– То як життя без ніг? – запитує мене Інґрід. – Як це трапилося?

– Обмороження. Я відключився у Ґранд-парку в січні.

– Як же ти переміщаєшся?

– Переважно на інвалідному візку.

– Ой, це ж відстій.

– Так, – згоджуюсь. – Правду кажеш.

Якусь мить сидимо в тиші. Інґрід запитує:

– А ти все ще одружений?

– Так.

– Діти?

– Є. Дівчинка.

– О. – Інґрід спирається на спинку крісла, робить затяжку і видуває ніздрями тонку цівку диму. – Якби у мене була дитина.

– Інґ, ти ж ніколи не хотіла дітей.

Вона дивиться на мене, проте не можу зрозуміти як.

– Я завжди хотіла дітей. Але не думала, що ти хотів, тому нічого й не казала.

– У тебе ще можуть бути діти.

Інґрід сміється.

– Справді? Генрі, в мене є діти? У 2006 році у мене буде чоловік, будинок у Віннетці та дві з половиною дитини?

– Не зовсім. – Підсовуюсь на дивані. Біль відступив, але залишилась його оболонка, порожнє місце, де повинен бути біль, але замість нього лише очікування болю.

– «Не зовсім», – перекривлює мене Інґрід. – Як це: «не зовсім»? Як у: «Не зовсім, Інґрід, насправді ти безхатня жебрачка?»

– Ти не безхатня жебрачка.

– Значить, я не безхатня жебрачка. Гаразд, добре. – Інґрід гасить цигарку і закидає ногу на ногу.

Мені завжди подобалися ноги Інґрід. На ній черевички на високих підборах. Напевне, вони з Селією були не вечірці. Інґрід каже:

– Ми кидаємося в крайнощі. Я не заміська мати сімейства і не безпритульна. Давай, Генрі, дай мені ще кілька підказок.

Мовчу. Не хочу грати в цю гру.

– Добре, давай зробимо кілька варіантів. Подивимося… а) Я стриптизерка у конкретно зачуханому клубі на Раш-стрит. Е-е, б) Я у в’язниці, бо зарубала сокирою Селію і згодувала її Малкольму. Ага, значить, так. в) Я живу в Ріо-дель-Соль з інвестиційним банкіром. Як щодо цього, Генрі? Щось із цього звучить тобі знайомо?

– Хто такий Малкольм?

– Доберман Селії.

– Зрозуміло.

Інґрід грається із запальничкою, запалюючи та гасячи її.

– Як щодо г) я мертва? – Здригаюся. – Подобається тобі таке?

– Ні.

– Справді? А мені найбільше подобається. – Інґрід посміхається. Це не приємна посмішка. Радше гримаса. – Мені так сподобалося, що у мене виникла ідея. – Вона встає і йде через кімнату, коридором. Чую, як висуває та засуває шухляду. Коли повертається, одна рука захована поза спиною. Інґрід стоїть переді мною і, кажучи: «Сюрприз!», спрямовує пістолет на мене.

Він не дуже великий, тонкий, чорний і блискучий. Інґрід недбало тримає його біля талії, наче вона на вечірці. Дивлюсь на пістолет. Інґрід каже:

– Я могла би застрелити тебе.

– Так. Могла би, – відказую.

– А тоді себе, – говорить вона.

– І це могло би статися.

– А станеться?

– Я не знаю, Інґрід. Маєш вирішити сама.

– Дурниці, Генрі. Скажи мені, – наказує Інґрід.

– Добре. Ні. Цього не станеться. – Намагаюсь говорити впевнено.

Інґрід посміхається.

– Але що, коли я захочу, щоби сталося саме так?

– Інґрід, віддай мені пістолет.

– Підійди і забери.

– Ти хочеш застрелити мене? – Інґрід хитає головою, усміхаючись.

Злажу з дивана на долівку, тягнучи собою плед, повзу до Інґрід, повільно, через седативну дію болезаспокійливого. Вона відступає, тримаючи пістолет, націлений на мене. Зупиняюсь.

– Давай, Генрі. Хороший песик. Довірливий собачка. – Інґрід клацає запобіжником і ступає до мене два кроки. Напружуюсь. Вона цілиться мені в голову. Відтак регоче і спрямовує дуло пістолета до своєї скроні. – Як щодо цього, Генрі? Усе буде так?

– Ні. – Ні!

Вона насуплюється.

– Ти впевнений, Генрі? – Інґрід переміщує пістолет до своїх грудей. – Так краще? Генрі, голова чи серце?

Інґрід ступає вперед. Я міг би доторкнутися до неї. Міг би схопити її. Інґрід штовхає мене в груди, і я падаю на спину; розпластавшись на долівці, дивлюсь на неї знизу вгору. Інґрід нахиляється і плює мені в лице.

