Знайшлася така «чиста» кімната до Нового року. Тож і новосілля, і Новий рік уже тут справили. Навіть тижня не прожили, прийшла Настя, перша Семенова дружина («Насилу вас розшукала! Аж у Пухівку ходила! Бо в мене ж тепер, крім вас, нікого нема! Усе згоріло!» – не виганяти ж її серед ночі). Тиждень прожила, а тоді пішла – десь знайшла комірчинку за Фролівським.
– А що думаєте, ваш Жора живий? «Безвісти пропалий»… Думаєте, знайдеться?
Дивиться кудись через вікно, а в Гафії серце спиняється. (Невже зловтішається? Але ж сама мати.)
– Жора живий! Він… Він повернеться.
Як же хочеться вірити, що так воно й буде! Невже ж і Роман так само? (Нюся вже знає – зустріла його матір, але ні з ким про це не говорить, узагалі майже не говорить, лише схудла ще дужче – не лише тому, що хліб за картками.)
Сірі хмари збираються. Уже геть низько. Може, сніг ось зараз сипоне? А може, і дощ із мокрим снігом.
– Мамо! Ходімо вже!
Але Гафія не може відірватися від цього згарища (понівечені, зчорнілі рештки того, що колись було її домом). Для когось це лише попелище, а для неї… Для неї? Рештки її минулого (Чи існування, чи найяснішого, скороминущого щастя? Вони із Семеном більше й більше віддалятимуться одне від одного, так ніби цей будинок був тим єдиним спільним простором, де можлива була гармонія). Діти вже дорослі, скоро підуть від них. Жору вони так і не дочекаються (ні Гафія, ні Семен). Що в них залишиться? Полина могила й кімнатка в комуналці?
– Мамо! Жора живий! Ти чуєш, мамо? Спиш?
– Ні, не сплю! Здрастуй, Полю! Де ж ти так довго була? Чому не приходила?
– Жора живий. Але сильно хворий… Він забув усе… Я допоможу йому, мамо. Буде знову здоровий. І ще одне, мамо… Ви з татом його ніколи не побачите. Так має бути… Не плач, мамо… Змирися.
Змиритися? З чим? Зі смертю дочки? Із втратою сина («Жора живий… але ви його ніколи не побачите»)? Зі спаленим домом, потовченим життям?
– Полю! Просю тебе! Благаю! Скажи, що це неправда! Скажи, що він повернеться, Поленько!
Пішла? Розтанула? Не змінить свого присуду? Ніколи? Ніколи – це надто довго. Це більше, ніж вічність! Чому? Чому?
– Що тобі, Гашо? Чого ти кричиш? Може, водички принести?
– Та то сон… Спи, Семене.
А сама? Чи спатиме? Чи дослухатиметься до цих думок, спогадів, одноманітного дощу за вікном, що бубонить і скаржиться комусь на свою долю?
Звідси (із цього тимчасового прихистку) теж видно Дніпро (Семен спеціально так і шукав, щоб до Дніпра поближче, аби на роботу зручніше), видно острів, якщо пройтися вперед Дніпром, – спалений острів їхнього життя, втрачених мрій, сподівань, минулого, мов сон, щастя.
Листи
«Я пишу тобі листа, Романе. Хоч і знаю… Знаю вже, що тебе нема… Це правда? Невже це правда? І більше ніколи не буде так, як було? Ніколи?
Ніколи – це скільки? У межах досяжності буття – небуття? Чи за позірністю грані досяжної «недосяжності»? Я пишу тобі листа, якого нікуди надіслати… «Адресат вибув за причиною відсутності серед живих». Адресат не присутній серед живих, викреслений із їхніх списків.
Колона рушила далі, відступаючи на схід. А ти лишився. Самотній. Ніким не оплаканий. Ніким не впізнаний. У братській могилі без хреста. На узбіччі дороги, серед таких, як і ти, молодих хлопців, твоїх товаришів, з якими плечем до плеча…
Я пишу тобі листа… Але де (і чи взагалі існує) той листоноша, що його доправить? Хоч наснися мені! Бодай раз!
Тебе нема, але щось же залишилося? Спогади, у яких ти – і – я, де я – і – ти – досі разом. Ці спогади легким серпанком огортають мене. Тішуся ними. Їх не стерти. Не знищити. Вони – живі. Вони – мої.
Вертаються помалу фронтовики… Поки що інваліди. Скільки вже таких безногих – безруких – потовчених – потрощених? То тут, то там – на милицях, із порожнім рукавом сорочки, заправленим за міцний армійський ремінь. А скільки ще буде? Скільки? Але ж… навіть отака половина людини краща за… За отой білий трикутник. Білий трикутник замість людини… І тоді вже пустка, діра, порожнеча…
Летять над Києвом білі трикутнички – паперові вістуни… Краще вже нічого, ніж така ось казенна визначеність. Стократ краще «пропалий безвісти», ніж оця припечатана правда без права на надію.
Якби ж у мене була хоч маленька (зовсім крихітна) надія… Але твоя мама… вона шукала мене. Довго шукала… (Нащо? Хай би краще й не знайшла ніколи.)
