Забігаючи на кількадень вперед, автор мусить з гіркотою сповістити, що новина про новорічне чудо у Прирічному — дякуючи прудким ногам малих прирічанців — встигла оббігати Лопухово, Вонігово, Заньку і Воляче. Зв’язаний із Прирічним доброю пам’яттю, автор на цей раз уникне оповідей про ті страшні посміховиська, яким піддали прирічанців їх сусіди. Обмежимось сумним, але все ж таки оптимістичним фіналом.

Отже, новина про феномен Дульсінеї Тобоської не лише втрапила на злі язики лопухівців, вонігівців, заньківців і волячівців, але — безперечно не без їх помочі — добігла і до старовинного дубового столу завідуючого райвідділом культури Панаса Конопляного. У чорну лють Конопляного кинула не сама звістка, а новорічна “Блискавка”, написана Лєтриком і вивішена у вогнищі культури. Кидаючи із віконця службової машини на прирічанського культмасовика словесні громи, Панас Пантелеймонович блискавкою увірвався у Прирічне і, на щастя, перехопив Лєтрика, коли той, попереджений кимось із сельчан, уже мчав із клубу до Федірцана, де мав намір переждати навалу.

Ледь не збивши Ілька з ніг, машина Панаса Конопляного загальмувала. Лєтрик — від постраху перед грізним “Москвичем” чи гнівом Конопляного — закляк, безборонний, перед оскаленим капотом і підняв руки — мовляв, здаюся. І на його обличчі — від куточків губ аж до вух — розцвіла така невинна усмішка, хоч до рани прикладай. Спантеличений Панас Конопляний декілька хвилин не міг втямити, в якій справі приїхав сюди. Відтак, спохватившись, вискочив із машини і, трясучи кулачищами, звелів йти до клубу.

— Опустіть руки, чуєте, опустіть, не соромте мене! — крикнув Конопляний.

— Дякую — мовив ображено Ілько, — тільки, прошу Вас красно, не я Вас ганьблю, а це Ви знеславлюєте мене перед громадою.

Опустив руки і, зсутулившись, попрямував до клубу.

— Покажіть новорічну “Блискавку”, — наказав Конопляний.

Лєтрик, вагаючись, довго відмикав кінобудку, потім з півгодини рився у приміщенні між давніми афішами, зрештою явився на порозі із білим згортком.

— Покажіть!

Лєтрик розгорнув “Блискавку”, і Конопляному мало не в обличчя вперлася рилом Дульсінея Тобоська, на якій мирно спочивали двадцять рожевеньких пацят. Панас Пантелеймонович, немов раптово засліплений, сахнувся і, не тямлячи себе, істерично заверещав:

— Ви… Ви…. розумієте, що… що… Ви… Ви… розумієте, чим… чим це пахне? Ви… Ви… свиню на священне мі… місце!..

Лєтрик, уже змирившись із вироком, який готувала йому доля, сумирно глянув на облуплену кінобудку, яку вже років п’ять колгосп збирався штукатурити, на дах, котрий тримався скоріш на чесному слові, аніж на кроквах, на хитрих прирічанських горобців, що зацікавлено визирали із гнізд між стінами, і подумав: “Якщо Конопляний називає цю споруду священним місцем, то він, Лєтрик, тут достеменно святий Петро”.

— Ви… Ви… Ви… втратили всяку… — і надалі шаленів Панас Пантелеймонович, — я доповім про це!

— Про що доповісте? — перепитав, підставивши долоню до вуха Лєтрик.

— Про це свинство! — відрубав долонею Конопляний.

— Прошу красно, ви вважаєте, що агітація за розвиток підсобних господарств у дворах наших колгоспників — свинство? Правильно я вас зрозумів, товаришу Конопляний?

Панас Пантелеймонович витрішкувато подивився на Ілька і ледь позадкував до машини.

— Ви… Ви… понесете суворе покарання за свої слова. Я ж говорю про новорічну “Блискавку”, яку власноручно вивісили на кінобудці! — вмить обм’як Конопляний.

— Нести відповідальність будете за образу честі ви! Звідкіля знаєте, що новорічна “Блискавка” не агітація за дальший розвиток підсобних господарств прирічанців? Чули про постанову сесії виконкому Прирічанської сільради про збільшення поголів’я свиней та іншої рогатої худоби в особистих господарствах населення? Ах, на знаєте? Тоді моя вам щира рада, вивчайте наші закони, вникайте у їх глибинну суть. Ми ж, працівники культури, повинні рішення місцевих органів влади найрізноманітнішими засобами доносити до свідомості мас! — Ілько підняв вказівний палець і кілька разів постукав себе по маківці.

