– А шляк би тебе трафив! – вигукнули по-галицьки близнюки і кинулися до адресового бюра. Та кинувшись, згадали, що забули родичеве ім'я. Що то був Обормот – тут сумніву не було. Але який Обормот? Федір? Василь? Грицько?

– Бодай тебе! – крикнули по-подільськи брати і знову вдарили себе по лобі, та скільки не стукали, а нічого не вистукали. Нарешті десь у чиїйсь голові промайнула згадка, що у львівського Обормота ім'я країнчудесівське, бо народився він у Києві, а у Львові оселився потому. Це вже була якась ниточка, і Обормоти зраділи, а зрадівши, кинулися на ту ниточку і потягли. Почали перебирати країнчудесівські імена: Кім... Індустріял... Жовтняк... П'ятирічець... Двигун... Ілйос... Але. все це було не те.

– Пригадується мені щось, – промимрив Іван, – ніби там якесь сполучення індустріяльного з колгоспним.

Почали сполучати індустріяльне з колгоспним: Гайкохліб... Молотосерп... Верстатохат... Електрокаг... Останнє відкинули, бо сполучення слів «електрика» і «каганець» було зовсім недоречне. Нарешті десь аж під вечір старший Обормот вигукнув: евріка!

– Знайшов?

– Знайшов! Індколп'ят.

– Індколп'ят? А що воно таке?

– Індустріалізація, колективізація, п'ятирічка, – урочисто виголосив Іван, – скорочено: Індколп'ят Обормот. По-батькові Омелькович.

– Слава Богу, – зітхнули полегшено Обормоти.

– Навіки Богу слава! – підняв капелюх якийсь перехожий, прийнявши обормотівський вигук за привітання.

– Ну от, цього ще не вистачало, – скривилися близнюки, зразу усвідомивши недоречність свого архаїчного вигуку.

– Хто перший вигукнув «слава Богу»? – суворо подивився на братів старший Іван.

Поки вияснювали це гострополітичне питання, адресове бюро закрилося, і Обормоти залишилися, як кажуть, при власному інтересі. Мимоволі треба було шукати десь притулку на ніч. Полапали по кишенях; дещо нашкребли і кинулися до найближчого готелю. Та оскільки для Обормотів місця не були заброньовані, то, обійшовши всі львівські готелі, вони опинилися знову ж таки при власному інтересі – тобто на вулиці.

– От халепа! – вдарили руками об поли Обормоти, одразу чомусь згадавши затишні неброньовані арґентинські готелі. – Що ж його тепера робити?

Вони навіть трохи розгубилися, зустрівшись уперше в житті з такими непереборними труднощами. Правда, як ми вже знаємо, вони були досить загартовані для злигоднів життя, але чомусь, вже так повелося, що Обормоти ніколи не виходили за межі комфорту, за політичну діяльність їх ніхто не переслідував, і якщо вони й потрапляли іноді до поліції, то голки під нігті їм ніхто не встромляв, хоч вони цього палко бажали й навіть обурювалися таким неподобством. Отже, ті маніпуляції, які вони над собою проводили і про які ми не без гордощів розповіли, поки що були єдиною карою, що її Обормоти прийняли за своє бурхливе життя.

Обормоти йшли вулицями Львова трохи похнюпившись, проте, раптом згадавши, що вони перебувають не де-небудь, а в Країні Чудес, гордо піднесли голови і навіть заспівали «не страшна нам бомбёжка любая»*. Оскільки вони все ж за день зголодніли, то забрели до першої ж їдальні і з'їли по кілька каш – нічого іншого там не було. Тут згадали Обормоти одеські ресторани і мало не заплакали з досади: нема грошей – нема діла. Знову – вже в котрий раз! – пом'янувши лихим словом чарівну Тату, Обормоти – нема що робити – попленталися до міського парку, щоб якось провести ніч. Добре, що хоч було тепло, і кожен мав макінтош.

– Розпрягайте, хлопці, коні та й лягайте спочивать, – пожартував Іван, з насолодою витягуючись на лавці.

Той жарт, однак, нікого не торкнув. Брати полягали на лавках, вкрившись макінтошами і задумливо дивлячись у зоряне небо.

– Нічого, – порушив тишу Іван, – ми ще маємо сорок валіз з усяким добром – якось викрутимося.

