Старенька, роззявивши рота, оніміло дивилась, як Ногавичка прямує поміж столів, а тут Лєтрик:

— Лийте, бабо, сюди! — простягнув і свою виїдену хлібину.

Стара метко вихопила із відра сметани варіху і щосили заліпила самовпевненому покупцеві межи очі. Доки Лєтрик протирав обличчя, бабуся, розмахуючи руками, пронизливим голосом репетувала на весь базар:

— Злодії!!! Ратуйте, люди добрі, ратуйте!!!

Ілько щосили дременув услід за Ногавичкою. Тут завгоспові треба було набрати терпіння і йти собі спокійно. Але страх сильніший за здоровий глузд. Він підхопив Ногавичку за ноги і щосили поніс між рядами.

— Рятуйте!!! — не роздумуючи, де злодії, кричали перелякані жінки.

Якийсь кривий дід підставив Ногавичці під ноги палицю, і славний прирічанець простягнувся кілька метрів на череві по землі.

Лєтрик, що шалено мчав за Ногавичкою, спіткнувся об розпростерте тіло і сам полетів. А далі, не розбираючи, де злодії, а де чесний народ, продавці і покупці лупили один одного чим попало. Особливо старався кривий дід.

Скориставшись метушнею, Ногавичка вужем виповз з-під купи тіл і, не розбираючи дороги, прожогом вилетів із базару, далі дременув вулицями.

Вже хотів було зупинитись, коли за спиною загупали бруківкою чиїсь металеві кроки.

“Здоганяють”, — майнуло в голові.

І поніс страх далі вуличками, перевулками. А гупотіння все ближче. Зібравши останні сили, Ногавичка влетів у якийсь двір, хряснув за собою хвірткою і впав, знеможений, під ворота. Не встиг перевести подих, як у хвіртку затарабанили.

“Все!” — подумав завгосп.

І вмить перед знаменитим прирічанцем промайнуло все його свідоме і несвідоме життя.

— Господи, дай хоч легкої смерті! — глянув скорботно у небо.

— Петре Семеновичу, — почулося з вулиці тяжке дихання Лєтрика. — Та відчиніть же, пустіть і мене.

Однак Ногавичка не встиг відкрити Лєтрикові браму в рай — із-за рогу будинку, погойдуючи ситим черевом, повільно виліз величезний, як теля, псюга. Загарчав погрозливо і попрямував до воріт.

— Я не кусаюся, — щиро зізнався собаці Ногавичка. — Не бійся мене, добра псино, — приклав у знак своїх мирних намірів до серця руку.

Однак, якщо все живе й пішло від Бога, то собака достеменно від чорта. Пес і не заглянув у душу завгоспові. Оскалив зуби, гаркнув і стрибнув, а Ногавичку в одну секунду якась невідома сила викинула, немов м’яч на гостроконечну огорожу, до всього ще й обплетену колючим дротом. Не встиг завгосп зойкнути, як руки Лєтрика уже потягли його до себе на тротуар.

Радіючи з такого щасливого кінця, Ногавичка неспогадано із жахом помітив, що добрий шмат його модерних штанів із гербом покійниці-монархії переможно розвіюється на одному із списів огорожі. Глипнув перед себе — все ніби гаразд. І тільки коли відчув, як вітер північний змінних напрямків починає допікати місце, яке ледве пережило канчуки мадярських і чеських жандармів, зрозумів усе.

— Будь добрий, зніми, — показав Ількові на шмат штанів, що стирчав на огорожі, — може, стара пошиє хоч сорочку Йоськові.

Сам же зняв піджак, закрив ним пробоїну і пов’язав рукави на череві…

На щастя, метрів зо двісті від злощасного двору, розкинувся старий, зарослий, давно вже не доглянутий парк. Туди й вирушила прирічанська місія.

Тільки зайшли у зарослі бузку, Ногавичка закам’янів. Запитуюче глянув на Лєтрика, мацнув себе з лівого боку і полегшено зітхнув.

— Слава тобі, Господи, хоч гроші не загубив.

— Які гроші? — поцікавився Лєтрик.

Одразу збагнув завгосп, що дав маху, але відступати, та ще й у порваних штанях, було уже нікуди.

— Розумієш, Ільку, — дурнувато усміхнувся, чинячи із себе такого собі простачка. — Від рота скибку урвав, копійку до копійки складав, аби Йоськові костюм нині купити. Сором на все село: син завгоспа, а ходить у дранті, — безбожно брехав Ногавичка.

Проте Лєтрик був не з тих, що словами красними годуються.