– Ти кохав мене? – запитує, дивлячись на мене зверху вниз.

– Так, – відповідаю їй.

– Брехун, – каже Інґрід і натискає на курок.

Клер: Прокидаюся посеред ночі, а Генрі немає. Панікую. Сідаю в ліжку. Думки заполонюють можливі варіанти. Його міг переїхати автомобіль, він міг застрягнути у закинутій будівлі, десь на холоді. Чую звук: хтось плаче. Думаю, що це Альба, може, Генрі пішов подивитися, що трапилося з Альбою, тож встаю і йду в її кімнату; вона спить, згорнувшись навколо плюшевого ведмедика і скинувши з ліжка ковдру. Йду на звук коридором, а там, на долівці у вітальні сидить Генрі, обхопивши голову руками.

Стаю на коліна поруч із ним.

– Що сталося? – запитую його.

Генрі піднімає голову; бачу, як у світлі вуличного ліхтаря, що лине з вікна, на його щоках виблискують сльози.

– Інґрід померла, – відказує він.

Обіймаю його.

– Інґрід уже давно мертва, – м’яко промовляю.

Генрі хитає головою.

– Роки, хвилини… однаково, – говорить він. Ми сидимо на долівці у тиші. Нарешті Генрі каже: – Як думаєш, уже ранок?

– Звичайно.

Небо ще темне. Не чути жодної пташки.

– Піднімаймося, – говорить він.

Привожу коляску, допомагаю Генрі сісти у неї й везу його на кухню. Приношу йому халат, Генрі одягається, докладаючи значних зусиль. Він сидить за столом, утупившись у засніжений за вікном двір. Десь віддалік снігоочисник чистить вулицю. Вмикаю світло. Насипаю у фільтр каву, наливаю в кавоварку воду, вмикаю її. Витягую горнята. Відкриваю холодильник, але коли питаю Генрі, що він їстиме, той лише хитає головою. Сідаю за столом навпроти Генрі, він дивиться на мене. Його очі червоні, а волосся стирчить урізнобіч. Його руки сухі, лице – похмуре.

– То була моя провина, – говорить Генрі. – Якби мене там не було…

– Ти міг зупинили її? – запитую.

– Не міг. Я намагався.

– Що вдієш.

Кавоварка побулькує. Генрі проводить руками по обличчю. Відтак продовжує:

– Я завжди питав себе, чому вона не лишила записку.

Саме збираюся спитати, про що він, як помічаю у дверях Альбу. На ній рожева нічна сорочка і зелені капці-мишки. Альба позіхає і мружиться в різкому світлі кухні.

– Привіт, дитинко, – говорить Генрі.

Альба підходить до нього й опирається на підлокітник його інвалідного крісла.

– Добр-р-р-рого ранку, – говорить Альба.

– Насправді не ранок, – відповідаю їй. – Насправді ще ніч.

– Чому ж це ви попіднімалися, якщо ще ніч? – фуркає Альба. – Ви готуєте каву, значить, це ранок.

– О, кава-дорівнює-ранку – це типовий помилковий висновок, – зауважує Генрі. – У твоїй логіці прогалина, мала.

– Що? – запитує Альба. Вона ненавидить помилятися.

– Ти будуєш свій висновок на помилкових даних; тобто ти забула, що твої батьки – кавомани першого порядку і ми можемо встати з ліжка посеред ночі, щоб випити БІЛЬШЕ КАВИ. – Він реве, наче монстр, справді одержимий кавою.

– Я хочу кави, – каже Альба. – Я кавоман. – Вона гарчить Генрі у відповідь. Але він підхоплює її і ставить на ноги. Альба оббігає стіл та обіймає мене руками за плечі.

– Гарчи! – гарчить вона мені у вухо.

Встаю і піднімаю Альбу. Вона тепер така важка.

– Сама гарчи.

Несу її коридором і кидаю на ліжко, вона заливисто сміється. Годинник на тумбочці показує 4:16 ранку.

– Бачиш? – Показую їй. – Тобі ще зарано вставати.

Обов’язково трохи пововтузившись, Альба знову влягається. Повертаюсь на кухню. Генрі налив нам обом каву. Знову сідаю. Тут холодно.

– Клер.

– М-м-м?

– Коли я помру, – Генрі зупиняється, дивиться вбік, робить вдих і починає знову. – Я все впорядковую, знаєш, усі документи, мій заповіт, листи знайомим і дещо для Альби – це все у моєму столі.

Нічого не можу відповісти. Генрі дивиться на мене.

– Коли? – запитую.