Клер: Генрі тримає цибулю, серйозно на мене дивиться і промовляє:

– Це… цибуля.

Киваю.

– Так. Бачила в книжці.

Він піднімає брову.

– Дуже добре. Тепер слухай: щоб почистити цибулю – береш гострий ніж, кладеш цибулину боком на дошку для нарізки, і відрізаєш обидва кінці: отак. Затим чистиш цибулю, отак. Гаразд. Тепер – нарізаєш поперечними смужками. Якщо потрібні кільця цибулі – просто розділяєш кожну смужку, але якщо готуєш суп або соус для спагеті – ріжеш кубиками, отак.

Генрі вирішив навчити мене готувати. Усі кухонні столи і шафки занадто високі для нього в інвалідному кріслі. Ми сидимо за кухонним столом, в оточені мисок, ножів, банок з томатним соусом. Генрі штовхає мені через стіл дошку для нарізки та ніж, і я, вставши, незграбно нарізаю кубиками цибулю. Генрі терпляче спостерігає.

– Добре, добре. Тепер – зелений перець: відрізаєш ножем оце і витягуєш серцевину.

Ми робимо соус марінара, соус песто, лазанью. Наступного дня – печиво зі шматочками шоколаду, брауні, крем-брюле. Альба – мов у раю.

– Ще десерту, – благає вона.

Ми готуємо яйця-пашот і лосося-пашот, домашню піцу. Мушу визнати: це досить цікаво. Проте я нажахана першого ж вечора, коли потрібно приготувати вечерю самостійно. Стою посеред кухні, в оточенні каструль та сковорідок; спаржа переварилася, а я обпеклася, коли витягала з духовки вудильника. Кладу все на тарілки й несу до їдальні, де Генрі й Альба уже сидять на своїх місцях. Генрі підбадьорливо усміхається. Сідаю, Генрі піднімає в повітря склянку молока:

– За нового кухаря!

Альба цокається з ним своєю чашкою, і ми починаємо їсти. Крадькома поглядаю на Генрі: їсть. Скуштувавши, розумію, що все смачно.

– Добре, мамо! – каже Альба, і Генрі киває.

– Це приголомшливо, Клер, – каже він, ми дивимося одне на одного, а я благаю подумки: «Не залишай мене».

Генрі: Прокидаюсь посеред ночі: здається, сонмище комах із гострими, мов бритва, зубами гризуть мої ноги; перш ніж устигаю витрясти з пляшечки вікодин, падаю. Відтак лежу на долівці, скрутившись, але це не наша долівка, це інша долівка, інша ніч. Де я? Від болю мерехтить у очах; тут темно, проте запах щось мені нагадує. Освітлювач для волосся. Піт. Парфуми, такі знайомі… Не може бути…

Хтось піднімається сходами. Чути голоси, ключ відмикає кілька замків (де мені сховатися?), двері відчиняються; повзу долівкою. Увімкнуте світло вибухає у моїй голові, мов фотоспалах, жіночий голос шепоче: «О Боже». Думаю: «Ні, цього не може бути», і двері зачиняються. Чую, як Інґрід каже: «Селіє, ти маєш іти», – проте Селія заперечує. Поки вони стоять по інший бік дверей, сперечаючись, розпачливо розглядаюся, однак виходу немає. Напевне, це квартира Інґрід на Кларк-стрит, де я ніколи не був. Тут усі її речі, що вразило мене: дизайнерське крісло, мармуровий журнальний столик у формі квасолини, закладений журналами мод, потворний помаранчевий диванчик, на якому ми колись… швидко оглядаю кімнату в пошуку якогось одягу, проте єдина тканина у цій кімнаті у стилі мінімалізму – жовто-фіолетовий плед, який аж ніяк не пасує цьому дивану, тож хапаю його, обмотую довкола себе, вилажу на диван. Інґрід знову відчиняє двері. Якийсь час вона мовчки дивиться на мене, а я дивлюся на неї: все, про що я можу думати, це лише: «Інґ, чому ти зробила це з собою?» У моїй пам’яті Інґрід – сліпучий білявий ангел байдужості, якого я зустрів у барі «У Джимбо» на вечірці на честь Дня незалежності у 1988 році; Інґрід Кармайкл була спустошуюча та недоторкана, у блискучих обладунках із багатства, краси і апатії. Інґрід, яка зараз дивиться на мене, – худа, нещасна і виснажена. Вона стоїть, схиливши набік голову, і дивиться на мене з подивом і зневагою. Ми не знаємо, що сказати одне одному. Нарешті Інґрід знімає пальто, кидає його на стілець, і сідає на іншому кінці дивана. На ній шкіряні штани. Вони попискують, коли вона сідає.