– Дочко! Уже не назву тебе так… Не будеш мені за дочку… Бо ж Роми вже нема…
Але ти є, Романе! Ти – в мені! І ти мій, Романе! Навіки мій! Мені відданий! У видноколі моєї пам’яті! Це нічого, що вже не буде того, запланованого нами, – ні дітей, ні спільного життя (щасливого), ні єдиного простору існування (хоч би й малесенької кімнатки в комуналці). Ти завжди будеш моїм єдиним. Моїм Романом.
– Я пишу тобі листа.
«Здрастуй, синку! А ми вже так тебе чекаємо. Виглядаємо з Даркою. Нас уже звільнили. Уже весна. Ходимо в колгосп. Буряки сіяти, у полі працювати… Свій городчик уже засадили… Знаєш, як воно тяжко? Чоловіків нема, техніки нема, коней позабирали…
До дядька Лук’яна ходили. Він же грамотний, знає, що й до чого. Казав, тоді вже тебе пустять додому, як війна скінчиться… А раніше ніяк. Раніше годі й сподіватися. А коли війна скінчиться? Коли?
Ходила до баби Оляни. Вона мені на картах розклала. Виходить так, що ти живий. А біля тебе дама бубнова (Невістка? Чи так, знайома яка?). Каже баба Оляна, що з усього видно, що красива. А я собі думаю, хіба це головне? Аби розумна була, роботяща, добра. А врода? І не знаю… Аби висока була, така, як ото ти. Бо я мала, не витяглася, Дарка вже вища за мене, показніша! Але то таке… Це тобі вже, синку, вирішувати.
Це ж тобі на зимового Єфрема було двадцять два рочки. Такий уже ти дорослий. На батька схожий. А я дивлюся на твою фотокартку й не вірю, що то ти. У Германії… Такий важний! У костюмі!
Важко нам без тебе, Юхремчику! Ой і важко! Що та Дарка? Дівчина. Жалію її трохи, а вона мене, бо стара вже роблюся…
Так і живемо. Хата є, уціліла від бомбів. Та не сильно й бомбило (от у Цибулеві, де завод, то там дужче, бо ж німецька батарея була, але вже й там поповертали люди – обживаються). Харчі теж є такі-сякі, та ми не перебірливі, ти ж знаєш!
Молюся за тебе, синку. Повертайся, Юхремчику. Чекаю.
– А ми вже так тебе чекаємо!
«Мамо-мамо! Я ж уже не сама. Я з ним, мамо. Ви знаєте, який він? У нього очі такі добрі, і дивиться він завжди так… Мамо, він найкращий! І тоді, коли весною (саме дощик пройшов і скрізь калюжі) він прийшов уперше до мене не тому, що хворіла, і не по-сусідському, як ото в нас у селі, а просто щоб поговорити, а потім іще й піти десь, я вже знала, що я його… що я його кохаю.
Так, мамо, я кохаю його. З першої хвилини, з того самого моменту, як побачила його – саме виходив із воріт зі старим Кугле. Ішли десь (може, на поле), а моя хазяйка тицьнула в нього пальцем:
– Оно Куртів наймит. Бачиш? Він теж із України, як і ти.
Він теж з України? Як і я? Він зовсім поруч – на відстані мого серця.
Він завжди був такий недосяжний. І тоді, коли я провідувала його в лікарні, і коли він приходив до мене, хворої. І завжди було так соромно й солодко водночас. Бо ж він такий. Він один такий на цілому світі. Він – Єфрем.
А потім? Усе змінилося. Може, це весна, мамо? Чи він мене побачив? Не просто побачив, а роздивився? Роздивився. Нарешті. Роздивився.
– У нього очі такі добрі, і дивиться він завжди так…
«А зранку не хочеться прокидатися… Болю менше, а усвідомлення безвиході більше: не втекти, не вирватися, не визволитися – ніколи – не – вийти – на – волю! Тут один вихід – труба крематорію, що бовваніє на обрії.
Чому я не помер? Чомусь же я не помер? Залишився серед живих… Серед живих? Оці худющі маслакуваті чоловіки із западинами очей, як ожилі трупи! І я такий? І я такий самий. Лискучо-вилизаний плац, на якому в’язні – рівними шерегами. Сонце – вітер – спека – холод… Це не має жодного значення. Стій.
А з-під паркану зелена травичка. Така жива! Така справжня! Хочеться її в жменю, щоб жувати в нестямі. Зажовувати голод, від якого здихають тут щодня: хтось та й не прокинеться зранку. Хто наступний? Може, твій сусід по нарах, а може, і ти.
«Arbeit macht frei». А так! Щодня біля конвеєрної стрічки крутимо й крутимо одну й ту саму (чи ж одну й ту саму) гайку, метемо плац дротяними мітлами й чуємо далекий грюкіт залізниці (не спиняється ні вдень, ні вночі), що везе й везе сюди нове людське м’ясиво.
А на острові вже, певно, перша молода картопля, і мама задобрює її, варену, дрібно накришеним кропом, а до неї в полумиску квашене молоко… Нащо тільки й нагадав? Повний рот слини набіг…
Чи ж буде коли воля? Чи вона, та воля, лише спогад (а може, мрія)?