Згадка про валізи дещо втішила Обормотів, і вони, вже заспокоївшись, так захропли на весь парк, що стривожили всі найближчі міліцейські пости. Львівські менти оточили парк, обмацали кожен кущик і, природньо виявили всіх трьох Обормотів. Виявивши, розбудили, і уважно перевірили документи. Довідавшись, що мають справу з новоприбулими іноземцями, а отже – з напівсвідомими громадянами – менти на перший раз простили їм і провели роз'яснювальну роботу. З усього того брати зрозуміли, що спати в парку, а тим більше хропіти на весь Львів, безперечно, не вільно. Закон є закон, і тут нічого не вдієш.

Коли заспокоєні менти пішли, Обормоти позіхнули і запалили сигарети «Верховина».

– Що ж, так і сидітимемо всю ніч? – виявив дехто незадоволення.

– Так і сидітимемо, – відрубав старший Обормот.

У цей час на алеї з'явилась якась фігура з якоюсь штукою під пахвою.

– О, іще один невдаха, – зраділі Обормоти. – Просимо до гурту! – загукали вони.

Фігура підійшла ближче, і наші герої побачили перед собою елеґантно вбраного мужчину, в лакових мештах і фрачній парі, який немов щойно вийшов з балу. Під пахвою він тримав звичайну мандоліну.

– Що, загоряємо? – покепкували брати.

– А ви?

– І ми. Прошу сідати.

– Бардзо дзєнькую.

– Закурите?

– Закурю, якщо не жартуєте.

Незнайомий запалив і смачно затягнувся.

– З ким маю честь?

– Обормоти, – подав кожний руку.

– Нікодим Дизма*.

– Той самий? – підскочили Обормоти.

– Саме той.

– Як же пан сюди трапив?

– Нібито паньство не знає. Після тої варшавської історії, мене просто чемненько випхали з Польщі.

– Ну?

– І ось я тут...

– Неймовірно! – вигукнули Обормоти. – Що ж пан робить?

– Роботи шукаю.

– Як? – здивувались Обормоти. – Пан безробітний? тут? у Країні Чудес?

Пан Нікодим зробив міну, властиву лише йому одному.

– Як же то?

Пан Нікодим робить ту ж міну, лише у зворотний бік.

– Та все ж?

– То, панове, майже варшавська справа.

– Може, пан оповість? Однак спати не дадуть.

На обличчі пана Дизми міна змінює міну.

– Ми слухаємо пана.

– Що ж, – погоджується, нарешті, Дизма, – що ж, коли паньство слухатиме, то чом ні?

Але те, що оповів пан Нікодим Дизма, ми ліпше виділимо в окремий розділ.

***

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Львівська одіссея пана Нікодима Дизми

– Є люди, панове, з якими завжди повинно щось трапитись, – почав своє оповідання пан Нікодим Дизма, – і це у них веде свій початок від самого хрещення, коли ксьондз ненароком упхає немовля в окріп купелі. А далі вже так і піде: усякі несподіванки переслідуватимуть їх усе життя. Навіть і смерть зони приймуть не так, як усі: або втопляться, або цеглина впаде на голову. І найголовніше, як не стережись, а лиха не минеш. Мабуть, до тої самої категорії належу і я, Нікодим Дизма. Сама лише варшавська подія чого варта. Як видерли мене з Польщі, пішов я, прошу паньства, по світах тинятись. І сказав я тоді собі: ну, дзуськи, Нікодиме, дідька лисого дам я тепер себе втягти в яку історію. Став я такий обережний, що, вірите, дорогу переходжу – скільканадцятеро разів туди-сюди глипну та ще й тричі подумаю. Потинявся отож я якийсь час – нема діла. Професію міняти не хочу – пальці зіпсую, а на естраду не трапиш – мандоліна з моди вийшла. І опинився я таким чином у Львові, пошукати щастя у Країні Чудес. Не дадуть, гадаю, там людині пропасти, відомо ж бо, що тут, прошу паньства, хто був нічим, той стане всім*.

І от з тими думками поїхав я до сеї обітованої землі. Але перепрошую за деяку непослідовність. Ще до того, як трапити у Львів, познайомився я в поїзді з одним молодиком. Славний такий хлопчина. Розговорилися. Побалакали про те, про се. Далі, далі і познайомилися і вже під'їжджаючи до Львова були з ним ну зовсім старі приятелі. І каже мені той молодик – Михайлом його звали – каже мені Михайло:

– Пане Нікодиме, а чи не погодилися б ви у нас зупинитися, заки роботу найдете? Дядько мій велике цабе, людина ви приємна, дивись, і викрутиться щось.