Хвороба

Сонячне світло незримими нитками пронизує весь простір великої лікарняної палати – на шість металевих із лискучими нікельованими дугами ліжок. Мій сусіда, італійський хлопець Лука (із наголосом на першому складі, але все одно легко запам’ятати, бо ж мій рідний дядько – Лук’ян), уже з годину шурхотить вмістом своєї посилки, отриманої за страховкою від Червоного Хреста. Не знаю, що йому прислали – мені досі дуже важко рухатися самостійно: пекучий біль у спині проступає щоразу, як маю поворушитися чи змінити позу, а щоб звестися на ноги, маю голосно гукнути до Луки:

– Камраде! Ком! Допоможи мені! Біте!

Але лікар запевняв учора, що біль скоро минеться, я й сам відчуваю, що той піковий стан, коли сльози стояли в очах і скрегіт зубів наповнював увесь свідомий простір тодішнього мого існування, уже позаду. Я вже можу повернути голову, можу сісти помаленьку, завалитися на бік та слухати собі безкінечні теревені Луки про його парубоцьке довоєнне життя, усоте вислуховувати історії про його багатодітну родину, – трьох сестер і брата, – про немолодого татка (він має татка! щасливець), маму, про їхнє невеличке помешкання. Лука запевняє, що саме це й стало основною причиною його вербовки на роботу сюди, до Німеччини.

Від цих зізнань мені щоразу гірко й смішно водночас. Згадую свою «вербовку»… Рання весна. Ще чвакає під ногами талий сніг. Дорога розкисла. І ми – майбутні трударі Рейху – повземо з моєї рідної Княжої Криниці до Монастирищ. Там одбирали остарбайтерів: молодих і сильних, бо кому треба хворі та немічні. Їх одразу «бракувала» спеціальна медична комісія. А далі? Далі, як скотину, заганяли в прості вагони товарняка й везли – стоячих – лежачих – сидячих – на перепрілій від задухи й тепла людських тіл соломі.

Вербовка? Вербовка! Та я, нажаханий чотиримісячним перебуванням у проскурівському Ракові, тікав! І не раз, а аж двічі! Бо ж був переконаний, що везуть мене на заклання… Тікав, як заєць чи як злодій… На станціях… Один раз під час роздачі їжі, другий – просто на медкомісії, манівцями повертаючись до Княжої.

Вербовка! Хто питав у мене, – простого селюка, – чи хочу я трудитися на благо Рейху? Та й чи спитав би хто, адже я був і залишаюся «остом»! Сміттям! «Покараним на горло відразу без суду й слідства, якщо зляжуся з німкенею».

Мені пощастило. Потрапив не в концтабір, не на підземний завод, не в ангар із військовим конвеєром, не до газової камери. Айгах. Сільське життя. Бауер Кугле. А вся робота – звичні для мене сільські «трудодні», за які ставили в колгоспі хрестика навпроти мого прізвища. Звичайні? Та де там! Механізовані різноманітними дивними агрегатами, на які я дивився, щиро й широко розплющивши очі… Це все видавалося б мені забавкою, відпочинком у фешенебельному санаторії (чув колись раніше, ще до війни, таке слово), цікавою й захопливою екскурсією (цього слова взагалі не чув і не знав ніколи, а вивчив уже тут, – Exkursion, – навіть самому було дивно, що так легко й швидко опанував німецьку, з якої в школі знав до двадцяти слів), якби не що? Не літаки в небі (майже щотижня), пов’язка «ost» у нагрудній кишені сорочки, присмак чужини в кожному ковткові питва-їдла? Мене ніхто не бив, не принижував (навіть лікуватися відрядили до Ауґсбурґа), але оце відчуття… дивне почування, що ти таки «ost», не такий, як усі ці люди навколо тебе «без пов’язок», не полишало ніколи… Упосліджений? Так! Раб? А як інакше? Для чого я тут? Арбайтен! Я остарбайтер, людина для роботи… І лікують, певно, щоб знову був у лавах, як усі такі самі завезені сюди «ости».

– О! Та ти не спиш? Кушай! Шоколад! Прислали! – італієць простягає мені щось. Це відламаний кусничок чорного шоколаду. – З Червоного Хреста прислали! Це добре! Добре для здоров’я! Біте!

Крутнувшись бубликом, швидко, наскільки дозволяє моя хвора спина, примощуюся бочком так, що стає видно і Луку, і його розкриту скриньку. Беру простягнуту мені довгу, на квадратики поділену смужку. Шоколад? Шоколад. Гіркувато-терпкий і солодкий водночас, не знаний і ніколи не бачений досі. Перепис речей, які я вперше побачив-скуштував тут, у Німеччині, росте (кінця-краю не видно). Оці всі їхні панські вебеги – виделки – мило – білі рушнички й хусточки – шкарпетки – велосипед – візит до перукарні – боти на шнурках – куплений на свої, чесно зароблені марки костюм-трійка… Чи думав я коли, що таке є на світі? Чи підозрював, що існує таке життя?

