— О круці фікс, гер гот!!! Аби тобою так гримали чорти від землі до небес!!! — заревів несамовито Веклюк і метнувся у сіни за дружиною.

Однак та вчасно замкнула двері своєї кімнати.

Веклюк впав перед порогом на коліна, відчайно простогнав:

— О Господи великий і праведний, де ти! Благаю, скарай цю нечисть, або мене забери!

— Забере вас, Кіряша, і без вашої молитви, забере, — спокійно відповіла за дверима жінка.

Все! Зв’язок із внутрішнім голосом втрачено. Веклюк зайшов у кімнату, впав, розбитий, у крісло і тяжко застогнав. У цей час жінка включила у своїй половині старий програвач і поставила платівку, яку Андрій ненавидів гірше Гафи, — так величали дружину.

Тут звукова доріжка на платівці давно стерлася, і співак разів зо двадцять хриплим голосом повторював одне й те ж: “Но не сказала, но не сказала…” — і раптом перестрибував:

Ці катування починалися кожної суботи, як тільки Веклюк налаштовувався на зустріч із внутрішнім голосом. Дружина прекрасно відала, наскільки обридла йому легковажна пісенька, і робила це, аби дошкулити. Він ладен був у такі хвилини терпіти неймовірні муки, щоб лишень не чути осоружних: “Но не сказала, но не сказала, но не сказала…”. Веклюкові здавалося, що це ним вертить на програвачеві і гостра голка повільно, колами вкручується, влізає у його мозок.

— Перестань, чуєш, перестань, круці фікс, бо спалю в’єдно із твоїм гавкалом, гер гот! — божеволіючи, крикнув у сіни.

Пісенька на мить стихла, почулося задоволене хіхікання Гафи. А відтак, по хвильці, знову:

Веклюк притьмом вибіг у сад, занурився у найглухішу місцину, сів під деревом, затулив вуха і, аби угамуватись, спробував думати, згадувати щось приємне.

Гафа, відчувши, що чоловіка змило із хати, вимкнула програвач. Андрієві стало аж легше дихати. Якийсь час бездумно дивився у крону яблуні, затим знову почав налагоджувати зв’язок із внутрішнім голосом. Або від того, що перенервував, або від внутрішньої напруги, голос назавжди умовк. У голові весь час миготіла трійка. Вона стрибала з одного ока в друге, потому безугавно вертілася, видовжувалася до неймовірних розмірів і застигала. Цифра починала діяти Веклюкові на нерви. Йому стало здаватися, що трійка — жива істота: він помітив хитрі очі, лукаву і підступну, як у Гафи, посмішку і велетенські крила. Ось цифра помалу знялася, замиготіла перед обличчям і почала набридливо осиним голосом зумкотіти, а далі всілася прямо на ніс. Веклюк з переляку ляснув себе щосили по обличчю — видіння зникло з очей. І тут завмер — через хвилину по радіо мали оголошувати результати попереднього тиражу “Спортлото”. Схопився з місця, і, обдираючи між кущами малини руки, лице, стрімголов кинувся до хати. На щастя, програма вістей затягнулася, і встиг. Прудко вихопив з шухляди картки і вухом прилип до радіо, вірніше, розчинився всім єством у ньому. Перший тираж суботнього “Спортлото” не приніс очікуваної радості — кожне число, підказане внутрішнім голосом, виявилося невірним. Не збіглися числа і в другій картці, але тут Веклюк насторожився.

“11”, “32”, “6”, “21”, “4”. Круці фікс, ці ж числа йому знайомі. Він записував їх минулої суботи… Але, де, де?! Розгублений, переляканий погляд почав шалено бігати по стінах, по речах.

Справа в тім, що Веклюк, закресливши у картці числа, підказані внутрішнім голосом, писав ще й нові варіанти — заради інтересу. Однак заповнював не картки, а малював де випаде: на столі, стінах, шафі, підвіконнях. І ось тепер Веклюк відчайдушно почав бігати по кімнаті, шукаючи записані злощасні числа. І тут погляд упав на табуретку: з неї спокійно і мило посміхалися щойно названі числа.

