– Дуже добре. Він у вітальні.

Між ванною і вітальнею видніються мокрі сліди Кімі. Генрі спить на дивані з відкритою книгою на грудях. «Вигадки» Борхеса. Він поголився; схиляюся над ним і вдихаю: він пахне свіжістю, його вологе сиве волосся стирчить урізнобіч. Альба у своїй кімнаті, розмовляє з Тедді. На мить мені здається, ніби це я мандрувала у часі, ніби це якийсь безглуздий момент з минулого, відтак опускаю очі на Генрі, на рівну ковдру, й усвідомлюю: я тут і зараз.

Наступного ранку падає дощ. Відчиняю двері студії – дротяні крила чекають на мене, витаючи у вранішньому сіруватому світлі. Вмикаю приймач: звучить Шопен, етюди переливаються, мов хвилі на піску. Надягаю гумові чоботи, бандану, щоби не вимастити волосся, гумовий фартух. Дістаю улюблену червону фарбу та бронзове лекало й декель; розкриваю чан, розкладаю повсть, на яку ставлю папір. Залажу в чан і калатаю темно-червону суспензію, щоби змішати волокна і воду. Все капає. Занурюю лекало і декель у чан та обережно піднімаю, вирівнюю, вода стікає. Нахиляю чан, зливаю воду й на поверхні залишається шар волокна. Забираю декель і притискаю лекало до повсті, легенько ним трясу, і коли забираю його – на повсті залишається папір, тонкий і блискучий. Накриваю його іншим шматком повсті, знову намочую все це і повторю знову: опускаю лекала й декелі вниз, піднімаю, зливаю, кладу. Гублюся, повторюючи це знову і знову; фортепіанна музика витає понад водою, хлюпає і випадає дощем. Коли у мене набирається достатня кількість паперу та повсті, кладу все це під гідравлічній прес. Відтак повертаюсь у дім і їм канапку з шинкою. Генрі читає. Альба у школі.

Після обіду стою перед крилами з пачкою свіжоприготовленого паперу. Збираюсь покрити каркас паперовою мембраною. Папір вологий і темний, уже хоче рватися, але я, наче шкірою, обтягую ним дріт. Скручую папір у сухожилля, зв’язки, що крутяться і починають з’єднуватись. Крила тепер – це крила летючої миші, під поверхнею паперу видніється дріт. Висушую невикористаний папір, нагріваючи його на сталевих листах. Затим починаю рвати його на смуги, на пір’їни. Коли крила висихають – по одному нашиваю їх. Відтак починаю розфарбовувати смуги у чорне, сіре та червоне. Пір’я для страшного ангела, смертоносного птаха.

Генрі: Клер умовила мене одягнутися й попросила Гомеса віднести мене через задні двері та двір у студію. Усередині горять свічки, здається, сотня свічок, чи й більше. Вони скрізь: на столах і підлозі, на підвіконнях.

Гомес садить мене на диван і вертається у дім. По центру студії до стелі підвішене біле простирадло. Обертаюся, щоб подивитися, чи є проектор, але його немає. Клер одягнена у темну сукню; коли вона рухається кімнатою – її обличчя та руки здаються білими й безтілесними.

– Хочеш кави? – запитує вона мене. Востаннє пив каву ще до лікарні.

– Звичайно, – відповідаю. Вона наливає два горнятка, додає вершки, і приносить мені. Гаряче горнятко звично й добре розташувалось у моїй руці.

– Я приготувала для тебе дещо, – каже Клер.

– Ноги? Я хотів би змогти користуватись ногами.

– Крила, – каже вона, і скидає біле простирадло на долівку. Крила величезні: вони витають у повітрі, коливаються у світлі свічок. Вони темніші, ніж пітьма, загрозливі, але разом з тим сповнені туги, свободи, бажання мчати крізь простір. Відчуття твердого ґрунту під обома ногами, бігу, бігу – наче польоту. Мрії ширяння, польоту, мовби хтось скасував силу тяжіння і зараз я можу безпечно відірватися від землі: такі марення накочуються на мене знову і знову у напівтемній студії. Клер сідає поруч. Відчуваю, що вона дивиться на мене. Крила мовчать, їхні краї подерті. Не можу вимовити й слова. Siehe, ich lebe. Woraus? Weder Kindheit noch Zukunft/ werden weniger… Überzähliges Dasein/ entspringt mir Herzen[61]. – Поцілуй мене, – просить Клер. Повертаюсь до неї, її білого обличчя і темних уст, що немов плавають у темряві, й занурююсь, лечу, я – вільний: понадмірне буття рине з серця мого.

