– Майка! Рушнікі! Ікони!
Розкривають скриню, перекидають їхній із Даркою одяг, щось шукають, гидливо кривлячись. Гидливо? Мають перекидати це селюцьке сміття (і їм, звісно, однаково, що там собі подумають ці селянки… не-арійки, упосліджені рабині…), шукаючи перлину, якої тут може й не виявитися… Арійці? Обрані? Прості злодюжки, безкарні через війну, виправдовувані ідеєю… І лише крутить панський ніс дух злежаного в скрині, старанно випрасуваного домотканого селянського шмаття?
Летять, змахнувши рукавами, білі полотнища сорочок… Бідні підбиті лебідки… Білими невагомими силуетами, щедро опоясаними по коміру й рукавам рожами – калиною – барвінком – червоними – чорними – де-не-де синіми нитками… кружляють хатою… просяться до незнаного вирію…
А коли буря вщухла, Марія складала їх, уже не наляканих і зворохоблених, а упокорених, звиклих до її рук, акуратно згорнутих, назад у скриню. Дарка змітала череп’я від розбитого глека. (Нащо тільки й побили? Зумисне? Ненароком? Молоко випили… глечика розбили…)
– Нічого, доню… Ми ще вишиємо… А ікони… Звідки ж вони в нас? Ще в тридцять другому комсомольці позривали й повиносили… Ти малою була – не пам’ятаєш цього…
– Чого ж, мамо, пам’ятаю…
– І тата пам’ятаєш?
– І тата…
Марія тре кулаком очі. Дарка куряву підняла на глиняній долівці, от очі й запорошило… Не шкода їй тих рушників, і скатертини не шкода (увесь Дарчин посаг) – діло наживне!
– Я ж їм пояснюю, що син мій у вас там працює! Ви ж його погнали в ту вашу Німеччину! Що ж ви ще й мене грабуєте? А як я синові напишу? Хай вашому главному скаже! У самій Германії!.. Що «гуд»? Що мені ваше «гуд»?
Корова Берізка форкає собі під ніс. Її господиня вже вкотре заводить балачку. Берізка прислухається до цих слів тітки Марії, мовлених із гіркотою, прикрих, розпачливих, жалісливих, не розуміє їхнього значення, але відчуває – щось не так. Хтось образив тітку Марію. От і молоко сьогодні не так, як завжди, двома рівними цівками стікає й стікає під вправними Маріїними руками, а ніби цвьохає від розпачливих її рухів. Скоріше б уже Дарка погнала на пашу.
Їхнє обійстя в низині біля річки, де повно трави: хочеш – викошуй, хочеш – корів випасай. Колгоспу нема. Німці не забороняють. На річці з давніх-давен загата й великий ставок розлився на півсела, ділить Княжу Криницю навпіл. Над ставом білі пасма туману, рухомі, ніби живі, клубочаться на легенькому вранішньому вітрі, але пригріє сонечко, і розвіється це сивувате марево, засяє скляна поверхня води, відіб’ється в ній безодня блакитного неба.
А в хаті Коломійців напівморок – невеличкі віконечка заступлені вишнями. Покійний Іван насадив. Хотів, щоб так, як у Шевченка, «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Воно так і сталося: обступили вишневі дерева їхню хату, привітно заглядають у вікна, листочками шелестять, як маленькі діти на Різдво, що через шибу зазирають усередину (Чи добрі хазяї в хаті? Не колгоспні? Чи пустять колядувати? Дадуть гостинчика?). Довгі гнучкі гілочки, а на них вишні довгими рядами достигають (ще день-два, і можна обривати). І шпаки, принаджені ранніми ягідками, злітаються цілими зграйками, пурхають, цвірінчать. Шпаки… А вночі хрущі…
«Сем’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, а мати хоче научати, так соловейко не дає…»
І в них би так було! У них? У них була велика сім’я! Свекор і свекруха, Іван, Марія, син Єфрем, дві доньки – Дарка й Олюнька. Була велика родина… Була?
Чому в них уже ніколи так не буде? Чому Іван покинув її? Пішов назавжди.
«Плугатарі з плугами йдуть, співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть…»
Так вони і йшли сільською вулицею – дівчата співаючи, хлопці – їм навперейми. Серед дівчат – маленька, непомітна Маруся, серед хлопців – високий, показний Іван, одинак, син москаля Коломійця, не багача, але заможного й поважного чоловіка.
А ти мені, Іване, став рідко снитися… Уже й забуваю тебе! Ой, забуваю, Іване! Спершу, як тебе не стало, заплющу очі, ти стоїш, як живий! А тоді рідше й рідше – у клопотах щоденних…
Ох, і тяжко мені було, Іване! Сама самотиною з маленькими діточкам, як чаєчка при дорозі!
