Стою навпроти аркуша паперу, тримаючи білу пастель. Аркуш широкий, і я починаю посередині, схилившись над ним, хоча знаю, що було би зручніше за мольбертом. Відміряю постать, напівсправжнього розміру: ось верх голови, пах, п’ятка стопи. Обдумую в голові. Малюю дуже швидко, з пам’яті: порожні очі, тут, у центрі голови, довгий ніс, вигин злегка розтуленого рота. Брови вигнуті від подиву: о, це ти. Гостре підборіддя і кругла лінія щелепи, високий лоб і лише позначені вуха. Ось шия і плечі, що плавно переходять у руки, схрещені на грудях, наче для захисту; ось низ грудної клітки, пухкий живіт, повні стегна, злегка зігнуті ноги; стопи спрямовані вниз, наче фігура плаває в повітрі. Точки виміру – мовби зорі на темно-синьому небі паперу; фігура – сузір’я. Позначаю основні точки, й фігура стає тривимірною, мов скляна посудина. Ретельно вимальовую риси, створюю структуру обличчя, заповнюю очі, що дивляться на мене, здивовані раптовим існуванням. Волосся розливається хвилями на папері, невагомо та нерухомо плаває; лінії надають статичному тілу руху. Що ще є у цьому всесвіті, у цьому малюнку? Інші зорі, далеко. Перебираю інструменти і знаходжу голку. Прикріплюю малюнок над вікном і починаю проколювати папір, він повен малесеньких дірочок: кожен прокол голкою стає зіркою, у якійсь іншій безлічі світів. Отримавши галактику, сповнену зорями, виколюю фігуру, яка тепер справді стає сузір’ям, мережею крихітних вогнів. Оцінюю схожість, а вона дивиться у відповідь. Доторкаюсь пальцем її чола та промовляю: «Зникни», – але вона лишиться; зникаю тільки я.

Генрі: Опинився у темному коридорі. У кінці коридору – злегка розчинені двері, з отвору яких проливається біле світло. Тут повно калош та плащів. Повільно й тихцем прямую до розчинених дверей, обережно зазираю в кімнату. Ранкове світло наповнює кімнату так, що спершу боляче дивитися, втім, коли мої очі звикають, бачу простий дерев’яний столик біля вікна. За ним, дивлячись у вікно, сидить жінка. Біля її ліктя – чашка чаю. З вікна видніється озеро, хвилі якого розбиваються об берег і відступають назад; це повторення тішить, за кілька хвилин огортає справжнім спокоєм. Жінка надзвичайно спокійна. Щось у ній знайоме. Вона стара; її волосся абсолютно біле, спадає довгим струмком по спині над незначним горбом. На ній светр коралового кольору. Вигин її плечей, непорушність постави промовляють: ось хтось, дуже втомлений, та й сам я дуже втомлений. Переминаюсь з ноги на ногу, й долівка рипить; жінка обертається й помічає мене, її обличчя випромінює радість; я вражений: це ж Клер, стара Клер! вона йде до мене, так повільно; обіймаю її.

Клер: Цього ранку все довкола чисте; гроза лишила по собі гілля, розкидане по подвір’ю, зараз вийду та позбираю його; пісок на пляжі оновився і мовби заново вистелений рівною ковдрою з відбитками дощу, лілійники зігнулись та блищать у білому світлі сьомої години ранку. Сідаю за стіл із чашкою чаю; дивлюсь на воду, слухаю. Чекаю.

Сьогоднішній день не вельми відрізняється від усіх попередніх. Встаю удосвіта, надягаю широкі штани і светр, розчісуюсь; готую грінку та чай.

Сідаю і дивлюсь на озеро; роздумую, чи прийде він сьогодні. Цей раз не надто відрізняється від усіх попередніх, коли він ішов, а я чекала. Хіба що тепер у мене є інструкції: я знаю, що рано чи пізно Генрі прийде. Інколи міркую: чи не заважає ця моя готовність, це моє очікування статися диву? Проте у мене немає вибору. Він прийде, а я чекатиму на нього тут.

Творення книги – це таїна. За цим нудно спостерігати, проте воно дарує найбільше задоволення людині, яка пише. Тому із великою вдячністю та глибокою повагою я хотіла би подякувати кожному, хто допомагав мені писати і друкувати «Дружину мандрівника в часі».

Спасибі Джозефу Регалу за те, що сказав «Так» і за науку в підступних шляхах друкування. Це був вибух. Дякую чудовим людям видавництва «МакАдам/Кейдж», особливо Аніці Стрейтфелд, моєму редактору, за терпеливість, турботу та пильну увагу. Велике задоволення працювати з Дороті Каріко Сміт, Пет Волш, Девідом Пойнтдекстером, Кейт Нітце, Томом Вайтом і Джоном Грей. Також спасибі Мелані Мітчел, Еймі Столл, Таші Рейнолдс. Велике дякую Говарду Сандерсу і Каспіану Деннісу.

Фонд «Регдейл Фаундейшн» підтримав цю книгу численними курсами. Дякую їхньому чудовому колективу, особливо Сільвії Браун, Енн Г’юз, С’юзан Тіллет і Меліссі Мошер. І дякую Художній раді Іллінойсу і платникам податків Іллінойсу, які нагородили мене стипендією за прозу у 2000 році.

Подяка бібліотекарям і колективу, колишньому і теперішньому, бібліотеки Ньюбері: Доктору Полу Гейлу, Барту Сміту і Маргарет Куліс. Без їхньої щедрої допомоги Генрі закінчив би роботою в мережі кафе швидкого приготування «Старбакс». Я б також хотіла подякувати бібліотекарям столу довідок публічної бібліотеки «Еванстон» за їхню терплячу допомогу в різноманітних дивних запитах.

Я вдячна видавництву «Рендом-гаус» за використання цитати і за переклад Р. Л. Вінга вірша Ву Чена. Переклад з’явився в «Ілюстрованій книзі перемін». Також я рада, що змогла включити матеріал з чудової книги А. С. Байята «Володіння».

Дякую виробникам паперу, які терпляче поділилися знаннями: Мерилін Сворд і Андреа Петерсон.

Спасибі Роджеру Карлсону з книгарні «Букменс Аллей» за багаторічні щасливі пошуки книжок і Стіву Кей із крамниці «Вінтаж Вініл» за те, що мають у наявності усе, що я хочу послухати. І дякую Керол Пріето, головному агенту з продажу нерухомості.

Велика подяка друзям, сім’ї та колегам, які читали, критикували і вносили свої знання та досвід: Лін Розен, Дені Раш, Джонель Ніффенеґґер, Ріва Лерер, Лізі Гарр, Роберту Владова, Меліссі Джей Крейг, Стейсі Стерн, Рону Фальзоне, Марсі Генрі, Джозі Кеарнс, Керолайн Престон, Біллу Фредерік, Берт Менко, Патриції Ніффенеґґер, Джоніс Аджі, і членам вищого класу романів міста Айова 2001. Спасибі Полі Кемпбелл за допомогу з французькою мовою.

Особлива подяка Алану Ларсону, невичерпний оптимізм якого давав мені хороший приклад.

Остання і найкраща подяка Крістоферу Шнебергеру: я чекала на тебе, і тепер ти тут.