Надворі падає лапатий сніг, швидко покриваючи всі автомобілі та кущі, пом’якшуючи їхні різкі лінії та приглушуючи рух транспорту. Прекрасна ніч. Відчиняю двері між ґанком і вітальнею.

– Гей, Гомесе.

Він підбігає і просовує голову у дверний отвір.

– Так?

– Вийдемо на вулицю.

– Там збіса холодно.

– Ходімо, ніжний пристаркуватий члене міського управління.

Щось у моєму тоні змусило диву статися.

– Добре, добре. Хвилиночку.

Він зникає і вже за кілька хвилин повертається у своєму пальті й приносить моє. Поки намагаюсь одягнутися, він пропонує мені фляжку.

– Та ні, дякую.

– Горілка. Це трохи тебе підбадьорить.

– Не можна зі знеболювальними.

– Авжеж. Як швидко ми забуваємо.

Гомес везе мене через вітальню. На верхній сходинці піднімає мене з крісла й несе на спині, мов дитину, як мавпеня; виходимо з будинку, й холодне повітря огортає, наче екзоскелет. Відчуваю запах алкоголю в поті Гомеса. Десь там за натрієвими випарами сяючого Чикаґо є зорі.

– Товаришу…

– Гм-м?

– Дякую за все. Ти – найкращий.

Не бачу його обличчя, але відчуваю крізь увесь одяг, що Гомес застиг.

– Про що ти?

– Догорає моя свічка до полички, Гомесе. Час сплинув. Гра завершена.

– Коли?

– Скоро.

– Наскільки скоро?

– Не знаю, – брешу. Дуже, дуже скоро. – Хай там як, просто хотів сказати тобі, я знаю, що періодично завдавав клопоту, – (Гомес сміється.) – …але це було класно… – (я замовкаю, бо ледь стримую сльози.) – усе справді було класно… – (і ми стоїмо там, безмовні американські самці, якими є насправді. Наше дихання замерзає хмарками перед нами, всі можливі слова так і лишились несказаними.) Зрештою промовляю: – Ходімо, – і ми йдемо. Коли Гомес м’яко саджає мене у інвалідний візок, на мить обіймає мене, відтак повільно йде, не озираючись.

Клер: Генрі немає у вітальні, там лиш невеличкий, проте рішуче налаштований гурт людей, що намагаються танцювати різними несподіваними способами під музику гурту «Squirrel Nut Zippers». Шаріс і Мет танцюють щось схоже на ча-ча-ча; Роберто досить майстерно танцює з Кімі, яка рухається плавно, але впевнено у стилі фокстроту. Гомес залишив Шерон заради Кетрін, яка викрикує, коли він розкручує її та сміється, коли він перестає танцювати, щоб підкурити.

Генрі немає й на кухні, яку зайняли Рауль, Джеймс, Лурдес та решта моїх друзів-художників. Вони розважають одне одного розповідями про страшні речі, які галеристи чинили художникам, і навпаки. Лурдес розповідає випадок з Едом Кінгольцом, який зробив кінетичну скульптуру, що пробурила велику дірку в дорогому столі його галериста. Усі по-садистськи регочуть. Киваю пальцем.

– Глядіть, щоб Лія не почула, – дражню їх.

– Де Лія? – викрикує Джеймс. – Б’юся об заклад, що у неї є кілька чудових байок.

Він іде шукати мого арт-дилера, що п’є із Марком коньяк на сходах.

Бен готує собі чай. У нього з собою пакетик із застібкою, заповнений різноманітними смердючими травами, які він ретельно вимірює в ситечко і замочує в кухоль з гарячою водою.

– Ти бачив Генрі? – запитую його.

– Так, я щойно розмовляв з ним. Він на передньому ганку. – Бен дивиться на мене. – Я трохи хвилююсь за нього. Здається, йому дуже сумно. Здається, він… – Бен замовкає, робить жест рукою, що означає, «я можу помилятися». – Він нагадав мені деяких моїх пацієнтів, які вже не планують затриматися тут…

Мені зводить живіт.

– Він дуже пригнічений, відтоді як його стопи…

– Знаю. Але він говорив так, наче сідає на потяг, що за мить від’їжджає. Знаєш, він сказав мені… – Бен стишує голос, який і так завжди доволі тихий, і я ледве чую його. – Він сказав, що любив мене, і подякував мені. Я маю на увазі, що люди, чоловіки, не кажуть таке, якщо вони сподіваються ще довго жити, еге ж? – Очі Бена поплили за скельцями окулярів, і я обнімаю його. Стоїмо так десь хвилину, обіймаю ослаблене Бенове тіло. Довкола розмовляють люди, не звертаючи на нас уваги.