Конопляний знічено озирнувся, намагався щось сказати, але, побачивши як Лєтрик із впевненістю, ба навіть обережністю, згортає “Блискавку” із Дульсінеєю і її щасливим сімейством, сів у машину, хряснув дверцями і блискавкою знявся від клубу. Наколи машина вимчала за село, Панас Пантелеймонович пригальмував, і, даючи собі чесне слово більше не зв’язуватися із прирічанцями, висунув руку у вікно і невідомо кому погрозив кулаком у бік села.

Не минуло й кілька днів року активного сонця, як Прирічне знову облетіла вість — із сердечним приступом і запаленням легенів злягла у ліжко гордість села — Ногавичка. Хворий кидався у гарячці, марив, часто серед ночі кликав Лєтрика, згадував покійну козу Клару, мимрив про якесь золото на лопухівських болотах, вимагав своєї незалежної “держави!” Прирічанці, провідуючи Ногавичку, із болем дивилися на виснаженого до кісток ветерана праці і крадькома витирали сльози. І не безпричинно: хто ж як не вони самі стали призвідцями чоловікової трагедії.

У той злощасний перший день Нового року, коли войовничі прирічанці кинулись карати брехуна, Ногавичка, заплющив ліве око — якщо розкривав обидва, літери від похмілля двоїлися, троїлися і повзали по білому аркушику паперу, мов сині мухи, — писав у сільську Раду:

Не встиг Ногавичка поставити підпис і дату, як біля воріт знявся рейвах.

— Глянь-но, хто там прийшов колядувати, — попросив заклопотано дружину.

Не минуло й хвилини, як Олена уже стояла, заламуючи руки, перед колгоспним пенсіонером.

— Господи, що робиться! — тремтіла від постраху жінка.

— У чім річ? — діловито спитав Ногавичка.

— Вбити тебе хочуть люди. Кажуть, обманув село. Розпустив брехню, ніби у баби Вариводихи Дульсінея привела двадцять поросят, а їх всього вісім та й з них уже двоє задушених.

— Може, й правда, — засумнівався Ногавичка, — темно ж було у хліві…

— Темрява голову твою обволокла, бодай добра не діждався! Кличуть тебе на вулицю. Вб’ють, вб’ють же на старості літ! — заголосила жінка.

— А що їм відповіла? — Ногавичка уже рвав заяву на клапті.

— Поїхав до сватів колядувати у Заньку…

— Абись здоров’ячко мала, правду говорила.

Добре знаючи характер односельчан, забув у цю мить Ногавичка за свій пенсійний вік. Кулею вилетів на горище і легко, мов кішка, вискочив на найвищу перекладину під самий дах. Причаївся у темному куточку, і серце від страху, виділося, тремтіло не в грудях, а десь під колінами. А розлючений, до всього ж і охмелілий натовп, уже нишпорив у пошуках вельмишановного прирічанця по хаті, у дровітні, хліві, підвалі. Усвідомивши, як круто обертається справа, Ногавичка спершу порішив кінчити життя самогубством — відкрити черепицю, виповзти на дах і сторчма головою об землю. Проте, коли визирнув у віконечко і уздрів величезні кучугури снігу, та ще згадав як холодно, морозно на дворі, а він в одній сорочці, передумав прощатись із білим світом. Так і просидів на горищі майже до самого вечора, доки син не умовив спуститись із перекладини.

І ось сумні наслідки…

…Минуло чимало часу, доки Ногавичка вернувся до життя. Вже й весна рясним квітом сміялася у шибки, а мужній прирічанець все ще не піднімався із ліжка. І тут, аби надаремно не тратити часу, взявся ветеран праці написати історію села, з якої автор — безперечно при цілковитій згоді Ногавички — почерпнув великий багаж матеріалу при написанні оповіді про життя Прирічного в рік активного сонця.

Ось тільки деякі витинки з безцінного літопису Ногавички про історії трагічні, спонукані діяльністю сонця.

“Одразу після святкування Міжнародного жіночого дня у кафе, прозване прирічанцями “Сльози матері”, нагрянула ревізія. Перевіряючі встановили, що завідуюча Муця Куци хвостка на кожні сто грамів недоливає двадцять. Окрім того, у підсобці комісія знайшла п’ять ящиків горілки, закуплених у державній торгівлі. Муця ревно клялася, що буцімто не пам’ятає, як опинилася тут горілка, а недолив пояснювала діяльністю активного сонця і його негативним впливом на зір і пам’ять. Однак виявилось, що на ревізорів агресивне світило не мало ніякої дії. Враховуючи, що подібні випадки траплялись з Муцею неодноразово, авторитетна комісія підготувала належні документи і передала слідчим органам. Під час обшуку в Куцихвостки знайдено величезну суму грошей і коштовності. Аби позбавити завідуючу згубного впливу активного сонця, Муцю відкомандирували в місця тихі, куди дуже рідко заглядають промені небесного світила”.