Про те, що Вовка – геніальний піаніст, я вже знаю. Про це знають усі, чого б мені бути винятком? А про те, що він уже хворий, страшно, невиліковно, я ще й не відаю, як і не здогадуюся, що саме він буде моїм першим чоловіком («першим» із тих двох, напророчених Полею, – «із жодним із них не будеш щасливою»).

– Знаєш, Полю, ти помилилася… Я була дуже щаслива! Невимовно щаслива з Володею.

Коли я це зрозумію? Під час шалених овацій на його концертах, коли в усіх палали очі (і в мене? у мене не згасали ніколи… ні очі, ні серце), коли між рядами котилося «віртуоз»? Після його виходу із запоїв? Будь-яка критика, будь-яке зауваження від колег «по цеху» – чим не підстава залитися по вінця? Та чи річ була в цьому? Звісно, ні. Складно жити, усвідомлюючи, що легень залишилося так мало – двадцять-тридцять відсотків. Чи зрозумію це аж тоді, коли вже його не буде?

Його поховають недалечко від тебе, Полю. Він не набагато й переживе тебе. Дванадцять років – хіба це строк? Тобі ледь виповнилося п’ятнадцять, йому – двадцять сім.

Він, Володимир, визначив усе моє життя, розграфив усі його віхи. Фах – медична сестра (йому треба було амбулаторне лікування), робота – у туберкульозному диспансері (про ворога треба знати все! і навіть більше!), захоплення – музика (платівки, платівки й платівки – симфонічна – оперна – рідкісна у нас джазова).

«Будеш нещасливою…» А чим визначається-вимірюється щастя? Чи має воно бути однаковим – ніби під копірку розтиражованим – подібним у дрібницях – схожим у цілому – одним і тим самим?

Якби ти тільки знала, Полю, як мені було добре з ним! Навіть коли його напівпритомного приносили в наше маленьке помешкання на Межигірську і я просто лягала поруч – навіть тоді була щаслива!

Як жити, коли знаєш, що вже недовго? Ти ж повинна розуміти це, Полю! Він просто хотів швидше згоріти – пропалати – як метеорит – серпнева зірка – хвіст комети… Благання – умовляння: заради мене – нас – тьоті Галі. Це все не важило. У цьому двобої зі смертю (а може, із життям?), переможець у якому був наперед визначений, зовсім не важило відтермінувати кінцеву дату: завтра – за місяць – за рік.

Коли я буду приходити до тебе, Полю (а приходитиму я часто – куди ж мені ще йти, як не до тебе й Володі?), я тобі все-все розкажу! Якою ми були ефектною парою! Якби ти тільки бачила (ти ж бачила, правда, Поль?): він, блідий і безкровний, високий, із коротким світлим «їжачком», і я, маленька, навіть мініатюрна, розкосістю очей і чорнющим волоссям (підфарбовувала, звісно) схожа на японку. Та річ зовсім не в цьому. Ти знаєш, як воно буває, коли – весь – вільний – світ – навколо сходиться в одній людині?

А Ваня («другий», із ким була «нещасливою»)… Я просто пожаліла його. Відповісти на його кохання? Мати повноцінну родину? Дітей? Це, певно, було реально. Та чи для мене? Для мене – ні. Занадто пізно. Ваня – для проформи? Сімейного статусу? Авжеж, ні! Просто він теж любив музику, хоч ані грав, ані співав. Просто любив музику.

– А ця твоя хрещениця звідки? Як її, до речі, звуть?

Отже, не лише я не запам’ятала імені цієї тіточки (Віра? Алла?), а й вона мого – теж? Певно, і я така – непомітна, пересічна, сіра миша.

– Ти чула, Галю? Будуть призивати молодь на роботу до Німеччини…

Хрещена мовчить, перекушує нитку й теж підходить до вікна.

– Нічого. Усіх не заберуть…

Коли я збираюся додому, Вовка каже, що проведе мене до Дніпра. По ньому ще можна ходити. Крига ще міцна. На острів так усі ходять. І Нюся, і я теж.

Недогарок дня. Лише четверта, але сіра мряка непривітним ватяним смутком оповила цю трохи горбату вулицю – вулицю Лютерштрассе. Вовка хукає на руки. Жестом фокусника дістає звідкись із-за пазухи жовто-золотаву цукерку, на лискучій обгортці якої написано щось великими чорними буквами.

– На. Це бон-бонка. Мамі хтось із клієнток дав.

