Лента за лентою набої подавай,

Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!*

«Не відступай!» – несеться.

І знову йдуть вояки – шерег за шерегом, шерег за шерегом, шерег за шерегом...

Аж прилипли Обормоти до кулеметів. І раптом:

– Відкривайте, вас ідуть убити!

Піднесли Обормоти голови, глянули, а десь удалині, над Сивулею*, марою зростає велетенська таємнича постать, погойдується біляво, і знову:

– Відчиніть, вас ідуть убити!

Страшно стало Обормотам. Скрикнули, скочили з ліжка, схопилися за пістолети, та так і заклякли, втупивши один в одного очі. А за дверима:

– Відчиніть, вас убити йдуть!

Що за притичина? І нащо відкривати двері, коли тебе вбити хочуть? Підійшли навшпиньки Обормоти до дверей – прислухаються. Скиглить щось під дверима і шкребеться. Ет, що там! Скинули гаки з дверей хоробрі хлопці – Обормоти! Тільки-но штовхнули двері, а до хати — шубовсть! Що за мара? А воно:

– Двері, двері!

Зачинили. Ввімкнули світло. Глянули: мадам. Чернявська. го-го! хто ж це вас так? А в неї губа – не губа, а так щось, опеньок якийсь. А тут у двері гать-гать:

– Відкривай, мать-мать! Уб'ю! – і – бах-бах!

Кепські справи! Розправили плечі Обормоти, підтягли до дверей кулемета, поставили: ну, бабахни ще раз, пуцьвірінку!

Неприємна річ – поговір. Стали жертвами поговору і благородні Обормоти. Нацвенькав якийсь жартун п'яному капітанові у вуха, буцім його мадам з близнюками амури точить. Присягався навіть і божився, що сам бачив – у кущах, на Лімниці*. Димом здимів капітан – в кожному чоловікові сидить якесь стерво. Отож кинувся наш рогоносець до дружини: чи молилася ти на ніч, Дездемоно? – питає... Та каже, що ні. Тоді він лясь-лясь, – давай її гамселити, А потім за пістолет і на Цвинтарну...

– Добре, що цвинтар близько, – кричить, – рішу зараз усіх трьох!

Дездемона за ним, навпростець, городами. Хтозна, за кого боялася: за чоловіка чи за близнюків? Усе ж випередила, а то б...

Отак вперше здибалися Обормоти з капітаном. Другого дня вже мирову пили і сп'янілий капітан розчулено казав близнюкам:

– Мені що? Беріть – не жалко. Баба – во! во – баба! По собі знаю. Тільки – з дозволу, а не потай. Ясно? Ну от. Вип'ємо!

Того вечора капітан Чернявський так нализався, що попер у гості до директора калійного комбінату Нєвєрова, розцілував його в обидві щоки і, діставши по шиї, поплентався до завторга Арістова. Витурений звідти, він упхався до Коваля – завфінвідділу, а звідти до завідуючого РайВНО Лая, а потім його по черзі бачили у Винницьких, Сохацьких, Ортинських і Мацоли. Обійшовши, таким чином, добрих півміста, бравий капітан вирішив ударити чолом і районним керівникам, що мешкали у великому триповерховому будинку на Станіславській.

Було вже десь за північ, коли капітан з гуркотом шарпнув парадні двері. Стрілянина і вибухи ґранат примусили Обормотів миттю вскочити в штани. Схопивши автомати, хоробрі Обормоти метнулися на вулицю. Звідусіль лунала безладна стрілянина, злітали в небо ракети, і цокали по бруківці кулі.

У штабі полку, куди прийшли Обормоти, якраз йшла оперативна нарада. Полковник Комаринець робив червоним олівцем позначки на розгорнутій на столі мапі. Навколо згуртувалися бойові командири. Раз по раз ускакували вістові, а коридор аж розпирало, в усі боки від метушні. З півгодини тому перший секретар подзвонив, що на будинок відповідальних працівників напали партизани. У квартирах збудовано барикади, і мешканці заприсяглися битися до останнього набою. Становище складалося загрозливе. Полк негайно було піднято по тривозі. Насамперед до будинку кинули розвідку. Прийнявши перші донесення, полковник Комаринець виробив стратегичний плян. Полковник був людиною енергійною, рішучою, і слава про нього гриміла по всьому Прикарпаттю. Де проходили його хлопці, там вже не було що робити: скрині залишалися порожні, хати іноді також, дівчата починали товстішати. За стародавнім козацьким звичаєм усі трофеї складалися на купу, яка потім ділилася на чотири частини: перша – полковникові, друга – йому ж, третя – також, четверта – усім потроху.

