розмиваючи все те, що було так дбайливо намальовано вдома. Єфрем у три стрибки опиняється біля неї.

– Тонечко! Вибач мені! Дурень! Дурень-таки! Чуєш? Вибач! На хустинку!

Єфрем і собі заходиться обтрушувати її сукню, але Тоня відштовхує його з такою злістю, що він аж відступає від несподіванки.

– Хустинку? Сам утрися! Щоб я тебе більше не бачила!

Врешті Тоня знову залазить на свій велосипед. Її біла сукня світлою плямою ясніє на дорозі, нерівною дугою віддаляючись поволі до Ауґсбурґа (певно, ще й досі плаче). І що тепер? Що?

– Хто це був?

Єфрем, навіть не обертаючись, і так знає, хто стоїть у нього за спиною. Кеті… І чого тільки їздить сюди повсякчас? То холодненького лимонаду, то мама просила вже обідати, то капелюша привезла, бо спека, то просто повз проїжджала… Кеті. Така вся виблякла й вигоріла порівняно з Тонею! Солом’яні коси й такі самі брови, розсипи веснянок на щоках, скляні очі… І чого їй тільки треба?

– З ким це ти розмовляв? Га? А я й так знаю! Це покоївка Майєрів! Покоївка, а така завжди видзіґорна, ніби панна. Я навіть бачила, як її наш новий поліцейський на каву запрошував, а вона показала йому пов’язку «ost» і гонорово так каже «ніх фірштейн»!

– Ніх фірштейн… На ось, – Єфрем, не обертаючись, віддає Кеті букетик дзвоників. Він не бачить, як її обличчя осяює усмішка і воно стає по-особливому миле.

– Чуєш, Кеті, не ходи весь час за мною… Чуєш? У вас тут село. Ще подумають…

Єфрем не обертається до Кеті й не бачить, що її обличчя, яке хвилину тому сяяло від щастя, спохмурніло й вкрилося червоними плямами.

– Їдь додому, Кеті, я скоро теж приїду.

– А я не додому! Я до Ауґсбурґа! Не думай, що до тебе!

Її сукня у квіточки теж розчиняється на шосе. А зірваний букет дзвоників на узбіччі, нікому не потрібний, відкинутий обома (а третьому, тому, хто зірвав, тим більше він не потрібен). Тиша. Спокій. Сонце. І лише одноманітне дзижчання косарки в полі.

Покинутий острів

Там, де ще вчора замріяною Київською вулицею, ніби відділеною від Дніпра вузькою алейкою струнких тополь, неквапно ходять бабусі (швендяють одна до одної, тільки б удома не сидіти), хлопчаки гасають, здіймаючи фонтани піску, прості острів’яни снують у своїх нехитрих справах, сьогодні страшне, гогітливе вогнище до неба… Спека, страшна рукотворна спека. Облиті смолянистою смердючою речовиною будинки на довгих палях (а інших і нема на Трухановому острові, інших тут ніхто й не будував зроду-віку), як жертовні трипільські смолоскипи, палахкотять, здіймаючи до неба клуби чорного диму впереміж із язиками невситимого полум’я.

Трипільці в давні, предковічні часи на берегах цієї ж річки теж спалювали свої довершені двоповерхові будинки з усім начинням (пощо? з якого дива?) і мандрували далі, – як були і в чому були, – далі і далі, корчувати ліс, засівати нові поля, жити…

Але тут – і – сьогодні – це не трипільський ритуал! Хто питав труханівців, чи хочуть вони так? Чи згодні вони на добровільне спалення свого майна – осель – хлівців – клітей – повіток – закамарків?

– Ідіть! Ком! Будемо все палить!

Ні, це не Ганс, що приходив по молоко, не ті безжурні німчуки, які веселою ватагою залітали і, покидавши в кутку кімнати автомати та одяг, бігли на пляж купатися. Це якісь страшні, зі злими сірими рилами солдафони. Наставляють автомати, безцеремонно зазирають у шафи й комірчини. (Боже! Що там іще можна взяти? Які-такі запаси там іще можна надибати?)

– Три дні! Ферштейн? Три дні!

Семен схилився над ямою – критично її оглядає. Поки що зовсім неглибока (дівчатам ледь по пояс доходить). Який же це сховок? Чи встигнуть? Може, і встигнуть. Як не як, два дні лишилося… Німці не жартують. Такі не вміють сміятися (хіба що сам всміхнешся на кутні, і то востаннє).

Доньки риють. Їхні худі лопатки ходять без упину під літніми ще сукнями (ще ж тепло, бабине літо, хоч і кінець вересня). Доньки, його донечки! Було в нього дітей – три доньки і два сини (один найстарший від першого шлюбу з Настею), потім стало порівну (це коли Поля померла), а тепер… хто його вже й знає, як воно тепер? Обох синів на фронт забрали. Обох чекав. Обох чекав? Коли? Весь час? Весь час…

На старшого Настя ще тоді, у сорок першому, отримала похоронку, яку принесла й кинула на стіл із докором – розпачливим, злим, пекучим: «Ось! У тебе ще є діти! А мій! Мій! Єдиний син!.. Чому? За що?»

Запив… Чорно… Поміняв валянки на бутель самогону на Євбазі (залишилися калоші й чоботи). Правда, весь не встиг випити: Гаша десь заховала. Не кричала, не сварилася, не плакала, не благала, не падала на коліна (там, у кутку, за фікусом, як раніше) – просто заховала, а тоді відпоювала деревієм, сиділа біля ліжка з ночвами – не лягала, не спала, чергувала біля нього.

А Жора? Чи живий іще? Не поранений? Воює? Де? Що з ним? Поля ж віщувала… З її слів виходило… Що виходило з її слів? Важко, іноді зовсім неможливо було втямити Полину мову…

«А ти, братику, будеш ходити шляхами несходимими! Скільки ж твої ніженьки переміряють світу білого! А жити будеш далеко-далеко, додому не повернешся – аж до глибокої старості».

Ну от що це значить? Що вона цим хотіла сказати? Маячня чи пророцтво? Ну от як це розуміти? До глибокої старості? То виживе? А чого ж додому не вернеться? Чого? У полоні, може? Не доведи Господи! Чи ж йому, Семенові, не знати, як у тому полоні? І чого його там триматимуть «до глибокої старості»? Німці ж відступають… Скінчилося їхнє панування… На острові плацдарм зачищають, хочуть Київ боронити від наступу з лівого берега… Хитрі! Бач, як придумали… А люди, їхні хати, майно заважають?