Він незграбно вкладає мені в руку цю лакоминку й відвертається, щоб приховати сум’яття. Я теж не розумію, що зі мною. Звідки це тепло, яке розливається десь усередині, лоскоче горло, аж виривається короткий смішок? Чому не хочеться відпускати Вовчину руку? Звідки бажання поцілувати цю бліду щічку, яка світлою плямкою проступає з великого, утричі обкрученого навколо шиї шарфа? І я таки цілую. Вовка смикається (від несподіванки? задоволення?) і починає щось невдоволено бурмотіти про те, що «треба поспішати, ще далеко йти, а вже нерано».

На Хрещатик тепер іти не можна, хоча так і швидше. Додому, на острів, так швидше. Але там кучугури побитого-потовченого скла – каміння – залізяччя, нагромадженого гігантськими насипами, що звисають рваним шматовинням із перехняблених, закопчених і зчорнілих остовів того, що колись було (та чи було?) будинками. Вулиця, перегороджена величезними протитанковими «їжаками», гігантськими барикадами з мішків із піском… І навіть сніг не здатен приховати цієї страшної руїни й пустки, що роззявила величезну хижу пащеку на місці квітучого колись Хрещатика.

Невже це гігантське місиво і є Хрещатик? Хрещатик? Той самий, із безжурно-дзвінким трамваєм, з натовпами нарядних паній на тротуарах, відбитих і помножених у вітринах незліченних магазинів – і все це пливе – рухається – сміється, шукаючи тінистого марева в спекотний літній день? Чому саме в літній і спекотний? Так запам’яталося.

Коли війна скінчиться, ми будемо працювати тут, на Хрещатику: розгрібати каміння, розчищати завали брухту, потовченої цегли, змітати на купи сміття. Колись і ми, мов мурахи, будемо рити нові траншеї для каналізації, водогону, телефонних та електричних дротів. Нюся, яка вже отримає виклик у технікум, Вовка і я (ми ще будемо довчатися в школі), мама й тьотя Галя. А тато? Тато – ні. Він знову буде бакенщиком.

«Нюсю! Жалій Клавочку!» А вона й жалітиме. Нюся завжди жалітиме мене. І з Вовкою, і коли вже без Вовки, і без мами, без тата, без Жори (він «знайдеться» аж у сімдесят першому році, коли батьків уже не буде). Саме Нюся, двоє її дітей, чоловік (теж Вовка) стануть моєю родиною… Іншої я не матиму. Ніколи.

Єфрем

Сніг. Білий здаля, а зблизька весь подзьобаний кратерами підталин, місцями темний, закаляний брудом, з примерзлим ганчір’ям і собачим послідом. Сніг аж по темну смугу лісу на обрії. Він заполонив увесь простір, він усюди, аж доки сягає око. І тут – під ногами, біля бараків – нашого тимчасового притулку, і там далі – до вуглистої смуги дороги, що губиться десь за обрієм і якою нас, нещасних в’язнів Ракова, женуть на щоденну роботу. Сніг збився тисячами підошов – розкислими грубими черевиками, важкими кирзаками, саморобними селюцькими чоботиськами, благенькими літніми плетеними сандалями, іноді просто онучами, а часом – голими п’ятами (у Ракові можна поміняти їжу, цигарки, самогон, здобуті всюдисущими спритниками й штукарями, на будь-що з арештантського гардеробу, а можна й геть «домінятися»). Цей сніг укачався в рівний крижаний із жовтувато-бурими смугами настил.

Я – Єфрем. Мені вісімнадцять, а може, уже й дев’ятнадцять? Я втратив лік дням, просту пам’ять часу, я – живу – тут – і – сьогодні, не замислюючись про завтра. Якщо вже було зимового Єфрема, бо саме на нього я народився, чим і вдостоївся імені, то мені вже дев’ятнадцять, хоча це й не має жодного значення: зовсім не принципово – умерти у вісімнадцять чи в дев’ятнадцять років. А жити хочеться страшенно! Вижити будь-що! Не впасти під автоматною чергою, не гризти від спраги брудне, мерзле місиво на землі в нападі пропасниці, не задихатися повільно й невблаганно від табірних сухот, вихаркуючи шматки легень упереміж із кров’ю, не гнити заживо від почорнілих обморожених ніг, зрештою, просто прокинутися зранку на вкритих прілою соломою холодних дошках у зимному бараці-домовині, крізь щілини між колодами якого свище невтишимий сіверко, і юрбища голодних пацюків бігають без відпочинку по худих тілах в’язнів у пошуках того, чого тут аж ніяк не може бути, – їжі. Якщо душа по смерті вирушає в пекло за свої земні гріхи, то за життя за них вона опиняється тут – у Проскурові, у цьому концтаборі для військовополонених.