Изменить стиль страницы

… проституцію країнчудесівськими законами було заборонено, більше того – вона взагалі давно перестала існувати… – Зрозуміло, автор іронізує. Радянська пропаганда стверджувала, що проституція притаманна лише капіталістичному суспільству, а у соціалістичному для неї немає ґрунту, а одже у Радянському Союзі її немає і бути не може. Насправді проституція у СРСР була, але, звісно, нелегальна, прихована, так би мовити, підпільна.

… маршал Спих… – Мається на увазі Маріан Спихальський (1906-1980) – польський військовий, державний і комуністичний діяч, маршал; з 1956 по 1968 роки – Міністр оборони Польщі.

… до чеського командуючого генерала Дзюри. – Мається на увазі Мартін Дзур (1919-1985) – чехословацький військовий і державний діяч, генерал армії. З 1968 по 1985 рік був Міністром національної оборони ЧССР.

… виявив у гепарда отруту кураре (точнісінько, як по смерти в одного дуже-дуже відповідального товариша). – Автор коментарів не знає напевно, кого конкретно автор роману має на увазі під отруєним відповідальним товаришем. Щодо смерті декілька радянських високопосадовців ходили чутки про їхнє отруєння радянськими ж спецслужбами. Отруєння політичних супротивників й інших «небажаних» людей було звичайною справою для радянських «органів». От фрагмент статті «Історія радянських отруєнь», що була викладена 12 вересня 2010 року в Інтернеті на російському сайті «Военное обозрение» (український переклад):

«Ще в другій половині 30-х років в НКВС була створена спеціальна токсикологічна лабораторія, яку з 1940 року очолював бригвійськлікар, а пізніше – полковник держбезпеки професор Григорій Майрановський (до 1937 року він очолював групу з отрут в складі Інституту біохімії АН СРСР, також працював під заступництвом органів держбезпеки; в НКВС для тих же цілей існувала ще й бактеріологічна лабораторія, яку очолював полковник медичної служби професор Сергій Муромцев). У 1951 році Майрановський був заарештований в рамках кампанії по боротьбі з космополітами, засуджений на 10-річне тюремне ув'язнення, а в 1960 році, незабаром після дострокового звільнення з в'язниці, помер при нез'ясованих обставинах. Швидше за все він і сам став жертвою отрути – занадто багато знав, та ще намагався клопотати про реабілітацію.

З в'язниці Майрановський з гордістю писав Берії: "Моєю рукою був знищений не один десяток заклятих ворогів радянської влади, в тому числі і націоналістів усякого роду". В ході слідства і суду над Берією, йому і його підлеглому генералові Павлу Судоплатову інкримінували отруєння чотирьох чоловік. Про ці випадки розповідається в мемуарах Судоплатова "Спецоперації. Луб'янка і Кремль". До речі, у вироку по справі Судоплатова, винесеному Військовою колегією Верховного суду в 1958 році (Павлу Анатолійовичу дали 15 років), говориться:

"Берія і його спільники, здійснюючи тяжкі злочини проти людяності, випробували смертоносні, болісні отрути на живих людях. Подібні злочинні досліди мали місце щодо великої кількості людей, засуджених до вищої міри покарання, і щодо осіб, неугодних Берієві і його спільникам. Спеціальна лабораторія, створена для проведення дослідів задля перевірки дії отрути на живу людину, працювала з 1942 по 1946 рік під наглядом Судоплатова і його заступника Ейтінґона, які від працівників лабораторії вимагали отрут, тільки перевірених на людях ".

У 1946 році був знищений таким чином один з лідерів українських націоналістів Шумський, який перебував на засланні в Саратові; в 1947 році точно так же був знищений греко-католицький архієпископ Закарпаття Ромжа. Обидва вони померли від гострої серцевої недостатності, котора насправді була наслідком введення їм отрути кураре. Смертельний укол Шумському зробив в поїзді особисто Майрановський в присутності Судоплатова, а Ромжу отруїли таким чином після автомобільної аварії, підлаштованої чекістами.

