Стою на ґанку й видивляюся в цьому пістрявому натовпі свого знайомця Івана (око знову й знову чіпляється за двох чорних хлопців, справжніх муринів. Чув, звісно, що такі десь є, але ще жодного разу не бачив. А Іван не лише розмовляє і російською, і німецькою, але тут він вочевидь за старшого (принаймні мені так здається).

– А мені ж куди? Теж до короварні з хазяями?

– А ты где раньше жил?

– Та тут, у будинку… в комірчині… там, біля кухні відразу!

– Там и оставайся! Ты был пленный! А мы тебя освободили! Стало быть, теперь отвечаем за тебя!

Ніхто не помічає «плєнного», ці мої визволителі не звертають жодної уваги на мою особу. Стрімко й невідворотно змінюється мій тутешній статус. Відчуваю це так виразно, ніби бачу збоку і себе, і цих хлопців на подвір’ї, які курять, хлюпають водою під ноги (якби не їхня англійська й нашивки на формі, то й не розрізнив би їх у натовпі – звичайні собі хлопці), ці машини з об’ємними багажниками, з яких дістають розкладачки в чохлах і скачані в рури тонкі матраци. Учора я був остарбайтером із німецьким паспортом, який прожив тут, у Німеччині, два роки, справно виконуючи все, що належить, що наказували. А сьогодні? Сьогодні я хто? Уже вільний? Чи ще раб? Прислужник оцих нових господарів? Хто я?

– Що ви тут? Нічого вам не треба більше? Може, принести?

– Та ні! Усе є. Зараз повечеряємо й спати ляжемо…

– Дивіться… Я вже теж спати піду…

– Чуєш, Єфреме! А що там, удома? Що вони там роблять?

– Та сидять на кухні…

– Пиво все вже випили?

– Мабуть… Я не дивився…

– У погріб лазили?

– Ага… Щось там тягали…

– Ох… А що? Хіба ж можна щось удіяти?

Механічно беру простягнуту мені кимось сигарету (хоч і не курю, так, лише балуюся з хлопцями вряди-годи) і так само механічно кажу «данке» (хоча, швидше за все, мене й не розуміють). Тоді мовчки припалюю від завбачливо простягнутої запальнички, яка більше скидається на іграшкову забавку, – такий собі мініатюрний пістолетик, що з нього місцями вже облупилася позлітка.

– Так що, війні кінець?

– I’ve got more! Take it if you like![9]

Американець простягує мені такий само розцяцькований, як і запальничка, портсигар, що в ньому рівними рядочками лежать білі циліндрики запашної трутизни.

– Та ні! Я ж не курю. Не розумієш? Ге? І не побалакаєш із тобою…

Мовчки куримо, стоїмо на ґанку, вдивляючись у захід, де гуркоче якась незнана техніка (але вочевидь не мала, якщо цей гук долинає аж сюди), де сонце розпеченим у якійсь (якій?) гігантській кузні калачиком хилиться і хилиться за край землі.

– О! Еле тебя нашёл! Хорошо, что сказал «возле кухни». Большой дом у этих немцев… Хоть и набилось нашего брата…

Іван – мій вранішній знайомець, той самий «русский американец» – умощується біля мого ліжка на стільчику. Я вже спав, але прокинувся від його голосу й сідаю, звісивши ноги.

– Утром уедем. Приказ поступил.

– А я?

– А ты пока тут будешь… Хозяева твои хоть хорошие? Не обижают? Ты только скажи…

– Ніхто мене тут нічим не образив за два роки…

– За нами придут другие, они уже вами распорядятся…

– Смішно так слова вимовляєш.

– А что ж ты хотел? Я родился уже в Америке. Вот, смотри.

Іван витягує звідкись із внутрішньої кишені великого гамана, – лискучого, ніби шкіряного, – відкриває його, а там замість грошей – сторінки, як у книжці, і на кожній приклеєна світлинка. Показує мені батьків, дружину Мері (справжню англійку), синочка, схожого на нього (достеменно видно, чийого батька син), невеличкий чепурний будиночок, навколо якого могутні стовбури екзотичних дерев.

– Что б тебе дать на память? Вернусь в Америку, земляков уже не увижу.

Він навіть думки не припускає, що його тут можуть… Навіть думки… Усміхається білозубо на весь рот. У нього гарна дружина й синок. За ним стоїть його неозора могутня батьківщина. Я вже й на собі відчув цю її могутність, спроможність відрядити за океан мільйон літаків, під крилами яких мільйон бомб і купа гуманітарного «шоколаду».

