– Здрастуй, Жоро!

Коли вона схиляється до мене, я впізнаю знайомий, вибілений хворобою обрис моєї бідної сестри (впізнаю, геть забувши, що вона давно мертва, похована десь на Байковому – а я ж так і не був на похороні… і могили її не побачив – не встиг, та чи й побачу коли?).

– Я зараз тебе вилікую, Жорочко! Потерпи! Голівка перестане боліти! І пам’ять повернеться!

Вона кладе свою вузеньку долоньку мені на чоло. Відчуваю обпікаючий холод і майже миттєву полегкість. Раптом, ніби шлюзом стримувана вода, яка нарешті змела на своєму шляху рукотворну перепону й розливається широким морем, моя свідомість наповнюється спогадами. Наш будинок на березі Дніпра – школа – мама Гаша – човен, на якому батько виїжджає запалювати бакени, – Нюся – пором біля переправи – рядок тополь уздовж пляжу – центральна кам’яниця нашого танкового училища в Саратові – Клава – Ванька, наш радист, – мій танк – червона смуга зупинки… Мільйон речей, які складали мою свідомість, створили мене, – Жору Терещенка, – стерті страшним вибухом (майже пряме влучання), нараз відновилися – пробилися молодою травою крізь сіру пожухлість хвороби.

– Як воно там? ТАМ?… Полю? Це справді ти?

Старанно вимовляю слова й дивом дивуюся здатності говорити, вербально оформлювати думки й почуття. Дивлюся на Полю, на її постать, що геть не відбиває світла, і навіть не завважую спершу, що вона сама світиться, як упійманий і посаджений до сірникового пуделечка світляк.

– Там, на острові, усе згоріло, Жоро… Німці спалили все, коли відступали. Тому й листи твої поверталися («Адресат или выбыл, или не найден»), але ти не хвилюйся – вони всі живі-здорові. Жили в діда в Пухівці, а після війни вже житимуть на Нижньому Валу – біля дяді Міші.

– А війна скінчиться, Полю?

– Скінчиться, Жорочко! Скоро вже… Ти спи, мій рідний! Засинай!

Поля схиляється наді мною, поправляє ковдру, як маленькому. Дивна млість оповиває мене. Дивлюся на сестру й думаю, що ось вона красива, розумна, добра, і як шкода, невимовно шкода, що їй… Так мало… Чому? Така доля? Така доля… Очі заплющуються, подих уповільнюється. «Дякую, Полю!» – хочу сказати я, можливо, навіть і кажу на межі цього сну й провалююся в чорну невагомість ночі (без ліхтарів, огорожі, сторожових веж), а головне – без хвороби.

А зранку самостійно, хоч і невпевнено йду до вбиральні, куди мене раніше попід руки тягли двоє моїх друзів. Їм те, що всі, і так, як усі.

– Повне відновлення за одну ніч? Хіба таке можливе? Гей. Скажи. Ти ж на лікаря вчився.

Навіть якби я їм розказав (і тому хлопчині, який вчився на лікаря), хто мене вилікував, боюся, вони б усе одно мені не повірили… Я й не збирався розповідати. Навіть якби вони просили мене. Тому просто йду, куди і всі. Тепер я можу! Теж можу! Хвороба відступила! Отже, воля, хай навіть у цьому заґратованому світі! А свобода? Буде колись? Буде! Теж не за горами, як і весна (чи була, чи лише наснилася?), бо вже ж спека (спека? чи вже літо?) струменіє в кожну шпарину цього похмурого місця – місця, що його я покину одного дня, щоб іти у вільний світ.

Поле

Волошки – дзвоники – ромашки узбіччям, а в полі травиця по пояс, не обкосишся. Та й не треба! Косою – не треба (не те, що вдома: дядьки довгою чередою – один за одним – вкладають траву із замашним шшшур-шшшур, і за кожним росте й росте довгий, як змія, валок). А тут косарка. У кожного бауера своя, не позичена. Хто бідніший, у того коні тягають, хто заможніший – трактор.

– Вйо! Вйо!

Цими кіньми часом складніше правити, ніж трактором (от у них у ем-те-есі дядько Семен на конях вивозив обід колгоспникам – давав якось за віжки смикнути). Оцей гнідий все верне й верне наліво, ніби йому пороблено!

Спека. А сонце ще й не піднялося до тієї найвищої смуги (зеніту), коли розжарене повітря навіть вдихати важко, а перед очима жовті мерехтливі кола. Єфрем спиняється в кінці поля. Треба понапувати коней. І тут, у торбі, припасено лимонад – муті націдила цілу велику пляшку такого, як він любить, – несолодкого, не дуже газованого.