— Круці фікс, стійте, стійте!!! — перестрашено закричав до дикторів радіо. — Я теж виграв, чуєте, я вгадав, онде, дивіться! О гер гот!

Андрій схопив табуретку, підніс до приймача і почав трясти нею.

— Ви, видите, я вгадав теж!

Однак диктори уже оголошували музичну паузу.

— Так пождіть лишень! — у відчаї заголосив Веклюк. — Гляньте лише осьдечки! — махав і далі перед приймачем табуреткою.

Диктори умовкли. Веклюкові здалося, що вони почули його, і вмить просвітлів. Але тут залунав бадьорий марш.

— А грім би вас побив, круці фікс! — Веклюк з усього розмаху гепнув табуреткою по приймачу.

Почувся оглушливий тріск, кімнату заповнило ядучим димом, і бадьорий марш умовк.

Гафа, почувши неладне в чоловіковій половині, хутко включила програвач, і полинуло знайоме:

Веклюк впав у крісло і безпомічно, немов дитина, заплакав.

Таких трав, як вродили у літо активного сонця, Павло Гаракаль — хоч п’ятий десяток чоловікові назичила зозуля — не пам’ятав. Тучні, високорослі, міцно налиті зеленою кров’ю, хай їм буде нівроку, слалися перед його зором від пониззя лісу аж до пагорбів, що невеликою черідкою рудих корів мирно брели собі від села до старих і мудрих прирічанських обріїв. Щойно із-за гори Мелані вигулькнуло краєчком ока сонце, і роси — діамантовими сережками звисали із тугих стебел — замерехтіли, трави одразу стріпонулись від сну, повеселішали і помалу розговорились… Хай їм красна доля — як живі. Просто жаль стинати. Але, як кажуть: “Коси, косо, доки роси”. І Павло, сплюнувши на долоні, взявся за косу і повів її легко й чинно перед собою, як легінь у танець молодицю. А та заспівала дзвінко, злітала перед Гаракалем — тільки встигай очима ловити. Що там не говорити, але рука на косу у Павла була чи не найлегшою у всьому Прирічному. І мало хто брався йти поперед нього — на п’яти наступає і жене косаря, доки чоловікові дихання стачить.

Під обід за Павлом уже бігло кілька валків — кожен на добрий кілометр. Дотягнувши за собою на вершок черговий покіс, встромив косу в землю, відтак сів, зняв капелюха, витер спітнілу лисину і смачно зітхнув. Господи, краса яка! Сонце, як душа доброго чоловіка, щедре на тепло. Очманіло пахнуть у валках прив’ялі трави. Між ними за безцінь продають свою музику цвіркуни. Навколишні овиди оповило молоденьке літнє марево. З одного боку лукаво підморгує у ярузі потік, а з другого, поважно, мов квочка, розсілося у долині село. А ти, хвалити щасливу днину, сидиш собі на одному з пагорбів, як кум королю, і радій, намиловуйся благодаттю. І раптом Гаракаль стрепенувся, відтак весь напружився, і серце гадюкою обвив полохливий холодок: над вулицею, приблизно у тому місці, де знаходилось його обійстя, потягся стовп диму. Спершу якийсь безбарвний, лінивий, а далі його раптом підкинув, підхопив чорний, густий і повалив уже сердито, напористо… Щось недобре йойкнуло у грудях… Забувши про косу, пересилюючи зрадливе тремтіння у колінах, Гаракаль зірвався з місця, і, перелітаючи через валки, помчав у село…

…У цей час Федірцан, що поспіль із сторожуванням в колгоспі займав посаду чергового пожежника, лежав в сторожці на тапчані і хропів. Каска, яку не знімав із себе під час служби ні на хвильку, муляла шию, і дідові снили не вельми веселі сни, ніби Ракетник — начальник пожежної охорони колгоспу — накинув на нього зашморг і тягне на палаючу дзвіницю. Нині саме рік минав, як та згоріла дотла. Федірцан впирається, повзе на колінах, благаючи помилування, але Ракетник нещадний… Хто зна, можливо, начальникові і вдалось би витягнути шановного пожежника на вогненну будівлю, але тут сон обпік різкий телефонний дзвінок. Дідом пересмикнуло. Поправив на голові каску і підняв трубку.