– Генрі.

– Інґрід.

– Що ти тут робиш?

– Не знаю. Мені дуже шкода. Я просто, знаєш… – Знизую плечима. Мої ноги настільки болять, що мене майже не хвилює, де я.

– Маєш жахливий вигляд.

– Постійно відчуваю біль.

– Смішно. Я теж.

– Я маю на увазі фізичний біль.

– Чому? – Інґрід байдуже, навіть якщо я раптово спалахну перед її очима. Відкидаю плед і показую свої обрубки.

Вона не сахається, не охає. Не відводить погляд, і коли знову дивиться мені в очі. Розумію, що з усіх людей лише Інґрід прекрасно мене розуміє. Різними шляхами ми прийшли до того ж стану. Вона встає, йде в іншу кімнату, а коли повертається, в її руках старий швейний набір. Відчуваю приплив надії, і ця надія виправдана: Інґрід сідає і відкриває кришку, і як у старі добрі часи, між подушечками для голок і наперстками є повна аптечка.

– Що хочеш? – запитує Інґрід.

– Щось знеболювальне.

Вона бере мішечок із піґулками і пропонує мені асортимент; помічаю трамадол, беру дві таблетки. Ковтаю їх, Інґрід приносить склянку води, щоб запити.

– Ну, – Інґрід проводить своїми довгими червоними нігтями по довгому світлому волоссю. – Звідки ти прийшов?

– З грудня 2006 року. А яке сьогодні число?

Інґрід дивиться на свій годинник.

– Вчора був Новий рік, сьогодні друге січня 1994 року.

О ні. Тільки не це.

– Що сталося? – питає Інґрід.

– Нічого. – Сьогодні Інґрід учинить самогубство. Що мені сказати їй? Як зупинити? А що, коли когось покликати? – Слухай, Інґ, хочу сказати… – Вагаюся. Що їй сказати, щоб не злякати? Яке це має значення тепер? Тепер, коли вона померла? Хоча й сидить поруч.

– Що?

Пітнію.

– Просто… непогано себе. Не… Тобто я знаю, що ти не надто щаслива…

– Ну, і чия то провина?

Її вуста, підведені яскраво-червоною помадою, насупилися. Не відповідаю. Чи моя це провина? Справді не знаю. Інґрід пильно дивиться на мене, наче чекає відповіді. Відводжу погляд убік. Розглядаю плакат Мохой-Надя[64] на протилежній стіні.

– Генрі? – допитується Інґрід. – Чому ти так підло зі мною вчинив?

Знову дивлюся на неї.

– Справді? Я не хотів.

Інґрід хитає головою.

– Тебе не хвилювало, жива я чи померла.

О, Інґрід.

– Ні, мені не однаково. Я не хочу, щоб ти померла.

– Тебе не хвилювало. Ти покинув мене і навіть у лікарні не відвідав.

Інґрід говорить так, ніби слова її душать.

– Твоя сім’я не хотіла, щоб я приходив. Твоя мама сказала мені триматися від тебе подалі.

– Ти мав прийти.

Зітхаю.

– Інґрід, твій лікар сказав, що мені не можна навідувати тебе.

– Я питала. Мені сказали, що ти ні разу не подзвонив.

– Я дзвонив. Мені сказали, що ти не хочеш говорити зі мною, і попросили більше не дзвонити.

Болезаспокійливе починає діяти. Колючий біль у ногах притупляється. Ковзаю руками під плед і прикладаю долоні спершу до шкіри мого лівого обрубка, відтак – правого.

– Я ледь не померла, а ти більше ніколи не розмовляв зі мною.

– Я думав, ти не хотіла зі мною спілкуватися. Звідки мені було знати?

– Ти одружився, мені навіть не подзвонив, а запросив Селію на весілля, щоб дошкулити мені.

Сміюся, нічого не можу з собою вдіяти.

– Інґрід, це Клер запросила Селію. Вони подруги; ніколи не розумів чому. Гадаю, протилежності притягуються. Але в будь-якому разі, з тобою це не пов’язано.

Інґрід мовчить. Під макіяжем проступає бліде обличчя. Покопирсавшись у кишені пальта, вона витягує пачку «Інґліш овалз» і запальничку.

– Відколи ти палиш? – запитую її.

Інґрід ненавиділа паління. Інґрід любила кокс, кристалічний метамфетамін і напої з поетичними назвами. Двома довгими нігтями вона витягує цигарку з пачки і підкурює. Її руки тремтять. Вона робить затяжку, і з її губів звивається дим.