Клер: Генрі не було весь день. Ми з Альбою ходили в МакДональдз вечеряти. Грали в карти; Альба намалювала дівчину з довгим волоссям, котра летить на собаці. Ми вибрали сукню на завтра до школи. Зараз вона у ліжку. Сиджу на ганку, намагаюсь читати Пруста: читання французькою наганяє на мене сон, і я майже засинаю, коли раптом з вітальні долинає несамовитий гуркіт: на підлозі з’являється Генрі, змерзлий, побілілий, тремтячий.

– Допоможи мені, – промовляє він, зуби його нестримно цокотять. Біжу до телефону.

Травмпункт, залитий люмінесцентним світлом. Тут старі люди з різними болячками, матері з дітьми, в яких гарячка, підлітки, чиї друзі виймають кулі з кінцівок, а потім хвалитимуться ними перед дівчатами, – усі вони сидять зараз втомлені та принишклі.

У невеликій білій кімнаті медсестри піднімають Генрі на ліжко і скидають ковдру. Його очі розплющуються, помічають мене і знову заплющуються. Білявка-інтерн дивиться на нього. Медсестра вимірює температуру, пульс. Генрі тремтить, тремтить так сильно, що аж ліжко труситься; рука медсестри вібрує, наче ліжка «Чарівні пальчики» в мотелі 1970-х. Ординатор оглядає зіниці Генрі, його вуха, ніс, пальці, статеві органи. Його починають загортати у ковдри і щось металеве, наче в алюмінієву фольгу. До ніг прикладають холодні компреси. У маленькій кімнаті дуже тепло. Очі Генрі знову на мить розплющуються. Він намагається щось сказати. Наче моє ім’я. Залажу під ковдру і беру його крижані руки в свої. Дивлюсь на медсестру.

– Потрібно його зігріти, підняти температуру тіла, – каже вона. – А тоді видно буде.

– Заради Бога, як йому вдалось отримати переохолодження у вересні? – питає мене ординатор.

– Не знаю, – відповідаю. – Запитайте його.

Ранок. Ми з Шаріс у лікарняному кафетерії. Вона їсть шоколадний пудинг. Нагорі, у своїй кімнаті, спить Генрі. Кімі дивиться за ним. На моїй тарілці два шматочка тосту, просочених маслом, та я до них і не торкалась. Хтось сідає поруч із Шаріс, – це Кендрік.

– Хороші новини, – каже він, – температура піднялася до дев’яносто семи і шести десятих. Здається, мозок не ушкоджений.

Не можу сказати нічого. «Боже, дякую», – лише промовляю подумки.

– Гаразд, я зайду пізніше, коли закінчу в Раш-Сент-Люк, – піднімаючись, каже Кендрік.

– Спасибі, Девіде, – озиваюсь, коли він підводиться. Кендрік усміхається і йде.

Лікарка Мюррей приходить з медсестрою-індіанкою, на бейджику якої написано «Сью». Сью несе великий таз, градусник і відро. Що би вони там не робили, це не хай-тек.

– Доброго ранку, містере Детембл, місіс Детембл. Зараз ми зігріємо ваші ноги. – Сью ставить на долівку таз і мовчки зникає у ванній. Чути, як тече вода. Лікарка Мюррей – дуже кремезна і носить прекрасну зачіску-вулик, з якою можуть ходити лише великі і красиві темношкірі жінки. Її тіло звужується з-під подолу її білого халата у дві ідеальні ноги в туфлях із крокодилячої шкіри. Вона дістає з кишені шприц та ампулу, набирає вміст ампули у шприц.

– Що це? – запитую.

– Морфій. Буде боляче. Його ноги надто замерзли.

Вона обережно бере руку Генрі, яку він мовчки простягає їй, наче вона виграла її в нього у грі в покер. У неї легка рука. Голка входить усередину й вона натискає на поршень; за мить Генрі тихо стогне з вдячністю. Лікарка Мюррей забирає холодні компреси із стоп Генрі, заходить Сью з гарячою водою. Вони обоє переводять його ліжко в сидяче положення. Сью вимірює температуру води. Вона наливає воду в таз і занурює туди ноги Генрі. Він ойкає.

– Тканини тіла мають стати яскраво-червоними. Якщо ноги не стануть схожі на омара, отже, маємо проблему.

