Низько-низько над островом пролітає літак, можна роздивитися великі чорні хрести на обох крилах. Фіксує, певно, де й що краще розмістити на «зачищеному» через три дні плацдармі. Ось так восени два роки тому переможцями йшли (та й не йшли, а всі машинами, рідко хто й на конях) по Фрунзе, Подолом… А зараз?

Семен знову заглядає в яму. Повільно діло робиться. Не навчені його дівчата ям копати… Що з них візьмеш? Худі, виснажені вічним недоїданням… Де в таких візьмуться сили? Клаві он лише п’ятнадцять (нема на що дивитися – ніби застрягла на дванадцятирічній позначці), Нюся хоч і встигла вирости, але речі висять на ній виснем, ніби з чужого плеча.

– Так. Вилазьте! Дайте я.

– Тату! Вам же не можна! Ми зараз. Тільки відпочинемо троха…

Стали, поспиралися на держаки. Намистинки поту на чолі в Нюсі, а Клава щойно обтерлася брудною чорною долонею – справжній сажотрус! Але ось німецький літак заходить на нове коло над островом (За два роки ніхто їх тут не бачив! Та й що їм тут було видивлятися? Жодних стратегічних об’єктів – жодного інтересу, так би мовити), і дівчата знову схиляються над плетеними кошами, із новим ентузіазмом наповнюють їх землею, подають нагору – батькові.

А в хаті Агафія в’яже вузли. Важке, об’ємне або ж малопридатне на перших порах мотає в старе ганчір’я, без жалю рве на шмаття старі простирадла, багатьма шарами вкриває посуд – миски – ложки – хатнє начиння – книжки – навіть ялинкові прикраси (хоч вони вже давно не святкують новорічних свят). Навіть старе їхнє рипуче ліжко Семен нащось розібрав. Невже думає і його в яму? Усе оце, що протягом майже двадцяти п’яти років наживали, старанно стягували, прикуповували, зносили, чим наповнювали ці дві кімнати, невеличку кухню, сіни й комору – усе в яму?

– Ідіть! Ком! Будемо все палить!

– Три дні! Ферштейн? Три дні!

А провалися воно все! Що воно ще в цьому житті лишилося? Був хоч цей дім – такий-сякий прихисток. (Та й не такий уже поганий, як розібратися! Нормальний, цілком влаштовує їхню родину.)

– Не плачте, мамо… Не плачте.

Клава торсає за рукав, зазирає в очі, виводить Гафію з тяжкої задуми (їсти, певно, хоче, але вже не сміє просити). А як його не плакати? Хіба ж це легко? Чого ж не можна оплакати своє минуле? Але чи ж воно відпустить? Чи так і залишишся довіку його бранцем? Ходитимеш по колу його досяжності?

А як Жора повернеться? Що застане? Пустку? Попелище?

Ось солдат (хто? чий син – чоловік – батько?) повернувся на це згарище й не застав нікого. Лише пустка, обгорілі скелети груб, самотній остов печі на місці колись квітучої вулиці… А потім, після війни, хтось вирішив (на найвищому рівні), що на острові має бути рекреаційна зона (уцілілим остров’янам не дозволили відбудовуватися на обгорілих пустищах). І ось уже розширена смуга пляжу, доглянута, із завезеним білуватим піском, кінна база в східній частині й перекинутий вигнутою спиною металевої дуги пішохідний міст – від західної частини острова до Поштової площі. І тільки він – забронзовілий солдат – скинув шапку і вдивляється в літери знайомих прізвищ (бо ж острів маленький! тут усі знають одне одного! а як інакше?) – чи нема в цьому меморіалі і його найрідніших? Чи не відбита вічна пам’ять про них на цьому простому, нагрітому літнім сонцем камені?

Фікус у діжці відсунуто до протилежної стіни. Чи є сенс його виносити? Хіба надворі він порятується? Може, лише як витягти його на самісінький берег? А тоді? Хто по нього повернеться? Та й куди перетягне? Агафія швидко й діловито загортає ікони, починаючи з найбільших. «Вербна неділя», обмотана й добре сповита, потім – Микола Чудотворець, далі менші – незмінна Богородиця, свята Аполлінарія, Георгій Переможець, ще якісь лики в затертій позолоті…

«Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди, а тут усе згорить…»

Хто ж знав? Хіба ж хто міг подумати, що цей їхній маленький світ теж приречений? Пропаде у великій пожежі, яка пожиратиме все довкруж? А вони думали, минеться? Десь розбомблять – підірвуть – замінують – спалять, а їх не зачеплять? Випаде щаслива карта? Відкупляться? Так, як Нюсю відкупили від Німеччини? Не минулося… Усе згорить… Усе поглине вогонь, страшний, навісний, невблаганний.

