Генрі хитає головою.

– Місяці? Тижні? Дні?

– Не знаю, Клер.

Він знає; я знаю, що він знає.

– Ти проглянув некрологи, так? – запитую.

Генрі вагається, а потім киває. Розтуляю рота, щоб запитати знову, та мене охоплює страх.

Генрі: Прокидаюсь рано, так рано, що спальня блакитна від переддосвітнього світла. Лежу в ліжку, слухаю глибоке дихання Клер, слухаю шум випадкового транспорту на Лінкольн-авеню, крякання ворон, звук відключення пічки. Мої ноги болять. Спираюся на подушки й знаходжу на тумбочці пляшку вікодину. Беру дві таблетки і запиваю їх кока-колою, з якої вийшов газ.

Ковзаю під ковдру і повертаюсь на бік. Клер спить обличчям униз, захищаючи голову руками. Її волосся заховане під ковдрою. Без ореолу свого волосся Клер здається меншою. Вона нагадує мені себе маленьку: спить із дитячою простотою. Намагаюсь пригадати, чи бачив Клер-дитину сплячою. Розумію, що ні. Згадую Альбу. Світло змінюється. Клер ворушиться, повертається обличчям до мене, на бік. Вивчаю її лице. У кутиках очей і рота з’явилося кілька ледь помітних ліній, найменший натяк на зміни в обличчі Клер зрілого віку. З гіркотою шкодую про те, що ніколи не побачу лиця Клер, з яким вона продовжуватиме жити без мене, яке ніколи не поцілую, яке належатиме світу, якого я не знатиму, за винятком спогаду про Клер, що зрештою залишився у певному періоді минулого.

Сьогодні тридцять сьома річниця смерті моєї матері. Думав про неї, тужив за нею, кожен день усі ті тридцять сім років; гадаю, мій батько теж не облишав думок про неї. Якби палкі спогади могли воскрешати мертвих, вона би стала нашою Еврідікою, вона би піднялася, як Леді Лазар[65] із впертої смерті, щоб утішити нас. Але всі наші плачі не можуть додати жодної секунди до її життя, жодного удару серця, жодного подиху. Єдине, що могли зробити мої прагнення, – це перенести мене до неї. Що матиме Клер, коли мене не стане? Як можу залишити її?

Чую, як Альба розмовляє у ліжку.

– Гей, – говорить Альба. – Гей, Тедді, ведмедику! Тс-с, пора спати.

Тиша.

– Татку? – Дивлюся, чи прокинулася Клер. Вона досі спить. – Татку!

Обережно повертаюся, обережно вивільняюся з ковдри, спускаю себе на підлогу. Виповзаю з нашої спальні, коридором і повзу до кімнати Альби. Вона хихикає, коли бачить мене. Гарчу, і Альба гладить мене по голові, ніби я собака. Вона сидить у ліжку, посеред усіх своїх м’яких іграшок.

– Посунься, Червона Шапочко.

Альба мерщій відсувається, і я піднімаюся на ліжко. Вона похапцем розставляє деякі іграшки навколо мене. Обіймаю її й відкидаюсь на спинку ліжка. Вона простягає мені блакитного ведмедика Тедді.

– Він хоче маршмелов[66].

– Трохи рано для маршмелов, ведмедику. Як щодо яєць-пашот та грінок?

Альба кривиться. Вона одночасно зморщує рота, брови та носа.

– Тедді не любить яєць, – оголошує вона.

– Тс-с-с. Мама спить…

– Добре, – голосно шепоче Альба. – Тедді хоче блакитне желе. – Чую, як у іншій кімнаті Клер стогне і починає вставати.

– Манну кашу? – Задобрюю Альбу. Вона роздумує. – З коричневим цукром?

– Гаразд.

– Хочеш зробити її? – Зісковзую з ліжка.

– Так. Можна покататися?

Вагаюсь. Мої ноги дуже болять, а Альба стала занадто великою, щоби безболісно проїхатися, втім, тепер не можу відмовити їй ні в чому.

– Звичайно. Сідай. – Я на руках і колінах. Альба залізає мені на спину, і ми їдемо на кухню. Клер сонно стоїть над мийником, спостерігаючи, як кава капає в кавник. Підповзаю до неї і труся головою об її коліна. Вона підхоплює Альбу на руки. Альба весь час регоче як божевільна. Заповзаю на крісло. Клер усміхається й каже:

– Кухарики, що на сніданок?

