– Живі? Чи ні? От чортяки… Полізли… Думали, їм хтось зерна насипле…

Сонце вже зовсім низько – ось-ось і його багрянисте коло, що вже лишень світить і не дає жодного тепла, повільно опуститься кудись у той чорний вир за Дніпром, туди, де їхній дім, де чекають батьки. До переправи вже зовсім недалечко. Ось лише минуть цей лісок, за яким поворот і розвилка (чи то пак з’їзд на якусь лісову периферійну доріжку), а там уже пором, отже, порятунок! Нюся прискорює ходу, тягне Клаву за руку. Що з неї візьмеш – дванадцять років! А їй, Нюсі, узимку вже виповниться вісімнадцять! Доросла… Клава… ще зовсім дівчисько! Дівчисько із розкосими, як у мами, темно-карими очима (якась східна далека казка! десь Нюся про це читала), худенька, неоковирна тією підлітковою вуглуватістю, яка зникає в п’ятнадцять-шістнадцять років. А в Полі так і не зникла… І в Клави не зникне (правда, Нюся цього ще не знає): чи то вже порода така, чи оце вічно голодне дитинство (хоча, власне, уже й не дитинство) дасться взнаки?

Цей ліс, майже голий, з по-осінньому вільготним подихом і чимось таким ледь вловним (димком від багаття?), навіває якийсь неспокій. Ліс, у якому голі дерева простягають до неба руки, плутаються голими кордубатими пальцями в низькому, навислому листопадовому небі. Ніби чатує на здобич… Може, це лише розтривожена уява? Її, Нюсина, розтривожена уява? Нюся поправляє довгу косу, що вибилася з-під берета, і раптом бічним зором завважує якусь тінь, що відділилися від дерева й суне до них.

– Клаво! Біжімо! Клаво! Біжи й не озирайся!

Вони не біжать, а летять! Де тільки й сили взялися (поміг-таки тітчин пиріжок – не лише голод утамував, а й надав енергії прискорення)? Чи це від страху, що тваринно й липко сповзає спиною, змушує підгинатися ноги?

– Чека-а-айте! Я не воро-о-ог!..

Ворог – друг, свій – чужий, такий – інакший… Яке це має значення? Що це все може важити, коли двоє самотніх, нікому не потрібних (не лише на цьому шляху, а й у цьому світі, вишкіреному вирвами від бомб, що щедро помережили поле навпроти) біжать – рятуються – тікають…

Кроки за ними стихли. Нюся з Клавою теж спиняються, відхекуючись. Озирнутися? А що, як там оте страшне, невідворотне лине з дула наведеної на тебе зброї? Ні? Ні… Це молодий хлопчина – майже хлопчик – у військовій брудно-зеленій гімнастерці й таких самих галіфе. Зігнувся. Тримається за бік. Хитаючись, повертає до ліска.

– Гей! Ти хто?

Але хлопець нічого не відповідає. Просто сідає на узбіччі. Опущена голова, як підбита. «Поранений? Поранений?… – гадає Нюся. – Що ж він? Тікає від німців?» Вона дивиться на Клаву, яка тремтить, аж зуби дрібно цокають.

– Підійдемо?

– Ню-ю-ю-с-ю! Ходімо… Страшно-о-о!

– А якщо Жора? А Рома? Отак. У полі.

Сонце геть низько. «Ми встигнемо…» – пошепки повторює Нюся, підганяючи Клаву, яка від пережитого вже ледь пересуває ноги. «Пережите» – це те, що вони побачили, коли підійшли до того хлопця, такого молодого, ще майже дитини. («Мабуть, ще й не голився». І чого така дурня лізе в голову? А що його думати? Та й про що, власне, думати?) Нюся гукнула його. Спершу стиха, потім на повен голос:

– Гей? Ти хто?

Коли вона торкнула його за плече, він просто впав – завалився на бік. Волошкові очі в чорній облямівці вій. Скляні очі, що незмигно дивляться в небо. Цього не забути? Цього не забути… Ніколи…

– Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Усіх німців! І Ганса ненавиджу! Підсиплю миш’яку йому в молоко!

– Тихо, Клавусю! Цить! Скоро аусвайc-контроль! Цить!

Нюся стискає сестру за руку – до болю, до крику. Мовчки вказує їй на недалекий уже блокпост біля переправи. Клава тихенько скімлить. Вона не здатна себе опанувати. Тоді Нюся стягує шарф і перев’язує Клаву через лице, підв’язавши її ніби від зубного болю.

– Кранк! – каже вона худющому, як жердина, німцю. – Цан!

Але німцеві байдуже. Він перевіряє їхні посвідчення, мовчки повертає й відвертається від них. Німцю вони цілком байдужі. Вони – дві маленькі самотні цятки на березі цієї ріки, у цьому великому й недоброму світі.