Вони, звісно, цього не побачать. Будуть лише здалеку, із низини лівого берега, дивитися на цю заграву, відбиту в Дніпрі, відтінену нічним небом. Бачитимуть дерева, які корчуватиме вогонь, і вони будуть падати. Плакатимуть… Надто мати. У неї вже ніколи не буде власного дому – кімната в комуналці, спільні тісні сіни, загальна брудна кухня… А острів? Навіки втрачений, загублений, минулий світ…

Кеті

Сонце ковзає поверхнею невеличкого трельяжика, що його ще до війни батьки подарували Кеті на день народження. Сонечко – літнє, по-ранковому усміхнене – хазяйнує в садку Кугле, де дбайливим руками дівчат (бо ж Марія не має часу, зовсім не має ані хвильки вільного часу) висаджені колом кущі білих і червоних троянд. Одного дня Кеті помітила (коли це було? у четвер? ні, у п’ятницю), що на бутони напала якась парша й заїдає квіти.

– Таточку! Можна я поїду до Ауґсбурґа? Куплю трути від цієї капосної тлі? Гляньте лишень на ці бідолашні троянди!

– Та про мене… Як тобі нема більше чого робити…

Кеті цілує тата, зазирає йому в очі («Татко добрий! Він дуже добрий! Просто намагається це приховати… Як же вона його любить!»), але він квапливо одвертається (як завжди!) і вже прямує до короварні.

– Я миттю, тату! Туди й назад! – кричить навздогін йому Кеті, а сама вже біжить на кухню спитати в мами, чи не треба чого завезти Єфремові. Дорогою? Саме так, адже їхнє поле відразу за селом – тягнеться вздовж шосе на Ауґсбурґ.

Сонечко ще ледь прозирає над смугою горизонту (сонько? сонько! ліньки вставати – світити – зігрівати – леліяти? чи це просто такий ритуал сходу – повільний, урочистий, неквапний, як недільна меса в їхньому костелі), його рожеві відбитки веселими нерівними смугами коливаються й зникають у давно вже світлому небі.

Неділя. Ранок. Тиша й спокій в усьому будинку, по всій вулиці, над усім Айгахом. Але Кеті не спиться. Вона встає і в нічній сорочці вмощується на невеличкому круглому дзиґлику біля свого трельяжика, де в трьох вузьких довгих дзеркалах її потроєне відображення – зліва, справа й по центру. Кеті розкручує папільйотки й знову дивиться на себе в дзеркало. Боже! Нащо вона тільки це зробила? Її кругленьке миловидне личко в обрамленні буйних золотаво-рудих кучерів скидається на… на диню чи на білу святкову булку, що з якогось дива ще й вибухнула мільйоном кучериків! Розпачу немає меж! І що його тепер робити? Як вийти в такому вигляді на люди? Сьогодні ж неділя й уся родина Кугле піде на месу! Але найголовніше… як показатися на очі йому? Йому! Адже сьогодні, саме сьогодні, у неділю, коли в нього вихідний, можна поговорити з ним. Поговорити з ним? Про що?

А тоді, у ту злощасну п’ятницю (і нащо вона тільки вирішила їхати до Ауґсбурґа? нащо? від себе ж не приховаєш… аби його побачити… не оминала жодного приводу, щоб тільки потрапити Єфремові на очі, лише глянути на нього), саме виїхала на пагорб і побачила їх – стояли й про щось розмовляли, своє, тільки їм зрозуміле, лише їм знаною мовою. Обоє красиві, високі, з буйними кучерявими темними головами, що були так близько одна від одної – майже впритул. Він щось розповідав, вона сміялася, хапалася за бік, аж заходилася, переминаючись із ноги на ногу. Він – Єфрем. (Її Єфрем! Її?)