Нащо ж ти помер? Га? Іване? Нащо покинув мене саму-самісіньку в цьому світі?
Пам’ятаєш, Іване, як ми співали журливої? «Ой піду я лугом, лугом-долиною…»? Пам’ятаєш? Наче про мене ця пісня! Ти не знав, Іване?
«На чужому по-о-олі тяжко нароблю-у-уся я, а прийду додо-о-ому важко зажурю-у-уся. Нічим протопи-и-ити, нічого звари-и-ити, плачуть малі ді-і-іти, нічим накорми-и-ити…»
Ой, приснися, Іване! Приснися! Хоч на погоду!
Сьогодні тяжко. Чи це вже вік докучає, чи так роз’ятрила душу оця пригода з німчуками? Ще вони її не грабували, гаспиди! Хоч би Єфрем повернувся живий-здоровий із тієї «роботи». Арбайтен… Стільки тих страхів наслухаєшся. Війна…
Від печі жар палахкотить. Затулила заслінкою. Буряка до борщу нема: старі вже поїли, нові ще не вродили. Нічого. Зварить зеленого борщику. Чорними, заскорублими від безкінечної роботи руками Марія длубає картоплю, обриває блідо-рожеві паростки. «Це ж і в льоху тра’ перебрати», – а думки зовсім не про те. Тонким мереживом розгортаються спогади…
«Сидить голуб на дубочку, а голубка – на вишні…»
Ця пісня для двох голосів – тонкого жіночого й густого чоловічого баритону (може, і басу). Вони спробували, і в них вийшло співати на два голоси:
– Ой скажи, ой скажи, серце дівчино! А що в тебе на мислі?
Марія підіймається вище й вище (не кожна дівка в Княжій так може; яка й почне, то ще півня пустить чи захрипить, геть зганьбившись), але Іван не пускає її, його впевнений, земний голос не дає їй відлетіти! Хай тріпоче крилами – так теж гарно! Але хай не відлітає! Його маленька беззахисна пташка!
– Пташечко моя… – шепотів ніжно, лагідно, гріючи її руки (тоді ще ніжні пелюстки рожевих долоньок) у своїй смушевій шапці.
– Ой тим її не займає, а що сватать має… Ой тим же він ой та не горнеться, а що слави боїться…
Посватав восени, а взимку весілля відгуляли, а за рік Єфрем народився. Просте плетиво днів – година до години, рік до року. То лише на позір. То лише на перший погляд… А коли до цього зрозумілого й усталеного споконвічного порядку (бо ж так жили їхні батьки, а перед тим батьки батьків – і так увесь ланцюжок їхнього роду) приходить щось страшне й руйнівне, неозоре, як ніч? Хто? Пощо? За що?
– Іване! А я ж і не знаю, де тебе поховали… Де твоя могила, Іване?
Тисячам, мільйонам заморених голодом – свічка пам’яті. Вам видно? Чи вам видно її? Вона горить на пагорбі над Дніпром, а поруч дитина… Теж убита голодом? Теж убита голодом. А в худезних руках три колоски, а під жердинками ніг – страшні надтріснуті жорна… Символи? Доби? Часу? Атрибути катів?
Калиновий гай… Плаче калина червоною кривавицею… Плаче…
Усе це буде! Колись! Вас оплачуть! Відспівають! Перепоховають по-людськи!
Плаче Марія. Ридма ридає. Лягла головою на стіл, але не відчуває його відшліфованої гладесенької поверхні. Плаче… Коли вже вона буде вільна? Вільна, як Іван? Полине до нього в його вільний світ?
Пагорб
Білий будинок на пагорбі. Здалеку видно. Стоїть самотою. Височіє над усім Айгахом (навіть костел йому поступається). До будинка мощена доріжка, обсаджена туями, – усе з розмахом, усе вказує на те, що тут живе великий багач.
Чи ж тобі тут місце, Єфреме? Чого простуєш вгору цією мощеною доріжкою? Що тобі до цього дому? Чи якесь діло? Чи хтось чекає?
Сьогодні неділя і в усіх остарбайтерів вихідний. Чи не в усіх? Може, є такі хазяї, яким начхати на це ніби встановлене правило. (Ніби? Встановлене? Ким встановлене?) Ні, передусім порядок! Чіткий розклад і перелік правил, порушивши які, будеш покараний згідно з тими ж правилами.
Ось минулого тижня поляк Войцех украв у свого господаря годинника, дорогого, срібного, на довгому ланцюжкові. І нащо він йому здався? Носити не можна, бо побачать… Заховати – можуть знайти, що, власне, і сталося…