Клава

«Нюсю, жалій Клавочку», – це Поля просила. Просила тоді, коли вже… Коли востаннє розмовляла з нами. А Нюся мене жаліє. І не ображає! Ніколи! Вона хороша!

Нюся гарна. А я? Чого я не схожа на неї? І на Полю теж не схожа… Цей задертий ніс… очі, що ніби тікають від носа в різні боки… У Нюсі красиві великі очі – світло-карі, а я кажу «жовті, мов у кози», щоб роздражнити її, вивести з рівноваги, бо ж вона повсякчас читає, а мені хочеться поговорити з нею. А коли вона відриває погляд від книжки й дивиться на мене, мені соромно. Мені, звісно, соромно. І я кажу, що «більше не буду», але врешті не витримую («Ги-ги!» – як його стриматися?), висолоплюю язика («Він сам! Чесне слово!») і тікаю в іншу кімнату чи надвір. А що, як Нюся кине книжку й поженеться за мною? Як раніше? Як раніше… Тільки вона не женеться… Вона вже доросла й ходить на роботу аж на Дегтярівську, на хлібзавод. І я вже доросла! Мені вже тринадцять! Мені навіть дозволили самій піти до хрещеної.

«Лютерштрассе». Велика в червоній рамці табличка. Була вулиця Енгельса – стала Лютерштрассе! На цьому «штрассе» живе (і жила ще до війни, у тому далекому минулому, здається, чи не тисячі років тому) моя хрещена Галя зі своїм сином Вовкою. У них нема тата. Може, колись і був, просто я не пам’ятаю.

– Так і раніше була Лютеранська!

Сусідка тьоті Галі курить біля вікна «трофейну» пахітоску. Вона пухкає з очевидною насолодою, роздивляючись дим, який тоненькою цівочкою виринає з її рота. Здається, її звуть Віра. Чи, може, Алла? Вона така непомітна (звичайна, чи що?) порівняно з моєю хрещеною, що її ім’я не відкладається в голові (певно, голова така).

А тьотя Галя красива! А як інакше? Вона ж оперна співачка! Від самої думки, що це не лише мамина подруга, а й моя – із наголосом на «моя!» – хрещена, мене розпирає від пихи. А ось під цим темно-синім чохлом її рояль! Але зараз вона не грає. І не співає. Тепер вона швачка: шиє – перешиває – перекроює (навіть старі гардини! чим не матеріал для нового одягу?) – перелицьовує колишні сукні й пальта. І мені зараз трохи «відкладе» Полину майже нову сукню, яку я вже «переросла».

– Яке щастя, що німці загасили… Що б то було, якби й до нас дійшло? – Я не дуже вслухаюся в слова цієї «непомітної» сусідки. Але Вовка чує. Він враз відкладає карти (це він навмисно, уже побачив, що програє), у які ми бавилися знічев’я, поки тьотя Галя чаклувала над моїм вбранням, і починає докладно (бо бачив на власні очі) розповідати, як усе горіло й стугоніло на Хрещатику, який був сморід після пожежі. І то не день і не два! Декілька тижнів! А може, і місяць.

– Це наші.

– Що наші? – не розумію я.

Вовка дивиться на мене поблажливо (а він же менший на два місяці, і я завжди краще вчилася). «Наші підірвали», – каже він ледь не по складах із притиском на слові «наші». Я обурена! Та як він може! Що за фашистська агітація? Образився? Образився… Сопе, згріб карти й вийшов у загальний коридор – «в уборну».

У них холодно. Високі стелі старого приміщення. Чималенька кімната, а буржуйка… Буржуйки не достатньо для цього помешкання, вона не здатна наповнити теплом цей кам’яний склеп із дерев’яними сволоками й товстелезними стінами. «Не треба роздягатися», – радить тітка Галя. Я й не роздягаюся. «Скоро буде тепло, уже ж весна», – усміхається мені хрещена з-за своєї швейної машинки.

– Клавочка так підросла! Стає схожою на Гашу. Ти ж пам’ятаєш мою подругу Гашу? – знову відвертається тітка до сусідки. – Ми разом ходили на курси хористок…

Я не вслухаюся в їхню розмову, але вряди-годи до мене долітає «Нещасна Гаша» – «Поховала доньку» – «Уже майже два роки» – «Син на фронті» – «Чи живий?» – «Чоловік – інвалід»…

Вертається Вовка. Він уже пересердився. І навіть погоджується зіграти на фортепіано «Пори року» – той самий соль-мінор, мій улюблений. «Це літо», – сміється Вовка й заходиться кашлем, сухим, колючим, із короткими присвистами.