Віктор Рафальський

Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес

ВІКТОР РАФАЛЬСЬКИЙ

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ТРЬОХ ОБОРМОТІВ У КРАЇНІ ЧУДЕС

А щоби серце від журби не згіркло, –

Не будь рабом і смійся, як Рабле.

Ліна Костенко* [1]

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Скандал у кінотеатрі «Мундіаль»

Коли все було перебито і знищено вщент, Хуан Лопес сказав... Втім, оскільки вже віддано належне сучасній манері починати розповідь з кінця чи середини (див. перший рядок), – далі все піде виключно в класичному дусі: від альфи до омеги.

Отже, Хуан Лопес поки що нічого не сказав. Він скаже трохи пізніше.

А було це так...

Над Буенос-Айресом сяяло пекельне сонце, і задуха була така, що добру половину крамниць було зачинено, а їх власники повтікали, хто куди: на море, у пивні льохи, а чи просто заховалися за шторами. Спека – річ неприємна, від неї не втечеш, і я, правду кажучи, віддаю перевагу доброму морозові. Там хоч піч порятунок *. Але оскільки в події, про яку йтиме мова, спека, як на мою думку, відіграла не останню ролю, я не можу оминути цей сакраментальний факт і повинен хоч-не-хоч притулити якийсь опис цього природного явища, в якійсь мірі характерного для такого міста, як Буенос-Айрес.

О Буенос-Айрес! О, о, о!

Отже, була спека, спека і люта задуха. Здавалося, кисень вичерпано, дихати нема чим, очі лізуть на лоба, – ну хоч бери і простуй відразу на цвинтар (щоб не завдавати зайвого клопоту рідним і знайомим).

Незважаючи на задуху, а може, шукаючи прохолоди, того дня до найбільшого в місті кінотеатру «Мундіаль»* наперлася така сила народу, що дирекція з радощів тільки руки потирала – прибуток, мон Діос! прибуток, Свята Марія! пезос!

Але, як кажуть, людина гадає, а Бог визначає, або ще: не кажи гопки, поки не перескочиш. Отож побачимо, що далі було.

Потужна вентиляція кінотеатру ганяла спеку по всій залі, але вигнати була неспроможною, і з сотень людських облич так рясно котився піт, що підлога була мокрою, як у лазні.

Треба сказати, що в «Мундіалі» з широкою помпою (маючи на увазі рекляму) ось уже третій день ішов фільм «Балада про госпи»*.

Це був бойовик сезону, з Терезою Рід і Пабло де Веґа в головних ролях, і дирекція заздалегідь смакувала солідні прибутки. У цьому вона не помилилась, бо публіка валила валом. Фільм був не аби що таке, але політична спрямованість його була чіткою і ясною, а арґентинці запеклі політикани, – і все це зумовило успіх.

На екрані рухалися госпники, розмовляючи еспанською мовою (чомусь на андалузькому діалекті), і співали українських пісень в еспанському стилі, з деяким українським акцентом, на взірець:

Продай, кум міа, ряба теліса,

Вип'єм, кум міа, чако п'ятніця*...

або (вже зовсім незрозуміле):

Ревета стогне в Дніпр сіроко,

Сердіта вітер бон-віван*...

А голова госпу (його грав огрядний Філіпо Аресто) дудлив самогон з пляшки фірми «Дон-Педро» і раз-у-раз кричав «Каррамба!». Загалом, усе було на своєму місці, якщо не брати до уваги деякий еспанізм в українському колориті.

Арґентинці – народ експансивний. Дивитися спокійно фільм, та ще й з політичним забарвленням – їм не властиво. Не дивно, що в залі тільки й чути було: «каспіта!», «діабло!», «мон-Діос!», «ох, добре де мі!» і таке інше. А оскільки в залі було досить і українців*, то, охоплені загальним збудженням, вони й собі піддавали гарту: «а щоб тебе!», «трясця твоїй мамі!», «бодай тебе!», «стонадцять болячок тобі в печінки!» – і далі в тому ж дусі. А хтось навіть заволав «курва єго маць!», – з чого можна було зрозуміти, що то був якийсь переселенець з Галичини. Загалом «не весело було і так не скушно, – на великодніх як святках»*.

