Коли його з низько опущеною головою й скрученими за спиною руками проводили повз обійстя Кугле, Курт обернувся до мене й показав пальцем на Войцеха:

– Бачиш? Піде в концтабір! Погано йому жилося? Нехай тепер баланду жере! Свиня! Чого йому бракувало? Хазяїна грабувати! Дивися, Єфреме! І тям собі!

Курт сплюнув під ноги й відвернувся. Марія, Кеті і Цента теж вийшли подивитися на цю «процесію», озираючись крадькома й на мене… Я ж бо такий само «ост», як і цей Войцех… Отже… Що? Теж можу отак… як свиня… обдурити – обікрасти – оббити – образити – обсмалити – обдерти – обпарити – обітнути? Раб – невільник, зловлений і загнаний до вагону (як скотина? як скотина), привезений сюди, мов бидло, у товарняку… А тут уже причесали – причепурили – відмили – відшкребли… Навіть Кеті заглядається… Але куди там? Хіба нам перекладач незрозуміло розтлумачив наші «ост-права»?

Саме так! Саме такими словами, на залізничній станції в Ауґсбурзі, ще до того, як нас розібрали німці по своїх фермах, до того, як увійшли в це сите й облаштоване німецьке життя.

Ось вони стоять усі окремо біля свого великого кам’яного будинку, який збудував іще якийсь там Куртів дід чи прадід, свідомі свого минулого, упевнені в майбутньому. (Упевнені? Чи лише вдають?) А я… Хто я? Для них? Для себе? Хіба не бачили вони на фотокартках, які щотижня надсилав другий, поки що вцілілий син звідти, звідки я родом, зі Східного фронту? Не бачили солом’яних дахів – низьких біленьких хаток – плетених тинків – селянок у хустках, низько насунутих на очі (бо ніколи їх поправляти й вив’язувати), згорблених, спрацьованих, упосліджених? Бачили, обговорювали, домислювали, дивилися на мене крізь призму цього – мого – світу? Остарбайтер… Селюк… Придатний лише до короварні…

Та далека, покинута Україна і цей їхній світ… Вони – окремо – у вогні (бо й тут літаки в небі… іноді їх так багато, що гул наповнює увесь видимий простір, хоча вони й пролітають високо, несуть свої «шоколади» десь далі) – у війні – у страшному горі? Чи в протиборстві? У прі? Поєдинку? Двобої? Чи просто паралельні й віддалені одне від одного, ні в чому не схожі, а радше контрастні й антонімічні?

А все одно тягне до цього великого білого будинку! Чого? Чи варто заходити в цю ковану хвіртку, стукати у двері чорного ходу, плутаючись у німецьких словах і фразах, пояснювати куховарці, що мені потрібна Тоня? Оці всі «фрау», «біте», «данке шон»… А потім іще й наштовхнутися на холодний, темний погляд, на це невисловлене (може, і не скаже – пожаліє), але все одно зрозуміле «Чого прийшов?». А й справді, чого прийшов, якщо ж сказала: «Щоб я тебе більше не бачила!» Оце останнє, кинуте нею просто в обличчя, так і стоїть, неподолане, між ними.

Пройшовся раз, і вдруге, і втретє… Ні! Не зайде крізь цю хвіртку! Не постукає в ці двері! Не позве її! Нічого цього він не зробить! Хай не думає, що кращої за неї нема…

Мощена доріжка знову стелиться під ноги. Цього разу вже внизу. Подалі звідси! Якнайшвидше. До Айгаха, туди, за ці ялівці, на звичайну сільську вулицю. Можна зайти до Ваньки, чи до Стефана, чи до Казимира – разом веселіше… Чиїсь легкі кроки за спиною. Не обертаючись, уже знаю – вона! Таки вийшла! Побачила мене? Чи просто йде у справах? Пожаліла? Пожаліла…

– Здрастуй, Єфреме!

Стала, усміхається. Чи не цього він хотів? Хіба не для цього підіймався на цей пагорб? Ходив під вікнами будинку? А пробачення? Ні! Він не перепрошуватиме! Хай навіть і не думає собі. Зараз побалакають про те-се, як земляки, і він піде.

– Ти до мене приходив?

– Чого це? Просто гуляв…

Далекий дзвін десь унизу, у селі. Це годинник на костелі. Відбиває життя тут – ділить його навпіл, дольками нарізає через кожні п’ятнадцять хвилин, відбиває такт цього сільського існування.

Чого вона всміхається? Я смішний? Чи думає, її взяла? Дражнитиметься, кепкуватиме з мене, а я справді як дурень тут… під вікнами. Вона хоче взяти мене під лікоть («Погуляємо?») точно, як німка (так лише німчуки шпацирують – попідручки), але я відштовхую її простягнуту руку:

– Не треба цього! Я не німець!