– Желе! – репетує Альба.

– М-м-м. Яке желе? З кукурудзяними пластівцями?

– Ні-і-і!

– З беконом?

– Фу! – Альба обіймає Клер, тягне її за волосся.

– Ай! Не треба, солоденька. Напевне, це вівсяне желе.

– З манної каші!

– Желе з манної каші, ням-ням. – Клер витягує коричневий цукор, молоко і пакетик манки. Ставить їх на стіл і запитально дивиться на мене. – А тобі? Омлетне желе?

– Якщо ти зготуєш, – дивуюся майстерності Клер, яка рухається кухнею, ніби вона – Бетті Крокер і робила це багато років. Вона впорається без мене, – міркую, спостерігаючи за нею, але знаю, що ні. Дивлюсь, як Альба змішує разом воду і пшеничну крупу, і думаю про неї десятирічну, п’ятнадцятирічну, двадцятирічну. Ще не час. Я ще живий. Я хочу бути тут. Хочу бачити їх, хочу обіймати їх, хочу жити…

– Татко плаче. – Альба нашіптує Клер.

– Це тому, що він мусить їсти моє вариво, – відповідає їй Клер і підморгує мені, і я мушу сміятися.

Клер: У нас вечірка! Генрі спершу був не в захваті, але зараз, здається, повністю задоволений. Він сидить за кухонним столом і показує Альбі, як вирізати квіти з моркви і редиски. Визнаю, що повелася нечесно: завела про це розмову при Альбі, вона захопилась ідеєю, а Генрі не міг її розчарувати.

– Усе буде чудово, Генрі. Ми запросимо всіх, кого знаємо.

– Усіх? – перепитав він, усміхаючись.

– Всіх, кого захочемо, – виправилась я.

Тож цілими днями прибираю, а Генрі з Альбою випікають печиво (хоча половина тіста потрапляє Альбі до рота, якщо не приглядаємо за нею). Вчора Шаріс пішла зі мною у продуктову крамницю, ми купили соуси для пудингів, чипси, спреди, всілякі види овочів, пиво, вино, шампанське, маленькі кольорові шпажки для закусок, серветки із золотим написом «З Новим роком!», належні до них паперові тарілки і бозна що ще. Тепер увесь дім пахне фрикадельками та ялинкою, що швидко осипається у вітальні. Алісія миє келихи для вина.

Генрі дивиться на мене й промовляє:

– Гей, Клер, шоу скоро починається. Піди, сполоснись у душі.

Глипаю на годинник і розумію, що і справді вже час.

У душ, помити волосся, висушити його, надягти трусики, бюстгальтер, панчохи і чорну шовкову вечірню сукню, підбори, трохи парфумів, легкий мазок помади і останній погляд у дзеркало (немов заціпеніла) і знову на кухню, де Альба, як не дивно, досі чистенька у своєму синьому оксамитовому платті, а Генрі й досі у дірявій червоній фланелевій сорочці та подертих голубих джинсах.

– Ти не перевдягатимешся?

– О, так. Звичайно. Допоможеш мені, га?

Везу його у нашу спальню.

– Що хочеш надягти? – Вихоплюю з шухляди його плавки та шкарпетки.

– Байдуже. Вибери сама. – Генрі тягнеться до дверей спальні та зачиняє їх. – Ходи сюди.

Облишаю пошуки у шафі й дивлюсь на Генрі.

Він ставить інвалідний візок на гальмо й переміщається на ліжко.

– Немає часу, – кажу.

– Точно, саме так. Тому не витрачатимемо час на балачки. – Його голос тихий і переконливий.

Повертаю замок на дверях.

– Знаєш, я щойно одягнулася…

– Тихше. – Він простягає до мене руки, і я м’якшаю, сідаю поруч і в моїй голові спливає непрошене: «Востаннє».

Генрі: Дзвінок у дверях лунає саме тоді, коли зав’язую краватку. Клер знервовано питає:

– У мене нормальний вигляд?

Так, вона гарна і вишукана. Кажу їй про це. Виходимо зі спальні, коли Альба біжить, щоб відчинити двері, й починає кричати:

– Дідусю! Дідусю! Кім!

Мій батько обтупує свої засніжені черевики й нахиляється, щоб обійняти її. Клер цілує його в обидві щоки. Тато вручає її своє пальто. Альба перехоплює Кімі й веде її, щоб показати новорічну ялинку, перш ніж та скине пальто.