– Я не хочу хвилюватись за когось, – говорить Бен. – Ісусе. П’ючи цю жахливу гидоту, та й узагалі, будучи бісовим страждальцем упродовж п’ятнадцяти років, думаю, я заслужив право, щоб усі, кого знаю, пройшли біля моєї труни і сказали: «Він помер у розквіті сил», або щось на кшталт цього. Розраховую, що там буде Генрі, щоби процитувати Донна: «Смерте, не смій гонорувати, дурна потворо». Це було би чудово.

Сміюся.

– Ну, якщо Генрі не зможе, то прийду я. Я більш-менш імітую Генрі. – Піднімаю одну брову, задираю підборіддя, понижую голос: «На мить заснемо й прокинемось навіки, а смерть сидітиме на кухні в трусах о третій ранку, розгадуючи минулотижневий кросворд». – Бен не може втриматися від сміху.

Цілую його бліду гладку щоку і йду далі.

Генрі сидить на ганку, в темряві, спостерігаючи за снігом. Навряд чи за весь день я визирала у вікно, і тепер розумію, що вже кілька годин падає лапатий сніг. Снігоочисники хрускотять по Лінкольн-авеню, і наші сусіди відкидають сніг зі своїх доріжок. Хоча ґанок закритий, тут холодно.

– Ходи всередину, – промовляю.

Стою поруч із ним, спостерігаючи за собакою, що скаче по снігу на протилежному боці вулиці. Генрі обіймає мене за талію і прихиляє голову до мого стегна.

– Якби можна було зараз зупинити час, – говорить він. Пробігаю пальцями по його волоссю. Воно жорсткіше й більш пружне, ніж колись, коли ще не було сивини. – Клер.

– Генрі.

– Час… – Він замовкає.

– Що?

– Це… Я…

– Боже мій. – Сідаю на канапу, обличчям до Генрі. – Але… ні. Просто… лишись…

Міцно стискаю його руки.

– Це вже трапилося. Зачекай, дай посиджу поруч із тобою.

Він вибирається зі свого крісла на канапу. Ми відкидаємось на холодну тканину. Тремчу в своїй тонкій сукні. У домі люди сміються і танцюють. Генрі обіймає мене, намагаючись зігріти.

– Чому ти не сказав мені? Чому дозволив мені запросити всіх цих людей?

Не хочу злитися, але злюсь.

– Я не хочу, щоб ти залишилась сама після… І я хотів попрощатися з усіма. Було добре, чудовий заключний парад.

Якийсь час лежимо мовчки. Нечутно падає сніг.

– Котра година?

Дивлюся на годинник.

– Минула одинадцята.

О Боже. Генрі хапає ковдру з іншого стільця, огортаємо нею одне одного. Не можу повірити в це. Я знала, що це станеться найближчим часом, мало статися рано чи пізно, але – от воно, а ми просто лежимо і чекаємо.

– О, чому ж ми не можемо щось зробити! – шепочу Генрі в шию.

– Клер… – Руки Генрі обвились навколо мене.

Заплющую очі.

– Зупини це. Не дай цьому відбутися. Зміни це.

– О, Клер. – У Генрі тихий голос. Дивлюсь на нього, а його очі сяють від сліз, що відбиваються на світлі від снігу. Притуляюсь щокою до плеча Генрі. Він пестить моє волосся. Так ми лежимо, дуже довго. Генрі пітніє. Кладу руку на його лице, він увесь горить.

– Котра година?

– Майже опівніч.

– Я боюся. – Переплітаю наші руки, огортаю його ноги моїми. Не можу повірити, що Генрі – такий міцний, мій коханий, це справжнє тіло, яке я щосили притискаю до мого, – може просто зникнути.

– Поцілуй мене!

Цілую Генрі, й раптом лишаюсь одна: під ковдрою, на канапі, на холодному ґанку. І досі падає сніг. У домі стихає музика; чую, як Гомес рахує: «Десять! Дев’ять! Вісім!» і всі приєднуються: «Сім! Шість! П’ять! Чотири! Три! Два! Один! З Новим роком!» Вистрілює пробка з-під шампанського, всі одразу починають теревенити, і раптом хтось промовляє:

– Де Генрі та Клер?

На вулиці хтось запускає петарди. Прикриваю голову руками і чекаю.