Жертвою отрут Майрановського став і єврейський інженер з Польщі Самет, який займався в 1946 році секретними роботами з підводних човнів в Ульянівську. Коли "органам" стало відомо, що Самет збирається виїхати в Палестину, чекісти схопили його, вивезли за місто, зробили смертельну ін'єкцію кураре, а потім імітували смерть від гострої серцевої недостатності. Ще один нещасний – американець Оґґінс, тісно співпрацював з Комінтерном і був заарештований в 1938 році. У роки війни його дружина звернулася до американської влади з проханням визволити її чоловіка з СРСР. Американський представник в 1943 році зустрічався з Оґґінсом в Бутирській в'язниці. Відпускати його МГБ не хотіло, щоб він не зміг розповісти на Заході правду про ГУЛАГ. У 1947 році в тюремній лікарні Оґґінсу зробили смертельну ін'єкцію.

За цілком обґрунтованим припущенням Судоплатова, в тому ж 1947 за допомогою отрути в Луб'янській в'язниці був убитий шведський дипломат Рауль Валленберґ, за офіційною радянсько-російською версією померлий від гострої серцевої недостатності. Мотив вбивства міг бути той же, що і у випадку з Оґґінсом: долею Валленберґа цікавилося шведське МЗС.

Назвемо ще ряд випадків, в яких, як можна припустити, були використані отрути зі спецлабораторії КДБ. Так, в 1956 році до Японії з СРСР репатріювався племінник колишнього японського прем'єра принца Коное, офіцер японської армії, причетний до досить делікатних переговорів. Дорогою він помер від швидкоплинного тифу. Останній комендант Берліна Гельмут Вейдлінґ помер в листопаді 1955 року у Володимирській тюрмі від гострої серцевої недостатності, вже після того як було прийнято рішення про його репатріацію. Не виключено що подібним же чином був убитий в тій же Володимирській тюрмі німецький фельдмаршал Евальд фон Клейст, який помер в жовтні 1954 від гострої серцевої недостатності. Між іншим, в ті роки, коли померли Клейст і Вейдлінг, Майрановський теж утримувався у Володимирці. Чи було це іронією долі, чи Григорія Мойсейовича вирішили використовувати за основним фахом?

Всі санкції на отруєння давало вище політичне керівництво – Сталін чи Хрущов. Не виключено, що раніше, ще в 1934 році, був отруєний відомий український історик Михайло Грушевський, колишній голова Центральної Ради. Він помер незабаром після ін'єкції, зробленої в одній з московських клінік…»

… помчав на Червоноармійську. – Червоноармійська – так з 1919 по 2014 рік називалася Велика Васильківська вулиця у Києві, що пролягає від Бессарабської площі і бульвару Тараса Шевченка до Либідської площі і бульвару Дружби народів. 2014 року у процесі декомунізації їй було повернуто попередню назву. «Бюро добрих послуг» з 1962 року працювало на першому поверсі житлового будинку за адресою Червоноармійська 30.

Святошино – історична місцевість, дачне селище, житловий масив на західній околиці Києва.

«Київський вальс» – одна з найпопулярніших пісень про Київ, композитора Платона Майбороди на вірш Андрія Малишка, складена 1954 року.

… попрохав музикантів заграти «Ляну». – «Ляна» – молдавська народна пісня. Великої популярності в СРСР набула після її виконання російською мовою Леонідом Утьосовим.

… сиділи київськи футболісти Сабо, Біба, Банніков і боксер-чемпіон Віталій Попенченко. – Півзахисник Йожеф Сабо (род. 1940), півзахисник Андрій Біба (род. 1937), воротар Віктор Банніков (1938-2001) – гравці київського «Динамо» початку 60-х років. Валерій Попенченко (1937-1975) (автор чи то помилково, чи то навмисно назвав його Віталієм) – видатний радянський боксер, шестиразовий чемпіон СРСР, дворазовий чемпіон Європи, чемпіон Олімпійських ігор 1964 року в Токіо, єдиний з радянських боксерів лауреат Кубку Вела Баркера.

Адьос, Марікіта! – “Adios Mariquita Linda” – «До побачення, Марікіта Лінда» (можна перекласти також «Прощавай, Миле Сонечко», де «сонечко» означає вид комахи) – одна з найпопулярніших іспаномовних пісень, а також назва мексиканської музичної кінокомедії у стилі вестерн, знятою 1944 року режисером Альфонсо Патіно Ґомесом.