– Я ще не знаю… Просто думаю інколи, згадую, як важко вдома… Хіба ж тобі легко було? Хіба ж тут не краще жити?

Мені легко? Сироті? Без батька? На якого мати покладала всі надії? Я ж учитися хотів! Учив, усе, що міг, потрібне-непотрібне, тяг знання з книжок, впивався в них, мов та п’явка (колись було мені – підхопив у болітці за Княжою). А замість цього МТС і трактор… Вивчитися – так! Дуже хочеться! Залишатися тут? Нащо?

– Не плач…Чуєш? Поїдемо додому. Разом. У мене мама хороша. І сестра майже така, як ти.

Вона не хоче мені заперечувати, але й згоди (хоча б головою кивнула) не дає. Звідки взялася в неї ця зараза? Хто їй це нашепотів? Невже сама? Сама дійшла до такого рішення?

– Дурненька! Ми чужі тут… Розумієш? Чужі…

Тоня вже не плаче – дивиться на мене з-під своїх тонесеньких брівок. «Чужі… – слухняно шепоче вона. – Так… ми чужі…»

Яблука

Вдесяте – всоте – втисячне… Перечитую й перечитую написане в цій красивій, у золотих вензеликах, листівці. Перечитую, а зміст? «Не приходь у неділю… узагалі поки що не приходь… Поки гість не поїде…» Поки не поїде? А коли ж він поїде, той родич?

У кишені два яблука – їй і мені. Учора знайшов у садку Кугле. Перші… Упали в скошену траву в мене на очах. Зірвалися майже одночасно, пролетіли одне за одним із невеличким інтервалом. Я відразу подумав, що то для нас. Оці перші жовто-білі, по вінця налиті теплим літнім соком… А одне прибилося більше. Чому? Чомусь… Це знак? Це знак…

Неділя. Друга дня. Сиджу в короварні. Навіть не сиджу, а валяюся на сіні, яке сам косив, сушив, звозив, складав. Куди мені йти? Уже звик неділями вдень ходити до цього будинку на пагорбі, чекати її. І так майже місяць. Три рази – три побачення. І щоразу те саме: усі розмови впираються в «як – тут – добре – жити»… Кому? Їм? Чи нам? Може, тому й написала таке? Бо я не згоден? Не поділяю її думок?

– Нам не буде тут добре, Тоню! Зрозумій! Ми будемо тут чужими! Завжди…

Якась глуха стіна… Між мною і нею глуха стіна. Вона не розуміє моїх слів, ніби не чує їх. А я натомість не збагну, що в неї на думці?

Живчик на шиї напинається, ганяє й ганяє кров чи думки по колу? Чому? Про що вона думала, коли писала це? Невже й хвильки вільної нема, щоб вийти до мене? Якби хотіла, то знайшла б…

– Кеті? Що?

Кеті зайшла й стоїть навпроти дверей, у смузі сонячного світла. Її коси золотяться, аж світяться в літніх променях, а по рожевій сукні розсипи пломенистих плям – нерівні знаки сонця, перфоровані кронами дерев (садок, насаджений Кугле для Кугле), утворили свій візерунок уже на готовому, відбитому на фабриці. (Може, на фабриці пана Майєра? Може, і на фабриці пана Майєра.) Вона наче хвилюється. Чи це лише здається? Не заходить далі, а стоїть біля порога.

– Ти сьогодні вдома залишився? Нікуди не йдеш?

– Та щось нема охоти… Голова болить…

Не підходить, стоїть при дверях. Двері прочинені. Певно, забігла на хвильку. Щось треба? Чи так, знічев’я, від недільної нудьги, шукає, з ким би словом перекинутися? Зараз піде. Швидше б уже йшла. Останнім часом не підходила до мене, як ото раніше. Воно й добре.

– А хто це тобі вчора листівку прислав?

– Товариш мій один…

– Я тобі не вірю! Ти брешеш!

Сідаю, заскочений цим спалахом. Яке їй, зрештою, діло до того, хто прислав мені листівку? Не розумію її емоцій, тому геть не можу втямити, що відповісти. Невже вона думає, що я почну розповідати про Тоню, про мої почуття до неї? Кеті мовчить, дивиться кудись собі під ноги. Тоді вже я не витримую:

– Кеті. Що тобі до тієї листівки?

Підійшла на кілька кроків. І яка це муха її вкусила? Завжди привітна й усміхнена, а зараз набурмосилася…

– Я знаю, хто присилав тобі всі ті листівочки! Та остарбайтерка, що в Майєрів за служницю!