Смагляві коліна з-під біленької сукенки, червоні з білим плетивом босоніжки на педалях велосипеда. Вона? Вона! І серце навіжено колотиться, підскакує аж до горла й хоче вистрибнути й покотитися до цього велосипеда, до цих смаглявих ніжок, до цієї такої звабливої в тоненькій сукні Тониної постаті. Радість! Радість? А може, і не радість зовсім? А що? Запаморочення? Отупіння? Піднесення? Божевілля? Потьмарення? Прозрівання?

– Гей, стій! Зупинися!

Єфрем зненацька вискакує на дорогу, перегородивши шлях, але Тоня, видно, помітила його здаля (та й знає, що це поле Кугле, а зараз саме така пора, що косити треба, а кому ж косити, як не йому?)

Вона геть не здивована – уповільнює рух, спиняється.

– Куди їдеш?

– До Ауґсбурґа!

– Чого?

– Треба нитки до нового шиття пані Майєр. А ще… Зайду до фризерні, хочу зачіску нову зробити. От.

– Нащо? Ти й так гарна… Дуже гарна! А це все… непотрібно! На німку схожа!

Тоня дивиться на Єфрема з-під вищипаних, тоненьких, ніби здивовано піднятих брівок лише мить – віночки її вій опускаються донизу, підведені карміном вуста строго підтискаються. Образилася? Образилася… Але що він такого сказав? Справді. Невже оце волосся, збите спереду у високий кок (так, як у німецьких панночок), а на потилиці закручене жмутом, краще за косу? Тоню з косою вже й уявити важко, як й у звичайній полотняній сорочці й домотканій спідниці (Але ж, певно, удома, у Тетієві, так і ходила?), і навіть не тому, що її врода потьмяніла б, а тому, що оце все німецьке шмаття прилипло до неї й робить її якоюсь чужою. Навіть не так. Це ніби якась перепона між ними! Машкара, яка творить зі звичайної вісімнадцятирічної дівчинки з Тетієва якусь німецьку панну! Нащо? Невже це їй потрібно? Якось інтуїтивно відчув – потрібно. Бо вона така і є? Яка? Розмальована лялька? Ні! Тільки не вона! Вона хороша! Найкраща! А оце все… Вплив середовища. Не більше. Це, певно, можна виправити. Їй треба пояснити. Що все це зайве! Що й без цього чудово! Але не зараз! Не тут! Не так. А як?

Щоб згладити прикре враження від своєї невдалої балачки, у Єфрема вихоплюється перше-ліпше, що спало на думку:

– Лимонаду хочеш?

– Ні, дякую…

– А де так гарно навчилася на велосипеді? Певно, ще вдома вміла?

– Та ні. Уже тут.

– І в нас теж велосипедів ні в кого не було! Тільки в голови колгоспу. Бувало, проїде по селу, то повітря нюхаєш, як то воно пахне? Чи бензиною не смердить? А як біля магазину поставить велосипеда, то ніхто й не зачіпає, бо ж ніхто не вміє й не тямить, що воно таке, той велосипед.

Ці підведені карміном губки вже всміхаються. А може, так воно й має бути і це він просто не звик до такої «рукотворної» краси? Йому подобається! Якщо придивитися… Це ж справді гарно! Оце все доповнює її природну красу, робить її ще виразнішою. Чи не це його, зрештою, і принадило? Бо ж де він бачив коли такі підведені вуста? Підмальовані очі? Вибагливі зачіски? Його мати Марія, сестра Дарка – обидві красиві типовою українською вродою, про яку кажуть, що з неї «води не пити»… Може, і так, але що ще в злигоднях може бути хорошого, як не вона – оця краса, яка в чорних, тоненьких, мов шнурочок, бровах, карих очах, темних пристрасних чи голубих розвеселених? Та і як його жити без краси? Мати з Даркою гарні природною привабливістю без жодної штучності. (А що, зрештою, таке штучність?) Не вміли вони вуста підводити, часу не мали (та й, певно, охоти до того) і де б, зрештою, могли взяти оте все, що ліпиться-маститься на жінку? У селі, куди й простий крам – матерію, хустки, панчохи («вебеги», як коротко й містко позначали це Єфремові односельці) – ніколи не завозили до магазину, така дивовижа, як помада чи парфуми, була чимось геть незнаним.

– А вчора я кажу хазяйці Марії: «Як же так? У вас у погребі повно картоплі, а ви ніколи жодної картоплини не посмажите? Уже скоро новий врожай!»

– Кхи-кхи… А вона що?