Плян полковника полягав у тому, щоб блокувати будинок, затиснути ворога в лещата й не дати йому вийти з оточення. З цією метою другий батальйон, зробивши рейд навколо міста, виходив до млина і перетинав шлях на Станіслав; третій батальйон займав позиції на березі р. Млинівка, четвертий мав діяти з боку пл. Героїв. Окремою ударною групою наступав, очолюваний полковником, перший батальйон: зайнявши пляцдарм біля райвиконкому, батальйон звідси починав штурм. Мінометна батарея, розташована на даху червоної школи, відкривала вогонь по хотінських городах, щоб забезпечити тил третього батальйону в разі, якщо партизани підтягнуть резерв під Хотінь*. Своє КП полковник Комаринець виносив до каштану Яна Собєського.

Для більшого розуміння ми дозволимо собі нижче подати цю геніальну стратегічну схему у тому варіянті, як вона надрукована у Дельбрюка* і посібниках зі стратегії Генерального штабу Країнчудесівської армії.

Прошу пробачення у читачів, та саме тоді, коли готувалася до друку ця сатирична епопея, плян, що ми хотіли його подати, виявився включеним до розряду секретних. Самі розумієте, що то значить – у Країні Чудес розголошувати військові таємниці. Автор ще раз просить пробачення за деякі, можливо, недоречності в дальшому викладі, пов'язані з вилученням того кліше*.

Резерв полку, три танки, мав стояти у сквері пл. Героїв. Сигнал для атаки – червона ракета.

Не треба мати воєнного хисту, щоб, проглянувши цю схему, при певній уяві одразу зрозуміти геніально простий задум полковника Комаринця (шкода все ж, що кліше вилучено – голе місце).

До штабу полку з усіх сторін ішло підкріплення: з калійного комбінату, пивзаводу, пожежної команди, артілі «Червоний черевик», дитячого будинку номер один, дитячого будинку номер два, дитсадків першого, другого і третього, асенізаційної – бригади комунгоспу. Прийшов навіть, зібравши всю мужність, міський аптекар Ґлузман. Полковник утворив з усього того батальйон особливого призначення. Зауваживши Обормотів, полковник, трохи подумавши, дав їм виключно небезпечне і таємне шпигунське завдання: пробратися на дах обложеного будинку і подавати звідти ліхтариками сигнали. Обормоти відкозиряли «єсть!» і зникли. Мужність не залишала їх ні на хвилю, хоч з усіх сторін, мов бджоли, летіли кулі. Де по-пластунськи, де короткими перебіжками – троє наших героїв уперто просувалися вперед, їх зір палав і стугоніли серця. Ще кілька метрів – і вони опинилися біля самого будинку. Проте тут їх чекало найгірше. Тиньк і уламки цегли так і посипалися на голови. Коли вони почали дряпатися угору по ринві, з горища забахкали постріли. Обормоти ледве встигали ухилятися: кулі черкали то праве, то ліве вухо. Опинившись, нарешті, в мертвій зоні, всі троє швидко видряпались на дах. Посідали, дістали ліхтарики – і тут тільки згадали: про що саме подавати сигнали? «Розберуться», – сказали Обормоти і заблискали ліхтариками в усі боки.

Саме в цей час десь недалеко бахнула ракетниця, і ракета, черкнувши по лобі молодшого Обормота, рикошетом злетіла догори.

– Ура-а! – загриміло навколо.

Плян полковника Комаринця вступав у дію.

Знялася така стрілянина, що Обормоти ледве з даху не попадали. Другий батальйон стріляв у третій, четвертий – у перший, перший – у четвертий, мінометна батарея гатила по городах так, що тільки капуста летіла. Танкісти не витримали і вдарили й собі в небо – аби гуркіт.

В рішучий момент Комаринець особисто повів ударний батальйон на штурм.. Це був прояв небаченого героїзму, бо треба було пройти під перехресним вогнем другого і третього батальйонів, що тримали під обстрілом усю Станіславську вулицю. Однак Комаринець усе ж удерся в будинок.