– А ты хочешь на родину? Или не будешь возвращаться?

– Як же не хочу? Що мені тут робити? Удома мене мати чекає… Сестра… У них, крім мене, немає нікого.

– На вот. Это тебе на память. Вчера выдали… Так что всё новехонькое.

Я роздивляюся пакунок, який поклав на моє ліжко цей американець (не знаю, чи й зручно розпаковувати при ньому). Але він сам жестом припрошує мене – глянь, мовляв. Виймаю темно-синю майку й такого ж кольору труси, що в них, крім резинки, пришито ще й ґудзики («Универсальные! На любой живот!» – пояснює мені Іван). Я починаю сміятися – спершу тихо (ніби випробовуючи «рівень сміху»), а далі голосніше й голосніше. Іван підхоплює сміх. Хтось нас почув, двері відчиняються, лунають фрази англійською, на які Іван щось відповідає.

– Вставай! Наши у твоего бауэра вино нашли в погребе! Чего спать? Потом выспишься.

Я слухняно встаю, швидко одягаюся, виходжу в коридор, простую на кухню, відчиняю двері й опиняюся в освітленому колі, у якому голосні веселі слова – вигуки – регіт ніби плавають у сивому нікотиновому диму. Але роблю я все це механічно. Ніби уві сні… Оте вранішнє відчуття зміненого кута зору (таке вже колись було зі мною… коли? чи тоді, коли був в’язнем Проскурівського концтабору? чи в дерев’яному вагоні простого товарняка дорогою сюди? чи вже тут, у цій ситій бауерській Німеччині?) знову накриває мене… Хто я? Хто? У цьому великому світі? І де те місце, оте саме пристановище, де я буду собою? Не в’язнем, не «остом», не рабом, а вільною – людиною – для – себе – самого? Та й чи можливо це? Коли врешті знатиму? Знову знатиму відповідь на таке, здавалося б, просте запитання: хто – я – такий?

Від’їзд

– То їдеш?

– Їду.

– Не лишишся?

– Не можу…

– Війна скінчилася, і ти… Ти вже не «ост».

– Це тут ні до чого. Я не можу лишитися.

– Ти їдеш із нею? З Ольгою?

– Так.

Кеті вже не дивиться на мене. Вона відвернулася. Може, хотіла ще щось сказати? Щось завадило? Гордощі? Стримувані сльози? Чи просто здалося? (О! Вона вміє тримати себе в руках.) А може, це не дав Курт, який розміреною ходою наближається до нас? (Цей уже точно не видасть жодних емоцій, увесь затиснутий, увібганий у цю машкару статечного, чемного, вірного всім можливим традиціям бауера.) Я б хотів її утішити, але як? Чим? Я ж не провидець і не знаю, що незабаром Кеті вийде заміж за хорошого хлопця, у них будуть діти – одне за одним народяться двоє синів і донька. Кеті буде цілком щасливою жінкою. І, певно, забуде про мене… Чи не забуде? Коли її чоловік помре й моєї дружини теж уже не стане, вона напише мені листа, а до нього додасть ще й об’ємну бандероль, чим поставить мене в дуже незручне становище – я ж не злидар якийсь.

– Іди, там Марія зібрала тобі дещо в дорогу. І, Єфреме, як хочеш, бери собі велосипеда, на якому ти їздив…

– Не візьму, бо дорога додому довга… Дякую вам, пане Кугле.

Теплий травневий вітерець погойдує гілочки на яблунях із ніжно-прозорими пуп’янками. Ще декілька днів, і розкриються біло-рожеві, ніби зефірні квіти. А ще за тиждень цю стежинку в невеличкі квітнички замете білим опалим цвітом (так узимку замітає все снігом у далекій Україні), але всього цього я вже не побачу. Стою й оглядаю цей сад і подвір’я, великий дім (дім Кугле), масивну будівлю короварні, лише куций ріжок якої визирає з-за будинку.

Виходжу за ворота. Кугле лишилися по той бік – у своєму світі. Я ж вирушаю до свого. Ще раз оглядаюся, востаннє махаю їм, а вони – мені. «Напишеш?» – самими губами питає мене Кеті. Ствердно киваю головою й навіть собі самому обіцяю написати їм по приїзді в Україну (звідки ж мені було тоді знати, що цей мій лист ітиме до Кеті сливе п’ятдесят років, що її колись уже старенькою бабусею побачить мій онук, який матиме в Аґсбурзі мовну практику, що я переживу Кеті і вже ніколи її не побачу, як, власне, і нікого з родини Кугле).