Генрі: Сниться, що я в Ньюбері, проводжу презентацію студентам випускного курсу Колумбійського коледжу[62]. Показую їм інкунабули, перші печатні книжки. Показую їм фрагмент Біблії Гутенберґа, «Гру в шахи» Кекстона, «Євсевій»[63] Жансона. Усе йде добре, студенти ставлять гарні запитання. Копирсаюся у візку, шукаю особливу книжку, яку недавно знайшов у книгосховищі, – ніколи не знав, що вона у нас була. Вона у важкій червоній коробці. На ній немає назви, тільки шифр книжки «Колекція Вінґа f ZX 983.D 453», виштампуваний золотом під емблемою Ньюбері. Ставлю коробку на стіл, викладаю подушечки, а там – мої стопи: рожеві та в ідеальному стані. Вони напрочуд важкі. Коли ставлю їх на подушечки, пальці починають ворушитися, щоби привітатися зі мною, щоб показати, що вони й досі можуть робити це. Починаю розповідати про них, пояснюю важливість моїх стоп для венеційського друку п’ятнадцятого століття. Студенти конспектують. Одна з них, – гарненька блондинка у блискучій блузі без рукавів, розшитій блискітками, – показує на мої ноги, і каже: «Дивіться, вони цілком білі!» І це правда: шкіра стала мертвецько-білою, а стопи – неживими та загниваючими. З сумом подумки зауважую, що завтра їх у першу чергу потрібно відправити спеціалістові зі збереження старовини.

Біжу вві сні. Все чудово. Біжу в північному напрямку вздовж озера, з Оак-Стрит-Біч. Відчуваю, як гупає моє серце, як плавно піднімаються та опускаються мої легені. Рухаюсь уперед. Яке полегшення, – думаю. Боявся, що ніколи не бігатиму знову, але от: біжу. Це чудово.

Але раптом усе змінюється, погіршується. Частини мого тіла відпадають. Спершу відпадає ліва рука. Зупиняюся, піднімаю її з піску, обтрушую, і прикладаю на місце, але вона закріплюється не надто надійно і всього за півмилі відпадає знову. Тож несу її у правій руці, сподіваючись, що коли доберуся додому, то зможу прикріпити її надійніше. Та раптом відпадає правиця, і в мене більше немає рук, щоби підняти ті руки, які я загубив. Утім, продовжую бігти. Це не так уже й погано, не боляче. Невдовзі розумію, що у мене відпав член – упав у праву штанину моїх спортивних штанів і там собі набридливо талапається, схоплений резинкою знизу штанів. Не можу нічого з цим вдіяти, тож не звертаю уваги. Відтак відчуваю, що мої ноги розтріскуються, як тротуар, усередині мого взуття, а потім обидві моїх ноги ламаються у щиколотках; падаю лицем на доріжку. Знаю: якщо лишуся там, інші бігуни затопчуть мене, тому починаю скочуватися. Я скочуюсь і скочуюсь, поки не закочуюсь у озеро. Хвилі накривають мене, і я прокидаюся, задихаючись.

Сниться, що я в балеті. Я – ведуча балерина, у своїй гримерці, обмотана рожевим тюлем Барбари, маминої костюмерки. Барбара – міцний горішок, тому, хоча мої стопи скажено болять, я не скаржуся, коли вона ніжно загортає мої обрубки у довгі рожеві атласні пуанти. Коли вона закінчує, хитаючись, встаю зі стільця і скрикую.

– Не будь скиглієм, – говорить Барбара, але потім змінює гнів на милість і робить мені укол морфіну. Дядько Иш з’являється у дверях гримерки, і ми спішно спускаємося нескінченними закулісними коридорами. Знаю, що мої ступні болять, хоча й не бачу та не відчуваю їх. Ми поспішаємо далі, і раптом я на місці. Дивлячись на сцену, розумію, що це балет Лускунчик, а я – фея Драже. З якоїсь причини це непокоїть мене. Цього я не очікував. Але хтось підштовхує мене, і я шкутильгаю на сцену. І танцюю. Засліплений світлом, танцюю, не думаючи, не знаючи па, в екстазі від болю. Нарешті, ридаючи, падаю на коліна, а публіка підхоплюється й аплодує.