Dasien[68]

Клер: Шаріс забрала Альбу, Розу, Макса та Джо кататися на роликах у Рейнбо. Тепер їду до неї додому, щоб забрати Альбу; їду ранувато, натомість Шаріс запізнюється. Двері відчиняє обмотаний рушником Гомес.

– Давай, заходь, – каже він, широко відчинивши двері. – Хочеш кави?

– Звісно. – Простую за ним їхньою хаотичною вітальнею на кухню. Сідаю за стіл, усе ще заставлений тарілками після сніданку, і розчищаю місце, щоб обіпертися на лікті. Гомес сновигає кухнею, готуючи каву.

– Давно тебе не бачив.

– Я була зайнята. Альба має всі ці різні заняття, я тільки й воджу її повсюди.

– Малюєш? – Гомес ставить горня з блюдцем переді мною і наливає туди каву. Молоко і цукор уже на столі, тому беру сама.

– Ні.

– О, – Гомес схиляється на кухонну стійку, обхопивши руками горня з кавою. Його волосся темне від води і гладенько зачесане назад. Ніколи не помічала, що він лисіє. – А крім того, що возиш її високість, що ти робиш?

Що я роблю? Чекаю. Думаю. Сиджу на нашому ліжку, тримаючи стару картату сорочку, яка все ще пахне Генрі, глибоко вдихаючи його запах. Йду гуляти о другій годині ночі, коли Альба в безпеці у своєму ліжку; прогулянки мої тривалі, щоб достатньо виснажитися для того, щоби заснути. Розмовляю з Генрі, так, наче він тут, зі мною, наче він міг би бачити моїми очима, думати моїм мозком.

– Небагато.

– Гм-м.

– А ти?

– Ой, знаєш. Керую. Граю суворого главу сім’ї. Як завжди.

– О. – Сьорбаю каву. Зиркаю на годинник над мийником. Він має форму чорного кота: його хвіст смикається туди-сюди, мов маятник, а великі очі переміщаються з часом із кожним посмикуванням, голосно цокаючи. Зараз за чверть дванадцята.

– Хочеш щось поїсти?

Хитаю головою.

– Ні, дякую. – Судячи з тарілок на столі, Гомес і Шаріс їли на сніданок білу мускатну диню, омлет і грінки. Діти їли готовий зерновий сніданок «Лакі чармс» та кільця «Чіріос» і ще щось з арахісовим маслом. Стіл – наче археологічна реконструкція сімейного сніданку в XXІ столітті.

– Ти з кимось зустрічаєшся?

Дивлюсь на Гомеса, який усе ще стоїть, обіпершись на стійку, усе ще тримає горня кави на рівні підборіддя.

– Ні.

– Чому ні?

Не твоя справа, Гомесе.

– Це ніколи не спадало мені на думку.

– Тобі варто про це подумати. – Він ставить горнятко в мийку.

– Чому?

– Тобі потрібне щось нове. Хтось новий. Ти не можеш просто сидіти решту свого життя, чекаючи на появу Генрі.

– Звичайно, можу. Подивись на мене.

Гомес ступає два кроки і стає біля мене. Схиляється до мого вуха.

– Хіба ти ніколи не сумувала за… цим? – Він облизує внутрішню частину мого вуха.

Так, я сумую за цим.

– Відійди від мене, Гомесе, – шиплю до нього, але не відхиляюся. Я прикута до місця ідеєю.

Гомес піднімає моє волосся і цілує шию ззаду.

Ходи до мене! Ходи до мене!

Заплющую очі. Руки піднімають мене з крісла, розстібають сорочку. Язик ковзає моєю шиєю, моїми плечима, сосками. Тягнуся із заплющеними очима й знаходжу махрову тканину, банний рушник, який падає. Генрі. Руки розщіпають мої джинси, стягують їх і кладуть мене на кухонний стіл. Щось металеве падає на підлогу. Їжа і столове срібло, півколо тарілки, шкірка дині під моєю спиною. Мої ноги розсунуті. Язик у моїй піхві. Ооо… Ми на лузі. Літо. Зелена ковдра. Ми щойно поїли, присмак дині все ще у моєму роті. Язик відкриває шлях до вільного простору, вологого та відкритого. Розплющую очі; вдивляюсь у напівпорожню склянку апельсинового соку. Заплющую очі. Міцний, рівномірний поштовх члена Генрі в мені. Так. Я чекала дуже терпляче, Генрі. Я знала, що рано чи пізно ти повернешся. Так. Шкіра до шкіри, руки на грудях, рухи всередину і назад, тягучий ритм, глибше, так, о…

– Генрі…

Усе зупинилось. Голосно цокає годинник. Розплющую очі. Гомес пильно дивиться на мене, скривджений? сердитий? за мить він безвиразний. Захлопуються двері машини у подвір’ї. Сідаю, зістрибую зі столу й біжу у ванну. Гомес кидає мій одяг за мною.