Спостерігаю за стопами Генрі, що бовтаються у жовтому пластмасовому тазику. Вони білі, мов сніг, білі, як мармур, білі, як титан, як білий папір, білий хліб, білі простирадла – вони такі білі, яким лише може бути білий колір. Сью змінює воду, коли вона стає холодною від крижаних ніг Генрі. Термометр показує сто шість градусів. П’ять хвилин по тому – дев’яносто градусів і Сью знову змінює воду. Ноги Генрі бовтаються, наче мертва риба. Сльози течуть його щоками і зникають під підборіддям. Витираю йому обличчя. Гладжу його по голові. Дивлюся і хочу побачити, як його ноги стають яскраво-червоними. Це – мовби спостерігати за тим, як проявляють фотографії: спостерігають, як у лотку з хімічними речовинами зображення повільно перетворюється із сірого на чорне. Обидві щиколотки червоніють. Червоні плями поширюються над лівою п’яткою, нарешті нерішуче рум’яніють деякі пальці. Права нога залишалася все такою ж мертво-блідою. Неохоче біля стопи появляється рожевий колір, але далі не поширюється. Годину по тому лікарка Мюррей і Сью ретельно витирають ноги Генрі і Сью кладе між пальцями ніг шматочки вати. Вони повертають його у ліжко й кладуть ноги у рамку, щоб їх ніщо не торкалося.

Уже дуже пізно; сиджу на ліжку Генрі в лікарні Мерсі й спостерігаю, як він спить. Гомес, що у кріслі з іншого боку ліжка, теж заснув. Гомес спить з роззявленим ротом, відкинувши голову назад, і час від часу похропує, відтак повертає голову.

Генрі не рухається і мовчить. Пищить система. У ногах ліжка розташоване щось, схоже на намет, і це «щось» піднімає ковдри над місцем, де повинні бути ступні Генрі, проте їх там немає. Обмороження їх знищило. Вранці обидві ноги ампутували вище щиколотки. Не уявляю… намагаюся не уявляти, що під ковдрою. Забинтовані руки Генрі лежать поверх ковдри. Беру його руку, відчуваю, яка вона прохолодна і суха, як б’ється пульс на зап’ясті, яка справжня у моїй руці рука Генрі. Після операції лікарка Мюррей запитала, що робити зі ступнями Генрі. Правильною відповіддю видавалася: «Пришити їх», але я просто знизала плечима і відвернулась.

Заходить медсестра, усміхається мені й робить Генрі укол. Кілька хвилин по тому препарат проникає у мозок, він зітхає і повертається до мене лицем. Його очі ледь розплющуються, відтак він знову засинає.

Хочу помолитися, але не можу пригадати жодної молитви. Усе, що приходить мені до голови, це: «Ерлички-перлички, червоні ґудзички, на кого випаде, на того бенц». О, Боже, будь ласка, не… будь ласка, не роби цього зі мною. «Бо Снарк був буджумом». Ні. Нічого не приходить у голову. Envoyez chercher le médecin. Qu’avez-vous? Il faudra aller à l’hôpital. Je me suis coupé assez fortement. Otez le bandage et laissez-moi voir. Oui, c’est une coupure profunde[59]. Не знаю, котра година. Світає. Кладу руку Генрі на ковдру. Він притискає її до грудей, мовби захищається.

Гомес позіхає і потягує руки, хрускотить кісточками пальців.

– Доброго ранку, кошеня, – вітається він, встає і чалапає до ванної кімнати. Чую, як він відливає, коли Генрі розплющує очі.

– Де я?

– «Мерсі». 27 вересня 2006 року.

Генрі втупився у стелю. Потім, повільно, він штовхає себе вгору на подушки і втуплюється в ноги. Нахиляється вперед, торкається руками під ковдрою. Заплющую очі. Генрі кричить.

Клер: Уже тиждень, як Генрі повернувся з лікарні. Всі дні він проводить у ліжку, згорнувшись калачиком, відвернувшись лицем до вікна, іноді випливаючи з морфієвого сну. Намагалася нагодувати його супом, тостами та макаронами з сиром, але він не дуже багато їсть. І небагато говорить. Альба блукає довкола, мовчазна й готова допомогти: принести татові апельсин, газету чи свого ведмедика, втім, Генрі лиш розгублено посміхається і невелика купка її пропозицій лежить невикористаною на його тумбочці. Жвава медсестра на ім’я Соня Браун навідується раз на день, щоб змінити пов’язки й дати поради. Втім, тільки-но вона зникає у своєму червоному автомобілі «Фольксваген-жук», як Генрі знову стає відсутнім. Допомагаю йому поміняти судно. Змушую його переодягти піжаму. Питаю, як почувається, що йому потрібно, проте він відповідає нечітко, або ж узагалі мовчить. І хоча Генрі просто тут, переді мною, втім – він зник.