Раптом зауважую, що щось не те. Не просто враз потухле обличчя (перестала всміхатися), а й очі… Вони були якісь такі від початку (сумні, заплакані, чи що), а на руці, тій, яку вона простягала до мене, великий синяк вище ліктя…

– Тоню! Що? Що це в тебе? Що сталося?

– Це? Та то я вдарилася… На сходах… Коли сходи мила… Учора…

Дивлюся на неї. Що вона собі думає? «На сходах»? Може, і так, але звідки ж тоді чіткі, круглі цятки, як від пальців? А там, у тій темній глибині її очей, відчай? Чи це лише здалося?

Ні! Не буде краще, якщо Єфрем взнає правду… Як учора підпилий племінник пана Майєра почав чіплятися до неї («Ду біст айн бравес метхен»). Так, це було на сходах, що її, певно, і врятувало. Вона вирвалася й побігла нагору, а він упав і покотився вниз. На галас вийшов пан Майєр? На шум спустилася пані Майєр? Вибігла, усе покинувши, кухарка Катаріна? Ні, ніхто нічого не чув… Була вже майже десята вечора. А цей Вернер зранку, проспавшись, так нічого й не згадав чи вдав, що не пам’ятає. І коли вона зранку в кабінеті пана Майєра прибирала чашечки від кави, демонстративно відвернувся до вікна, урвавши розмову з дядечком. Якби не цей синець, і сама б подумала, що це їй лише примарилося… Аякже! Німець, чистокровний, багатий, і якась служниця, ніхто, порожнє місце – не більше…

«Нащо це тобі, Єфреме? Сльози, образа, пережите приниження… Нащо його ділити навпіл? Щоб ти засмутився або, чого доброго, скипів? Кинешся ще (боронь Боже!) до цього Вернера… А тоді що? По селу, як учора цей Войцех? У концтабір?» – це лишень думка насподі, яка миттєво пронеслася, як учорашня пригода (лише знак на руці лишився, але й він зійде рано чи пізно). А вголос:

– Так! Це я на сходах учора! Ага…

Не вірить… Усе одно не розкаже… Очі відвела. Іде поруч, а думками де? Десь? Чи тут?

– Бачила вчора літаки? Кудись американці бомби потаскали…

– Пан Майєр так сварився… Не все второпала… Щось кричав про американців, тоді про росіян…

Літаки вчора багатьох тут налякали – побігли всі в льохи свої ховатися. Кугле – теж. Про мене, звісно, забули. Що їм якийсь остарбайтер, коли треба власне життя рятувати? А літаки за півгодини перелетіли – і знову небо чисте, сонечко сяє. А Кугле й далі сидять у погребі, а я не поспішаю йти по них – хай собі відпочинуть, думаю. Тоня сміється над цією моєю оповідкою. Ямочки на щічках грають, очі знову сяють. (А може, і не сумувала вона, а мені лише здалося?)

– Хай бомблять! Скоріше б уже війні кінець! Поїдемо додому! Так, Тоню?

– А я не повертатимуся…

Заскочений цими її словами. Спиняюся. Вона теж. Зводить на мене очі і читає в моїх очах «Як же так? Що таке кажеш?», ще не висловлене, німе, а може, потамоване (не можна виказати себе! не можна показати, що мені боляче від її слів…). Не хочу в це вірити, визнавати, що вона «така»… Яка? Така. Здатна продатися за це шмаття? Невже? Невже здатна проміняти наш світ на це сите й облаштоване німецьке життя?

– Я не повернуся! Відразу так вирішила…

– Що ти кажеш? Як це? Що ти тут робитимеш? Сама? Без сім’ї?

Дивлюся на неї, намагаюся зазирнути не лише в очі, а туди – до її єства. Що думає? Відчуває? Невже зречеться матері, братиків, про яких завжди з такою любов’ю… На пошту бігала, листи їм писала…

– Ти ж це несерйозно, Тоню? Ти просто захопилася цим всім… Живеш у багачів… Думаєш, усі тут так?

Стиснулася вся – від вуст до маленьких кулачків, а по щоках солоні, непрохані краплинки. А вона непроста! Але ж яка дивна… І така несхожа на мене. Різні. Геть не схожі. Ми такі різні! І це лише спершу здалося, що вона така, як Дарка, симпатична собі, сміхотлива дівчина. Здалося, що, як сестра, близька й рідна? Дивно, навіть після цих її слів відчуваю те саме: близька, рідна й водночас… чужа. Чому?