Про наслідки слідства Філатов одразу ж повідомив станіславівське «цабе» – Костенка, який наказав негайно вивезти мешканців Яворівки, а саме село ліквідувати і на мапі більше не зазначати.

Ось яку колотнечу зняли Обормоти в Калуші. Звичайно, Органи не були б Органами, а Філатов не був би Філатовим, коли б повз увагу їх пильних очей пройшло те, що троє елеґантно вбраних сеньйорів вештаються вулицями міста, і скоро троє близнюків стали перед грізними очима калуського «цабе».

– Хто? звідки? коли? де? – були перші питання.

Звичайно, якби Філатов знав, що перед ним стоїть триголова причина калуської колотнечі, ніхто ніколи б не довідався, де навіть обормотівська могила. Але. Філатов цього не знав, не здогадувався, як не знали й не здогадувалися самі Обормоти. Отже, старанно перевіривши обормотівські папери, всебічно обнюхавши. їх власників і прочитавши їм певну мораль – як, де і про що говорити, грізний шеф місцевих Органів витурив близнюків, наказавши зразу ж двом аґентам у пильно стежити за арґентинцями.

– Насамперед, треба нам визначити, з якої ноги ступити, – мудро вирік старший Обормот, і всі троє почимчикували до райкому партії.

— Ми Обормоти, — сказали вони Кириленкові, коли перший секретар підвівся з-за столу, дивуючись подібности трьох братів.

Почувши таке визнання, перший секретар навіть розгубився.

– А... а, може, не зовсім? – не знайшов він нічого іншого сказати.

– Ми – Обормоти, – зрозумівши секретареві розгубленість, дещо з досадою сказали брати, – але не в прямому розумінні. Це наше прізвище.

Кириленко повеселішав.

– Дурний же вас піп хрестив, – недоречно пожартував він. – Сідайте, хлопці.

– Ми з Арґентини... – почали брати.

– З Арґентини? — аж підскочив той. – То ж бо то й бачу, що костюмчики на вас – моє шанування. Слухайте, хлопці, а у вас там нема чого зайвого?

Тепер, вже розгубилися Обормоти.

– Тобто?

– Ну, там шмаття якого чи на ноги? Може, якого дешину для жінки? га?

– Звичайно. За нами якраз речі їдуть.

– Це добре. Багато?

– Сорок валіз.

– Сорок?

Секретар подивився дещо недовірливо.

– Ми ось у якому питанні, – вирішили перейти відразу до справи Обормоти. – Досі ми були членами арґентинської мунпартії. Оскільки ми тепер тут, у Країні Чудес, то як практично оформитися в члени кепес*?

Кириленко позирнув на одного, другого, третього, почухав потилицю, знову позирнув і розвів руками.

– Не можна.

– Що – не можна?

– Не можна вам у члени кепес.

–???

– Ви, звичайно, муністи, та все ж арґентинські, а не наші. Не можна. Кепес, знаєте, це кепес... – і, не знаючи, що далі казати, знову розвів руками.– Не можна... Єдине, що я можу: робота — раз, квартира — два.

І, не чекаючи, що мовлять заокеанські товариші, схилився до телефону.

– Мойсеєнко? Слухай: тут у мене, сидять товариші з Арґентини, муністи деяким чином. Ну так от: виділи там кімнатку. Ні, ні, в першу чергу. Товариші з закордону, і треба, щоб усе було політично. Зрозумів? Ніяких готелів. Сьогодні ж, зараз. Товаришам зупинитися нема де. Ну да. Тільки слухай, меблю хоч яку підкинь, ну там стіл, стілець. Хлопці хороші, і всі один на одного, як п'ятак на п'ятак. Хай влаштовуються. Гаразд, гаразд! Прізвище хоч запиши: Обормот. Та ні, не ти! Обормот – розумієш? Чорт, не ти. обормот, а я... Тьху, збив зовсім! Прізвище таке – Обормот. Що? Ну, бувай... Чули? – це вже до Обормотів. – Бачили оперативність? Ото ж бо то. Це вам не Арґентина. Дзелень – і кімнатка. П'ятнадцять метрів. Ідіть за ордером і влаштовуйтесь. Отак. Як кажуть у вас в Америці: вері, вері вел!

***

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Про калуське пиво та інші чудові речі

Тепер, коли ми наших героїв запхали до Калуша, не завадить сказати кілька слів про це чудове місто.