Зводжуся. Як це вона взнала? Оце так новина! А хто ще знає? Вона щось говорить, швидко, схвильовано. Половини з її слів (більшої половини) я не розумію. І не тому, що вона говорить швидко й нечітко, ніби заковтуючи повітря разом зі жмутками власних фраз, просто не знаю таких німецьких слів – та й по тому. Узагалі не можу втямити, що з нею таке. Що, врешті, сталося? Якась симпатія в неї до мене? Приязнь? У німки? До «оста»? Ступаю до неї на два кроки, але вона задкує до дверей, уже й на поріг стала.

– Скажи. Скажи, яка вона? Скажи. Чи всі ваші дівчата такі?

Старі Кугле кудись подалися (здається, у гості до родичів на інший кінець Айгаха), Цента теж хтозна-де. (А може, стоїть за дверима? Підслуховує нашу розмову? Бо я ж майже весь час мовчу! Як і хотів би щось сказати, але ж Кеті зарядила – слова не вставиш.)

– Скажи, що в ній такого? Будь ласка! Скажи!

Кеті стає на порозі, крутить металеву ручку, і скрипучий звук від механізму, що діє вхолосту (бо ж двері відчинені), відбивається неприємним відгомоном десь усередині (у неї? у мене?). Раптом вибух суцільних схлипувань, сльози… Не знаю, що сказати (чи зробити). Чим її втішити? Шкода її, звісно, але що вона собі думає? Чого прийшла сюди? Що, зрештою, хоче?

– Кеті, я ж «ост»…

– То й що? Що з того?

– Не хочу в концтабір! От що! Удома в мене мама й сестра… – кажу, аби щось казати – не мовчати. Кажу, щоб якось заспокоїти її, втихомирити цю бурю, виниклу хтозна-як і хтозна-звідки (ще хто побачить). Кажу, щоб розрадити її й напоумити. – Який із мене жених, Кеті? Сама подумай! Тобі треба бауер із фермою й землею… А я? Раб, наймит, приймак… Закінчиться війна, і повернуться ваші хлопці!

Кеті притихла. Слухає? Слухає. Щось собі думає. Може, не зрозуміла? Хоч я вже добре вмію по-їхньому. Простягаю їй яблуко.

– На… Візьми, Кеті, це з вашого садка… Знайшов…

– Не кажи нікому, що я тобі казала!

– Добре, Кеті.

Бере яблуко й зникає за дверима. Тиша. Без металевого рипучого погойдування дверної ручки, без надокучливого хлипання (і так тяжко, самому хочеться завити, як побитому псові, а тут ще й вона).

Виймаю друге яблуко, те, що лишилося, надкушую його, відчуваю приємність від того, що цей кисло-солодкий сік (сік цього першого літнього плоду) розливається в роті. Смачне. Таке, як удома? Таке саме, як удома, у садку сусіда – дядька Гриця.

«Яка вона? Що в ній такого?»

Ці слова застрягли в голові, зависли в повітрі, ніби живі, хоч тієї, що їх викрикувала (розпачливо, просто в обличчя), уже немає поруч. Так! Живі! Вп’ялися ожилими цвяшками, крутяться десь усередині, вимагають відповіді.

«Яка вона? Тоня? Так, Тоня! Яка вона?»

Тоня найкраща! А коли дивишся на неї, очей несила відвести! Але… Але я б краще руку собі дав відрізати, ніж визнав би це при ній чи сказав би їй. Ніколи б у світі не сказав їй, що вона красива, люба мені своєю вродою. Ніколи! Бо вона… занадто пишається цим усім! Так, ніби це її заслуга!

Гарна? І що з того? Із вроди води не пити! Чи пити? І відразу ж інша думка навздогін першій: «А чи звернув би ти на неї увагу, якби вона була звичайною? Га? Єфреме?» Чи не це й притягло? Хіба це не впадає у вічі? Не приваблює? Може, і так… Але ж вона розумна! Це теж важить! Чи не важить?

«Скажи, що в ній такого?»

Що в ній такого? Певно, усе… Тоня, вона така… Ніби царівна! Але ж… Хіба можна їй про це знати? Чи мені визнати це? Сказати їй щось таке? Щоб іще більше утвердилася в думці про свою винятковість?

«Не приходь у неділю… Узагалі поки що не приходь». А я й не прийду! Навіть якщо напише листівку (четверту – п’яту – шосту!). Чи прийду, щойно знову покличе? Побіжу на той пагорб?

Садок Кугле дрімає в післяобідньому мареві. Цента теж знайшла яблучко. Лакоминка! Яблуні рівними шерегами тягнуться аж до вулиці. Переважно яблуні, декілька груш. А в мене вдома вишні. Заступили хату, зазирають у вікна, туляться одна до одної. А тут рівна шерега, побілені стовбури на безжурному літньому сонечку.