Поки одягаюся, чую, як Шаріс і діти заходять, сміючись у передні двері. Альба гукає: «Мамо?», кричу: «За хвилинку вийду!» Стою у тьмяному світлі ванни з рожевою та чорною плиткою і вдивляюсь на себе у дзеркало. Моє відображення байдуже і бліде. Мию руки й намагаюся розчесати пальцями волосся. Що я кою? Ким дозволила собі стати?

І відповідь приходить, щось на кшталт: тепер Ти мандрівниця.

Клер: Альбина винагорода за те, що вона була терплячою, в той час як ми з Шаріс дивилися на мистецтво, – похід у кафе Ед-Дебевік, несправжню закусочну, що веде жваву туристичну торгівлю. Тільки-но заходимо у двері, як з’являється відчуття 1964 року. Гурт «Kinks» грає на повну гучність, і повсюди вивіски:

Сьогодні, очевидно, день фігурок тварин з повітряних кульок; пан у блискучому фіолетовому костюмі скручує для Альби таксу, тоді переробляє її на капелюх і розміщує на її голові. Вона крутиться з радощів. Ми з півгодини стоїмо у черзі, проте Альба зовсім не скиглить; вона дивиться, як офіціанти та офіціантки фліртують, та нишком оцінює кулькових тварин інших дітей. Нас нарешті супроводжує до кабінки офіціант, який носить окуляри у товстій роговій оправі і бейджик із написом «Спаз». Ми із Шаріс розгортаємо меню й намагаємося поміж картоплі фрі зі смаком сиру та м’ясного рулету знайти, що ми хочемо з’їсти. Альба лише безперестанку повторює: молочний коктейль.

Коли Спаз з’являється знову, у Альби раптовий напад сором’язливості, і її треба вмовляти, щоб вона сказала йому, що хотіла б молочний коктейль з арахісовим маслом і маленьку порцію картоплі фрі (я сказала їй, що це надто нездорово – нічого не їсти на обід, обмежуючись молочним коктейлем). Шаріс замовляє макарони і сир, а я замовляю сендвіч з беконом, салатом та помідорами. Тільки-но Спаз іде, Шаріс співає: «Альба і Спаз сидять на дереві, ЦІЛУЮТЬСЯ…», і Альба заплющує очі, затуляє руками вуха, та сміється, хитаючи головою. Офіціант із бейджиком, на якому написано «Базз», походжає уздовж буфетної стійки й підспівує пісню Боба Сігера «Old Time Rock & Roll».

– Ненавиджу Боба Сігера, – каже Шаріс. – Ти думаєш, він витратив більше тридцяти секунд, щоб написати ту пісню?

Молочний коктейль прибуває до нас у високій склянці з соломинкою, що згинається у металевому шейкері, який містить коктейль, що не помістився у склянку. Альба піднімається, щоб випити його, стає на пальці, щоб досягти найкращого можливого кута, для того щоб висмоктати молочний коктейль з арахісовим маслом. Її такса-капелюх із повітряної кулі сповзає з лоба, заважає їй зосередитися. Вона зиркає на мене крізь густі чорні вії й підсовує кульковий капелюх угору так, що він прилипає до її голови через статичну електрику.

– Коли тато прийде додому? – запитує вона.

Шаріс видає звук, наче їй випадково потрапила в носа пепсі, і кашляє; товчу її по спині, поки вона не показує рукою, щоб я перестала, тому зупиняюсь.

– Двадцять дев’ятого серпня, – відповідаю Альбі, яка знову сьорбає залишки коктейлю, поки Шаріс докірливо на мене дивиться.

Пізніше їдемо в авто на Лейк-Шор-Драйв; я сиджу за кермом, Шаріс вовтузиться з приймачем, Альба засинає на задньому сидінні. Виводжу авто на Ірвінґ-парк, і Шаріс промовляє:

– Хіба Альба не знає, що Генрі помер?

– Звичайно, знає. Вона його бачила, – нагадую Шаріс.