Раз по раз, тут і там, виникали суперечки, гашені загальним шиканням чи навіть погрозою дати по щелепі. Атмосфера, безперечно, розпалювалася. Зі свого боку, спека і задуха робили своє. Гаряча південна кров вирувала і, здавалося, шукала виходу. Мозок тьмарився від випитого вина й горілки (бо багато хто прийшов з баклагами і час від часу присмоктувався), а події на екрані збуджували нерви. Вже подекуди тріщали стільці, і хтось з кимось гучно лаявся, хтось щось доказував, і хтось чи щось верещало. Стурбований Хуан Лопес, директор кінотеатру (вводимо тепер його в дію), на всякий випадок подзвонив до поліції. Хто-хто, а Лопес знав характер і звичаї публіки і ніколи не давав застукати себе зненацька. Отже, Лопес подзвонив до поліції. Вчасно чи невчасно – зараз побачимо. Саме в цю мить, коли дзеленькотів телефон, на всю залю проревло, мов з єрихонської труби:

– Протестуємо! ганьба! наклеп на Країну Чудес!

У відповідь хтось погрозливо свиснув (мабуть, п'ятірнею), і чийсь бас (суміш Шаляпіна і Поля Робсона*) загув, мов з кадовба:

– Гей ти, заткнись, дзявкало!

– Протестуємо! – пролунало знову, – наклеп на Країну Чудес! блюзнірство!

Здається, це було тією краплею, що переповнила все вщерть, бо враз заля перетворилася в пекло. Хтось комусь дав у щелепу, хтось ламав стільці, хтось верещав, – коротко кажучи, все бухало, гикало, кекало. Усе це, як ведеться, покрила стрілянина з пістолетів усіх можливих калібрів – від кольта «33» до дамського браунінґа. Екран ураз погас, і вгорі спалахнуло світло, але в ту ж мить хтось спритно перестріляв кілька десятків лампочок, і відразу стало трохи темніше, але досить світло для того, щоб безпомилково телющити супротивника.

Тепер, при тьмяному світлі, панорама бою була, як на долоні. Стільців уже не було – лише уламки, які летіли, мов з пращі, в усі боки. Хто був сильніший, жбурляв людьми, мов граючись. Особливо відзначалась якась солідної комплекції молодиця (здається, провінціялка), яка хапала когось просто за волосся, розгойдувала, мов колоду, піддаючи коліном під зад (улюблений американський прийом), жбурляла геть від себе... Після цього молодичка встромляла долоню в рота і свистіла так, що на якусь мить ніхто нічого не чув, після чого продовжувала робити свою чорну справу. Слабші жінки вчіплялися своїм супротивницям у волосся (якщо то були жінки) і в інші місця, досить зайві в таких випадках (якщо то були чоловіки). Взагалі, жіноцтво виявило неабиякий хист у справі війни і стояло на належній височині. Зі свого боку чоловіки теж мали своїх чемпіонів. Один заповзятий стрілець, убраний ґаучо, обрав чомусь досить дивний спосіб прояву своїх почуттів: з величезного кольта він методично відстрілював вуха, після, кожного пострілу хукаючи з дуло.

Стояв такий лемент і ґвалт, як хіба, мабуть, на Мамаєвому побоїщі. Особливо велику ролю відігравали різноманітні вигуки, що дало змогу відомому філологові Альваресу Сан-Яґо, який, якщо й не брав участи, та був присутній при цій події, видати пізніше солідну наукову працю під назвою: «Вигуки, їх минуле, сучасне й майбутнє». Отже, це був єдиний глядач, який щось скористав з усього того.

Коли все було перебито і знищено вщент і коли, нарешті, прибула поліція, Хуан Лопес сказав: