– Ніколи не вгадаєш, коли наступає апоґей і треба вдаватися до поліції.

Він сказав би і ще щось, але згадка про збитки і втрачені песо примусила його теж вдатися до вигуку (звичайно, стереотипного):

О!..

***

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, в якому на арену виходять герої твору

Наступного дня всі ґазети вийшли під сенсаційними заголовками:

«СКАНДАЛ У КІНОТЕАТРІ "МУНДІАЛЬ"»

«ХУАН ЛОПЕС ПІДРАХОВУЄ ЗБИТКИ»

«ТРЬОХ ЗАБИТО; ДВІСТІ ПОРАНЕНО»

І«ХТО?»

І нижче ще більшими літерами:

«ХТО?»

А ще нижче в терцію*:

«ХТО ВИНУВАТЕЦЬ? ХТО СПРОВОКУВАВ БІЙКУ?»

Коментуючи події в «Мундіалі», ґазетні оглядачі, як ведеться, відразу ж вдалися до історичних екскурсів. Згадали, між іншим, о пристрасті під час постави Шекспірового «Коріоляна» в Берлінському театрі десь у 1929 році*. У зв'язку з цим було зроблено відповідний висновок про неспадковість подій у «Мундіалі». Винили поліцію, уряд, партії, кіностудії, Лопеса, хлопця, що відстрілював вуха, американського президента, госпи, глядачів, артистів, лікарів – за невчасне надання медичної допомоги, учителів – за паскудне виховання і, нарешті, вилили повне цебро помиїв на всеньке двадцяте століття, яке було виною всьому. Загалом, матеріялу для писанини вистачило на добрий тиждень, якщо не більше, і в цьому відношенні ґазети не були в накладі. Не були в накладі також лікарі, які чимало заробили на поранених і потай дякували і мадонні, і святому Хомі за таку чудову нагоду піднести свої дивіденди. Мебльові королі, відчувши, що є можливість поживитися, одразу закрутилися біля Лопеса, пропонуючи свої послуги для відновлення поламаних меблів. Зате поліцаї – кляли Буенос-Айрес і всіх святих на небі, бо під час втихомирення понабивали добрячих ґуль і світили ліхтарями під злими очима. Розлючений мер поставив перед міським прокурором вимогу провести слідство в цій справі і винних притягнути до відповідальности. Судова машина з рипом-скрипсм закрутилася, і вже потирали руки адвокати в чеканні солідної клієнтури.

Добру половину глядачів було заарештовано поліцією відразу ж під час колотнечі, і, зраділий від такої приємної несподіванки, начальник міської в'язниці негайно викинув старий «Бюїк» і замовив нового «Каділака» (його платня залежала від кількости ув'язнених).

Дещо незадоволені цим були тільки присяжні, бо судовий процес, який мав відбутися, відривав їх від роботи, і це викликало бюджетний дефіцит.

Хуан Лопес, трохи підбадьорений таким поворотом справи, негайно подав до суду прохання про відшкодування збитків, що їх він зазнав, за рахунок винуватців колотнечі.

Довго шукати винуватців і привідців не довелося, оскільки майже всі опитані, арештовані і просто свідки одностайно вказали на суб'єктів, які крикнули «протестуємо!». Знайти тих суб'єктів було раз плюнути, та вони й не крилися, і скоро перед слідчим постало троє непевного віку сеньйорів.

– Прізвище?

– Обормот.

– Ви?

– Обормот.

– А Ви?

– Обормот.

Слідчий Родріґес здивовано звів очі і тільки тут зауважив, що всі троє схожі один на одного, як песо на песо. На якусь мить Родріґес навіть злякався. Напередодні він багато випив, хміль ще не вилетів, у голові стугоніло і гуло, немов у кузні, і слідчий, цілком природньо, подумав про галюцинацію. Він заплющив очі, відкрив, знову заплющив і знову відкрив. Три песо були, як одно.

– Гм, – якось непевно витиснув з себе слідчий.

Троє Обормотів стояли перед ним, вичікуючи.

– Гм, – знову почулося з-за столу слідчого.

Мовчання ставало нестерпним.

– Отже, – відважився нарешті Родріґес, про всякий випадок ще раз кліпнувши очима і провівши долонею по голеній голові, – отже, хто з вас, так би мовити, сеньйор Обормот?