Ці знання, отримані, надбані тут… Вони розпирають ізсередини: так хочеться поділитися цим із кимось близьким і рідним – з мамою, сестрою, з тим-таки дядьком Лук’яном, із кимось таким, як я сам, учорашній, розказати їм, що тут існують металеві ложки й не збирають поташу для прання й бузини, щоб фарбувати домоткане полотно.

– То як? Смачно? Спині твоїй не поможе, але так, для організму, то це добре! Не сумнівайся!

Радикуліт – якась бабська болячка, що вчепилася в мене, мабуть, тоді, коли мокрий від власного поту на жаркому, розпеченому до одуру горищі розібрався до спіднього й відкрив невеличке, ніби іграшкове віконечко, з якого враз повіяло прохолодним озоном щойно затихлої раптової літньої зливи. Мені відразу стало так добре, вила самі заграли в руках, скидаючи солом’яні снопки з конвеєрної стрічки… Якби ж я тоді знав, що зранку не зможу й поворухнутися…

– Чуєш, камраде! Луко! Попроси в медсестри Гертруди газету! Вона вчора (той-во, як це його) обіцяла мені дати! Почитати! Мені! Розумієш?

Лука зіскакує зі свого ліжка, як молоде лоша (він і схожий на лоша – такий весь лискучий зі смолянисто-чорним волоссям, довгими, трохи незграбними руками й ногами), веселим (мені чогось здається, італійським) підстрибом біжить у коридор. Його рука, забинтована від плеча, зникає останньою – він її береже. Поранив біля переїзної молотарки. Як тільки примудрився?

– Чуєш, камраде? Там до тебе дівчина… Медсестра Гертруда питає, чи ти є вбраний? Чи можу кликати панянку?

Лука дивиться на мене заворожено – і повага, і цікавість, і щось навіть схоже на заздрощі читаються в його погляді.

– Дзеркало! Дай дзеркало! І гребінець!

Від якогось внутрішнього вибуху (я чую, як вирує кров у моїх артеріях, а серце стугонить так шалено, що відлуння його молоточків лунає так, ніби я забрів у кузню до якогось коваля) з моєї голови повилітали всі німецькі слова. І я кричу українською. Лука кліпає очима й дивиться на мене.

– Ні! Одяг у мене забрали. Якби я мав святкове вбрання, то неодмінно поділився з тобою! Ти вже вибачай, друзяко.

Нарешті опановую себе, прошу те, що мені треба, сяк-так пригрібаю неслухняні кучері, що позавивалися в’юнкими кільцями від майже цілодобового лежання: навіть у процедурній, коли на мій застуджений хребет світять спеціальними лампами, я мушу лежати.

Це вона! Вона! Усе-таки прийшла! Почула, певно, від наших (хлопців і дівчат з України, які весь час «прибували»), що я хворий… Ми ж в одному селі живемо… Її усмішка – легка й крилата – невже засяє мені зараз? Чи не варто було задля цього захворіти й опинитися тут?

Тоня… Ні! Не так! Антоніна! Антоніна Марецька! Пам’ятаю, як представилася вона мені на пошті тоді, коли ми зустрілися вперше, серйозно, по-дорослому: «Антоніна!» І навіть руку простягла для вітання, як це роблять німецькі дівчата. А я, заскочений зненацька, просто дивився на неї й не знав, що мені робити з тією її простягнутою рукою… Потиснути? Узяти у свою й не відпускати? Ніколи.

Певно, відпросилася в тих Майєрів. Але я не покажу, що зрадів! Хай не задається. Чи покажу? І навіть встану їй назустріч, долаючи біль. А може, він сам мине поруч із нею?

Двері широко розчиняються, і медсестра Гертруда, велика й руда, уся в накрохмаленому білому одязі, підходить до мого ліжка, вказуючи могутнім підборіддям на мене Олі – маленькій і скромній наймичці з України, яка приїхала зовсім недавно й оселилася в господарів через дорогу.

– Данке шон, пані!

Оля привітно до мене всміхається. Її легенька, ніби підліткова постать у невибагливій ситцевій сукенці, схопленій на талії тонким ремінцем, світиться такою приязню й співчуттям, що я навіть знаходжу в собі сили притлумити хвилю розчарування, яка до фізичних судом болючим згустком підіймається зсередини, і теж усміхаюся до неї.