Вона повільно йшла слідом, тягнучи час,
Так, наче на шляху були якісь перешкоди;
І крім того, так, наче, подолавши їх,
Вона залишить позаду ходу та полетить
Генрі: Небо чисте; падаю у високе сухотрав’я, нехай це буде швидко і без різких змін, у той час як намагаюся зберігати тишу, вдалині чути звук вистрілу рушниці; звісно, це не має ніякого стосунку до мене, втім: гучно падаю на землю, дивлюсь на свій живіт, який розверзнувся, наче гранат, суп нутрощів та крові погойдується в чаші мого тіла; це зовсім не боляче, це не може бути правдою, але я можу лише милуватися цією кубічною версією власної середини, (хтось біжить) усе, що я хочу, – це побачити Клер, до того часу (до того часу) як кричу її ім’я Клер, Клер,
і Клер схиляється наді мною, плачучи, і Альба шепоче: тату…
– Кохаю тебе…
– Генрі…
– Завжди…
– О Боже, о Боже…
– Світу достатньо…
– Ні!
– І часу…
– Генрі!
Клер: У вітальні дуже тихо. Усі стоять нерухомо, наче заморожені, пильно дивлячись на нас. Співає Біллі Голідей, тоді хтось вимикає CD-програвач і настає тиша. Сиджу на долівці, тримаючи Генрі. Альба присіла над ним, шепочучи йому в вухо, трясучи його. Шкіра Генрі тепла, його очі розплющені, дивляться повз мене, він важкий у моїх руках, такий важкий, його бліда шкіра розірвана, повсюди червона, розірвана плоть облямовує таємний світ крові. Пригортаю Генрі. У кутику його рота – кров. Витираю її. Десь поблизу вибухають петарди.
Гомес говорить:
– Гадаю, краще викликати поліцію.
Розчинення
Клер: Сплю цілий день. Навколо дому пролітають звуки – сміттєвоз у провулку, дощ, постукування дерева у вікно спальні. Сплю. Себто старанно намагаюся спати, бажаючи сну, тримаючи його, відштовхуючи мрії, відмовившись, відмовляючись. Тепер сон – мій коханець, моє безпам’ятство, мій наркотик, моє забуття. Телефон дзвонить і дзвонить. Я відключила автовідповідач, який відповідав голосом Генрі. Обід, ніч, ранок. Усе звелося до цього ліжка, цього безкінечного марення, яке перетворює дні у ще один день, змушує час зупинитися, розтягує і стискає його до безглуздя.
Деколи сон полишає мене, і я вдаю, наче Ета прийшла будити мене до школи. Дихаю повільно і глибоко. Не ворушу очима під повіками, намагаюсь ні про що не думати, і невдовзі Сон, бачачи моє бездоганне його відтворення, приходить, щоб возз’єднатися зі своєю копією.
Інколи прокидаюся і тягнуся до Генрі. Сон стирає усю різницю: тоді і зараз; мертвий і живий. Я поза голодом, поза суєтою, поза турботами. Цього ранку помітила своє лице у дзеркалі ванної. У мене шкіра – наче папір; я худюща, жовта, з темними колами під очима, зі сплутаним волоссям. Я – наче мертва. Нічого не хочу.
Кімі сідає в ногах ліжка. Промовляє:
– Клер? Альба повернулась зі школи… ти їй не дозволиш увійти, привітатися?
Вдаю, що сплю. Маленька рука Альби гладить моє лице. Сльози течуть з моїх очей. Альба щось ставить – свій наплічник? свій футляр для скрипки? – на підлогу, і Кімі проказує: роззуйся, Альбо. Тоді Альба залазить до мене у ліжко. Вона огортає себе моєю рукою, вкладає голову під моє підборіддя. Зітхаю і розплющую очі. Альба вдає, що спить. Вдивляюсь у її густі чорні вії, її широкий рот, бліду шкіру; вона обережно дихає, стискає моє стегно своєю міцною рукою, що пахне стружками олівців, каніфоллю і шампунем. Цілую її в тім’ячко. Альба розплющує очі, і тоді її схожість з Генрі майже перевищує те, що лише можу знести. Кімі піднімається і виходить з кімнати.
Пізніше встаю, приймаю душ, вечеряю, сидячи за столом з Кімі та Альбою. Сідаю за стіл Генрі після того, як Альба йде спати, висуваю шухляди, витягую в’язку листів і починаю читати.
Лист, який потрібно відкрити в разі моєї смерті.
10 грудня 2006 року
Клер, найдорожча моя,
пишучи це, сиджу за своїм столом у віддаленій спальні, дивлячись на твою студію по той бік заднього двору. Він устелений блакитним вечірнім снігом, усе слизьке та затверділе від льоду; дуже спокійно. Це один із тих зимових вечорів, коли холод кожної окремої речі, здається, сповільнює час, наче вузький центр піщаного годинника, крізь який плине час, але повільно, повільно. У мене відчуття, дуже знайоме мені, коли я поза часом, – по-іншому майже ніколи не буває, – наче я піднятий часом, плаваю без зусиль його поверхнею, як плаває товста пані. У мене зринуло раптове бажання, сьогодні увечері, тут, коли я сам у домі (ти зараз на сольному концерті Алісії, в Сент-Луї) написати тобі листа. Я раптом захотів залишити щось на потім. Гадаю, що часу обмаль. Відчуваю, наче всі мої запаси енергії, бажання, тривалості є тонкими, дрібними. Я не відчуваю себе спроможним продовжувати дуже довго. Знаю, що ти знаєш.
