Діти побралися за руки, ішли поволі берегом яруги, зацікавлено слухаючи розповіді Віри Петрівни. Уважність, послушність чемність вихованців свідчили, що чотири роки, проведені із учителькою, не минули даремно, що працювала Віра Петрівна з дітьми не за хліб насущний, а з душею.

Один тільки Охрім Новиков, прозваний через характер і незвичність для прирічанців імені Грімом, як завжди, не знаходив для себе місця. Його гарні великі голубі очі, обрамлені по-дівочому довгими віями, зблискували то в голові колони, то в середині, а то далеко позаду.

Хлопця зовсім не цікавили захоплені оповіді вчительки. Схилившись над потоком, Грім довго вивчав дно, а потім підбіг до гурту однокласників і, перебивши розповідь Віри Петрівни у найцікавішому відтинку, де йшлося про знамениту перемогу прирічанців у бійці з лопухівцями і вонігівцями у тридцятих роках за гору Меланю, ні сіло ні впало спитав:

— Віро Петрівно, а чому риб їдять, а жаб ні? А я недавно спік на вогні одну ропуху, з’їв, і нічого. Досить смачно було!..

Віра Петрівна враз зблідла, її занудило, і вчителька відчула, що сніданок нагально повертається назад. Щастя, поруч був Микола Васильович. Директор вмить зачерпнув із потоку води, скропив жінці обличчя, і вона із далекої історії повернулась помалу до прирічанського сьогодення.

— Охріме, лайдаку нещасний! — видавила із себе, цокотячи зубами. — Багато будеш знати, скоро зістаришся.

— А! Я тепер уже знаю! — Гріма раптом осяяла нова думка.

— Що ти знаєш? — спитав суворо Микола Васильович.

— Знаю, чому баба завжди говорять, що Вірі Петрівні уже красні роки, а вона дуже молодо виглядить, — стрибнув і завертівся на одній нозі Грім.

Така зухвала заява була тою останньою краплею, яка доповнила чашу чотирирічного терпіння учительки.

— Вертайся додому! Геть з моїх віч! — верескнула несамовито Віра Петрівна. — Ти вже доконав мої нерви!

Грім одразу присмирнів, опустив очі і поплентався до гурту, але через кілька кроків зупинився і ображено сів на берег яруги.

Негласна війна між Грімом і Вірою Петрівною почалася з першого уроку. В той час, коли вчителька, ласкаво посміхаючись, знайомилась із майбутніми своїми вихованцями, Грім сидів на останній парті, щось пильно розглядав перед собою і час од часу поглядав на Віру Петрівну.

— Новиков, ти чим займаєшся? — зацікавило педагога.

Грім піднявся, переможно оглянув ровесників і радісно видихнув:

— Я дивлюся на мурашку і на вас, Віро Петрівно. Ви такі схожі! — Грім узяв із парти у долоню мурашку. — Дивіться, вона зверху тоненька-тоненька, а знизу гузно таке широчезне…

Грім втрапив у найвразливіше місце. Вірі Петрівні не сповнилось ще й сорока, однак розповніла передчасно і від цього дуже страждала. Часто їздила на курорти, проводила під наглядом лікарів голодування, і якщо на деякий час збувала кілька кілограмів, то невдовзі повніла ще більше. Найприємніший комплімент для дружини директора звучав приблизно так:

— Ой, Віро Петрівно, Ви знаєте, мені здається, що останнім часом Ви добряче схудли.

До того безвідмовного засобу завжди вдавалися колеги, коли хотіли з тих чи інших міркувань здобути прихильність подружжя Перебзяків.

І ось простодушний Грім навів порівняння, яке прозвучало для Віри Петрівни не менш мелодійно, ніж грім у ясному небі. Весь клас весело зареготав, а вчителька почервоніла і вказала пальцем на двері:

— Вийди! І без баби не приходь до школи!

Очікуючи за своє відкриття щонайменше похвали і побачивши, що справи обернулися у зворотному напрямі, Грім вельми посмутнів і подибав за своїм ангелом-хранителем — бабою Вариводихою.

З тих пір Грім попав у неласку до вчительки — Віра Петрівна ніяк не могла забути йому поетичної знахідки. Ні, учителька не мстила — вона просто старалась не помічати Гріма. За всі чотири роки він сидів на задній парті і зостався для вчительки на останньому плані.

І ось насамкінець знову сюрприз: мовляв, Віра Петрівна тому молодо виглядить, бо нічого не знає.