Уявіть собі дві річки, горб між ними і охайні будиночки в зелені – оце й є Калуш. Місто, перед яким і Київ – пас: у такій давнині губиться його генезис*. Місто, через яке колись проходив шлях з Візантії на Ельбу. Місто, яке мало Маґдебурзьке право. Місто це ощасливила своєю присутністю королева Ядвіґа*, а Ян Собеський навіть каштан посадив*, що й досі росте і ростиме аж до всесвітньої атомної гекатомби*. Місто, в якому, кажуть, навіть бравий солдат Швейк бував*.

Ось яке славне місто Калуш!

Правда, назва «Калуш» – назва татарська. Ну то й що з того? Носить же фінську назву Москва, країнчудесівська столиця, що означає «брудна вода». Тому, громадяни, давайте не будемо. Еге ж.

Слава Калуша, проте, не в його історичному минулому. Слава Калуша, насамперед – калуське пиво, калуське дубельтове. Хай прусаки, чехи і ляхи сховаються зі своїми броварнями перед броварнею калуською! То не пиво, а диво з див! Цімус*! Хіба ж можливий бенкет який чи там забава без калуського пива? Боже ж мій! То вже був би не бенкет і то була б не забава. П’ють калуське дубельтове королі й королеви, президенти і прем'єри. Уся Европа п'є. Вихилив якось гальбу калуського пива і сам Менелік Другий Етіопський*, вихилив, поцмокав і звелів пити калуське пиво всім етіопам. А за етіопами почала його дудлити і вся Африка. Ось чому, коли ви побуваєте в екваторіальній Африці, то й там надибаєте пивну з написом «Калуське пиво», тільки, звичайно, на мові хаус*, а не на українській.

Коли Обормоти видудлили по десять гальб калуського дубельтового, то в захопленні поклали собі після смерти поставити на своїй могилі замість хреста порожню пивну кухву* калуської броварні з табличкою: «Спорожнили і відійшли». Ця ідея здалася їм такою дотепно геніяльною, що вони, вихиливши ще по дві гальби, побігли одразу ж до нотаря і склали відповідну духівницю. Правда, ту духівницю не було виконано, а чому, про те ще йтиме мова.

Як бачимо, Обормоти виявили неабиякий політичний хист і неабияке знання ґеоґрафії, обравши мешканням не Рогатин чи Стрий і не Долину, а саме Калуш.

Оселилися Обормоти в невеличкому будиночку на вулиці Ватутіна (вона ж – Собєського, і вона ж – Цвинтарна)*. Цвинтарна тому, що вела на цвинтар. А цвинтар є цвинтар: цвинтар обов'язково треба поповнювати, і це поповнення щоденно рухалося по вулиці Ватутіна (вона ж – Собєського, і вона ж – Цвинтарна) мимо обормотівських вікон. Людину забобонну це, звичайно, пригнічувало б, але Обормоти були вище забобонів, і тому оптимістично посміхалися на бальконі, коли проходила чергова похоронна процесія, і навіть робили ручкою.

– Ми мов у черзі стоїмо, – жартували вони.

Ночами в місті здіймалася стрілянина. Обормоти вже знали, що наступного дня знову полинуть бадьорі звуки жалобного маршу.

Будинок, в якому поселилися Обормоти (№ 21), був знаменний: досі тут були Органи, а за війни – Ґестапо. У підвалі сиділи заарештовані, а нагорі під радіолу вибивали чечітку (своєрідна символіка). Тепер у підвалі лежала бульба, а нагорі мешкали Обормоти. Життя, безперечно, рухалося вперед.

Калушани потроху звикали до Обормотів, а Обормоти до калушан.

Тепер поява на вулиці близнюків не викликала вже такого замішання, і дітлахи поступово перестали кричати услід «пани, пани, на трьох одні штани». Усе ввійшло в колію, і баби знову почали брати країнчудесівські гроші.

Та треба було влаштовуватись, і тут виявилася дивна річ. Власне, ту дивну річ виявили самі Обормоти. Коли постало питання, за який фах хапатися, Обормоти зі здивуванням виявили, що фаху, власне, вони не мають жодного. Ще з колиски усі троє були професіональними революціонерами і утримувалися на кошти партії. Це було так природньо, що Обормотам ніколи й на думку не спадало, що може бути якось інакше. Вони виступали на мітингах, брали участь у парламентській боротьбі, метушилися у профспілках, писали в пресі добірки про прибуткову вартість і експлуатацію, та самі не експлуатувалися, а не експлуатувалися тому, що ніде не працювали. Що ж, це й логічно: не обов'язково експлуатуватися, щоб говорити про експлуатацію.