– Усі, – почулося у відповідь.

Родріґес ковзнув поглядом по обличчях заарештованих, силкуючись щось зрозуміти.

– Ви, сеньйоре, – ткнув він пальцем з одного, – почнемо з вас. Хто ви такий?

– Іван Обормот.

– Громадянство?

– Аргентина.

– Ви, сеньйоре?

– Петро Обормот.

– Громадянство?

– Арґентина.

– Ви?

– Микола Обормот, арґентинський громадянин.

– Так, – протягнув Родріґес і, опанувавши себе, почав сипати питаннями, як належить: національність? стан? освіта? політичні переконання?

– Наскільки я зрозумів, прошу пробачення за вислів, сеньйори близнята?

– Так, – почулося у відповідь.

Слідчий був вельми задоволений своєю далекоглядністю, бо був завжди високої думки про своє вміння логічно і дедуктивно мислити. Якщо він зумів так швидко розібратися в питанні, що перед ним стоять близнюки – це робило йому тільки честь. Безперечно, це необхідно буде особливо підкреслити, коли його інтерв'юватимуть кореспонденти.

З першого допиту Родріґес зрозумів, що з головними винуватцями (те, що вони були головні – сумніву не виникало) клопоту не буде. Усі троє визнавали себе призвідцями і навіть пишалися цим. Таким чином, слідство було проведено швидко і ретельно, чого не заперечувала навіть преса. Отож справу було передано до суду. Усяке зволікання могло тільки викликати нарікання преси на невиправдані витрати в судочинстві.

Удень суду публіка буквально атакувала судове приміщення, і це завдало нового клопоту поліції, великі наряди якої з превеликою силою стримували юрми людей. Старий суддя Хіменес став центром загальної уваги. Саме йому було доручено провадити судові засідання.

Коли обвинувачених під вартою було приведено до залі, там щойно закінчувався розгляд справи про викрадення з гасієнди дона Хіменеса бойового півня, яким він дуже пишався. У крадіжці півня обвинувачувалась нещодавно прибула до Арґентини Роза Шаланда, що працювала птахаркою на гасієнді. Іспанською мовою вона ще не володіла, і суд провадився через перекладача, який, до речі, теж неабиякий був мастак в українській мові. На питання судді, навіщо сеньйора Шаланда вкрала півня, сеньйора Шаланда відповіла в неперевершеній одеській манері:

– Дуже мені потрібен був ваш півень.

– Ваша милість, – поспішив перекласти тлумач, – підсудна каже що їй дуже потрібний півень вашої милости.

Дон Хіменес отетерів з такого нахабства.

– Як?! – вигукнув він, ураз втративши суддівську індиферентність. – Їй потрібний мій таїтянський півень? Скажіть, будь ласка! Каспіта!* – гримнув він, уже не стримуючись.

У залі засміялись. Суддя дзенькнув калаталкою.

– Обвинувачена Шаланда, суд ставить вимогу про негайне повернення вкраденого півня.

Цього разу вже спалахнула сеньйора Шаланда, яка, до речі, жодного півня не крала, з тої простої причини, що того клятого півня помилково обпатрав суддівський кухар, і він трапив до шлунку дона Хіменеса. Отож Роза Шаланда, страшенно обурена такою несправедливістю, взялася у боки і вигукнула:

– Здрастуйте, я ваша тьотя!

– Ваша милість, – втрутився тлумач, – підсудна каже, що вона тьотя вашої милости.

Дон Хіменес закліпав очима, присяжні перезирнулися, а в залі все подалося аж наперед, витягнувши шиї.

Це був той казус де юре, оминути який не було спроможности. Отже, дальній розгляд справи про зниклого півня було відкладено до вияснення родинних відносин судді і підсудної. Таким чином, суд перейшов до розгляду наступної справи.

Перед судом стали троє Обормотів, зразу викликавши своєю подібністю здивування судді і деяку сенсацію з залі. Обвинувачення підтримував прокурор Менандес, захист на себе взяв відомий адвокат Дідедендром.

На запит судді Хіменеса про національність кожний з Обормотів відповів:

– Українець.

Місце народження Обормотів викликало в залі сміх: усі вони народилися на турецькому пароплаві в Тихому океані від мами-мавританки і татка-гуцула з інтервалами п'ять хвилин один за одним.