Від яруги діти звернули на дорогу, що древніми узами любові прив’язувала Прирічне до гори Мелані. Гора була одним із семи чудес Прирічного, на яке лопухівці, вонігівці, заньківці і волячівці дивились із своїх сіл, кусаючи лікті; вони ладні були Меланю з’їсти очима, жменями розкидати по світу і стерти із лиця землі.

Гора ніби випливала із-під самого серця землі, рівно тягнулася вздовж східної околиці Прирічного і на межі із Лопуховим раптом підіймалася високою прямовисною скелею. Коли глянути у погідну днину на гору здалеку, Меланя схожа на голубого коня, який шалено нісся через земні простори і раптом у пориві став дибки перед прірвою.

Лопухівці, яким від межі до гори не діставало з десяток кроків, часто заявляли і свої права на Меланю, бо, мовляв, у селі жили колись люди, котрі ще пам’ятали, нібито гора лежала на території Лопухова, а підступні прирічанці невідомим чином перетягнули її до себе. На те мудрі прирічанці не без іронії радили за принципом — за що купили, за те продаємо:

— Довго судитися не будемо — як ми перетягли у тайстрах Меланю до себе, так ви перенесіть тепер її до Лопухова.

Бувало, що у п’яному розгулі найвідчайдушніші лопухівці запрягали коней, брались за кайла, мотики, міхи, корзини і з войовничими вигуками ішли на приступ Мелані. Люто лупали тверду породу, вантажили і перевозили у володіння Лопухова. Про наслідки гіркого похмілля говорили численні купи каміння і землі на лопухівській території, перед якими гора Меланя здавалася ще більш величною, прекрасною і недосяжною.

Із глибини віків донесла на своїх натруджених плечах Меланя знамениті прирічанські виноградники. Довгі ряди кущів-велетнів весело бігли наввипередки уверх по схилах. Коли достигала осінь, сонце, здавалося, слабшало, бо всю свою кров віддало прирічанському винограду. Оповідають, що знамениті обози Петра І, які доставляли цареві вино із Середнього, наповнювали бочки і в Прирічному, і буцімто сам володар Росії був високої думки про прирічанський трунок. На незаперечний доказ цієї яскравої сторінки славної історії села прирічанці покажуть вам атрибути петрівської епохи, які кожної весни надибують, копаючи городи. Цим, як звісно, не похваляться ні в Лопухові, ні в Заньці, ні у Вонігові, а поготів у Волячому.

Знамениті прирічанські виноградники стали і першоосновою назви самої гори. До перших років колективізації гора була безіменною — просто: прирічанська гора. Створюючи колективне господарство, прирічанці довго мізкували, кому довірити стерегти гору від заздрого ока. Здорового чоловіка не поставиш, бо робочі руки на ті часи цінувались дуже дорого. По довгих дебатах зійшлися на одному: сторожем до гори приставити кривого Федірцана. Чоловік він совісний, не лукавий, добрий — на такого можна покластися.

Федірцан був дійсно людиною чесною, але занадто флегматичною і лінивою. Скажімо, прийде у Прирічне красна яр-пора, Меланя — жінка Петра — аж жили у руках надриває від роботи по газдівству, а Федірцан вийде у город, тицьне у землю кілька раз заступом, сяде на ослоні і незмигно дивиться у бік Лопухова.

— Ме-е-ела-ню, акхи! — крикне гугняво через півгодини.

— Чого тобі, чорте хромий, копай! — гиркне Меланя.

— Чуєш, у Лопухові кури кудкудачать, як на пожежу, акхи, — відповідає незворушно Петро.

Мине ще півгодини.

— Ме-е-ела-ню, акхи!

— Акхикнулось би тобі вже у пеклі, бовдуре нещасний! — лютіє Меланя, рубаючи дрова.

І як на біду, поліно блискавично вилітає з-під сокири і лупить жінку прямо в чоло.

Мелані темніє в очах, і вона ледь не втрачає свідомість. Потім, стогнучи від болю, бере сокиру і прикладає холодне лезо до гулі.

— А у Вонігові, акхи, — гугнявить, мовби й нічого не сталося, Петро, — корови так ремигають, гейби на дощ. Та й спати нібечки хочеться, акхи.

Ще через півгодини кривий Федірцан з глибоким роздумом прорече:

— Отак живемо, живемо і раз лиш помремо, акхи.

Отже, безпека і честь прирічанської гори стали лежати на совісті Федірцана. Петро разом із розвиднем викульгує на вершину гори — аби видно усі виноградники, та й блукає очима по Прирічному, відшукуючи по ранкових стовпах димів свою оселю. Ага, он за хатою Вариводихи уже знявся синювато-прозорий язичок димку, серед інших ледь-ледь видимий, — затопила піч і скупа Федірцаня.