Якщо ти це читаєш, то я, мабуть, мертвий. (Кажу «мабуть» – тому, що ніколи не знаєш, як можуть скластися обставини, і просто заявляти про власну смерть, як незаперечний факт, здається нерозумним і зарозумілим.) Щодо цієї моєї смерті – сподіваюсь, вона була простою, ясною і недвозначною. Сподіваюсь, що вона не створила надто багато метушні. Вибач. (Це читається, наче записка самогубця. Дивно.) Але, знаєш: ти знаєш, що якби я міг залишитися, якби міг продовжувати, я би вхопився за кожну мить; якою б вона не була, ця смерть, ти знаєш, що вона прийшла і забрала мене, наче дитину, яку вкрали гобліни.
Клер, хочу сказати тобі знову: я кохаю тебе. Наше кохання було ниткою у лабіринті, сіткою, під канатоходцем, єдиною реальною річчю в моєму дивному житті, якій я завжди міг довіряти. Сьогодні відчуваю, що моє кохання до тебе має більше густини у цьому світі, ніж маю я сам: наче воно може затриматися після мене, оточувати тебе, берегти тебе, тримати тебе.
Ненавиджу думати про твоє чекання. Знаю, що ти чекала мене усе своє життя, завжди не впевнена у тому, скільки триватиме кожний наступний відрізок очікування. Десять хвилин, десять днів. Місяць. Яким непевним чоловіком я був, Клер, – наче моряк, одинокий Одіссей, який бореться з високими хвилями, інколи підступний, інколи – іграшка богів. Будь ласка, Клер. Коли я буду мертвим – припини чекати і будь вільною. Заховай мене глибоко у собі та виходь у світ, живи. Люби світ і себе у ньому, рухайся крізь нього, наче він не пропонує ніякого опору, наче світ – твоя звичайна стихія. Я дав тобі життя з повною відсутністю діяльності. Я не маю на увазі, що ти нічого не робила. Ти створила красу і смисл, своїм мистецтвом, і Альбу, яка є дивовижною, а для мене… для мене ти була усім.
Коли померла моя мама, цим виснажила мого батька повністю. Вона би це зненавиділа. Кожна хвилина його життя відтоді була позначена її відсутністю, кожному вчинку не вистачало розмаху, тому, що там не було її, щоб оцінити. Будучи юним – не розумів цього, але тепер знаю, як відсутність може бути присутньою, наче пошкоджений нерв, наче похмура птаха. Якби мені треба було жити без тебе – знаю, що не зміг би. Але, надіюсь, у мене є цей образ, у якому ти йдеш необтяжена, і твоє волосся виблискує на сонці. Я не бачив цього на власні очі, лише у власній уяві, що створює картини, що завжди хотіла намалювати тебе сяючою; та я сподіваюся, що це видіння здійсниться у будь-якому разі.
Клер, є ще одна річ. Вагався, чи казати тобі про це, адже забобонно боюся, що сказане може стати причиною того, що це не трапиться (знаю: нерозумно), і також тому, що я щойно говорив про те, щоб не чекати, а це може змусити тебе чекати довше, ніж ти будь-коли чекала. Але скажу тобі, на випадок якщо тобі потрібно буде щось, потім.
Минулого літа я сидів у приймальній Кендріка, коли раптом опинився у темному коридорі дому, якого не знаю. Я трохи заплутався у купі калош, і начебто пахло дощем. У кінці коридору побачив ореол світла довкола дверей, тому повільно і тихцем пішов до них і зазирнув усередину. Кімната була біла і яскраво освітлена ранковим сонцем. Біля вікна, спиною до мене, сиділа жінка, одягнена у светр коралового кольору, на спину спадало довге біле волосся. Біля неї на столику стояла чашка чаю. Мабуть, я спричинив якийсь шум, або вона відчула мене позаду… вона обернулася і побачила мене, а я побачив її. Це була ти, Клер. Цією старою жінкою була ти, у майбутньому. Це було так мило, Клер, настільки мило, що неможливо описати: прийти, наче зі смерті, щоби потримати тебе, і побачити роки, присутні на твоєму обличчі. Більше нічого тобі не скажу, щоб ти могла собі уявити це, щоб це для тебе було неочікуваним, коли настане час, а він таки настане. Ми побачимо одне одного знову, Клер. До того часу – живи, цілковито присутньою у цьому світі, такому красивому.
Уже темно, я дуже втомлений. Я кохатиму тебе завжди. Час – це ніщо.