— Ви мені, Степановичу, памороки в голову на наганяйте, — відрубав долонею. — Або зичите гроші і йдемо творити діла, а ні — збираймося одразу в темницю.

Хапаючись за соломинку, Ногавичка лукаво запитав:

— Як же ми підемо творити діла, коли в мене біда? — завгосп для переконливості заголив піджак.

— Не майте клопоту, — заспокоїв Лєтрик. — Я піду сам, а Ви почекаєте тут. Владнаю діла, діждемося ночі, а тоді додому.

Ногавичка безнадійно махнув рукою і сказав:

— Пиши розписку!

Лєтрик, аби догодити завгоспу, швидко накарлючив: “Я, дурний Ілько, зичу гроші від Ногавички в сумі 800 рублів, їх зобов’язуюсь вернути протягом тижня”.

Ногавичка уважно прочитав, послинив олівця і написав резолюцію: “Дурним грошей не довіряють”.

Лєтрик вийняв чистий аркуш і зі злості намережив: “Я, розумний Ілько, зичу гроші…” і далі по тексту.

Ногавичка і на цей раз довго вивчав розписку й знову наклав резолюцію: “Розумний грошей не поверне”.

Тут Ілько скипів:

— Довго думаєте мудрувати…

Однак думку не встиг закінчити, бо Ногавичка вже витягав з потаємної кишені пачку грошей. Сам же, ховаючи розписку, з приємністю відзначив, що Ілько виписав цифру “800” так, що можна без найменшої потуги дописати непомітно ще одного нуля.

…Темної ночі стомлена, але щаслива прирічанська місія верталася додому: завтра-післязавтра можна було їхати на станцію за дротом. Лєтрик — як чіп п’яний — розповідав всякі небилиці, як йому вдалося вирвати “нерви електроенергії” — так називав дріт. При цьому весь час тикав різними паперами, за якими колгосп мав отримати “нерви”.

— Ільку, а як ти зміг все так хитро прокрутити? — не міг дотямити Ногавичка.

— Тисячі разів говорив вам: хлопці, що працюють на станції, зі мною в армії служили, а потім, Петре Степановичу, могорич — перепустка у царство небесне.

— А за документи питали? Від тебе ж їх цигани викрали!

— Аякже, питали. Я сказав, що по дорозі у місто знявся вітрисько, вихопив з кишені папірці і поніс.

— І тобі повірили?

— Повірили!

Затим зупинився, довго міркував і тихо промовив сам до себе:

— Повірили… Дійсно, як повірили?

На цім слові Лєтрик протверезів.

Завгосп обережно відчинив хвіртку, зайшов у двір і попрошкував до колодязя, аби угамувати спрагу. Тільки нахилився над відром, як сильний удар у спину мало не скинув його у студню.

— Господи, це вже достеменно нечиста сила?! — І завмер.

Незрушно постояв кілька хвилин, відтак крадькома повернув голову і мало не зойкнув від радості: перед ним стояла коза.

— Кларо, як ти опинилася вдома? — ніжно, із сльозами на очах, запитав Ногавичка.

Клара докірливо похитала головою і багатозначно мекнула.

Віднайдене кохання,

або ж

Кінець легенди

Часи і пригоди, про які йшла мова, прирічанці згадують з теплим гумором, а інколи з якоюсь прикрістю. При цьому неодмінно додадуть: “Що подієш, темні ми були”.

Це тобі не теперішній високосвідомий прирічанець. До прикладу хоча б сьогоднішній Ногавичка. Чоловік у сорок років сів за парту, закінчив вечірню школу, а відтак заочно сільськогосподарський технікум і зовсім освіченою людиною пішов на пенсію. Син Йосько — головний агроном у прирічанському господарстві, перший заступник найстарішого в області голови колгоспу Дмитра Лазаря.

На старість Ногавичка навіть закохався до безтями у свою Гелену. Це сталося несподівано, само по собі. Якось завгосп у напливі страшного гніву обізвав жінку чудом-юдом.

— Коли я вже така страшна і, як ти думаєш, нікому не потрібна, — на диво спокійно сказала Гелена, — давай поїдемо у місто, ти будеш іти слідом і дивитися: за ким озиратимуться люди — за мною чи за тобою.

Багато чому навчений гірким досвідом спільного життя, Ногавичка на цей раз без супротиву піддався на провокацію.

День вибрали недільний, базарний, багатолюдний… Тільки приїхали в місто, завгосп — а йшов він кроків з десять позаду жінки — одразу запримітив, що найвродливіші чоловіки зупиняються і заворожено дивляться услід Гелені. Звичайно, Ногавичка і не запідозрював хитро придуманий жінкою план, розрахований на безвідмовний ефект. Гелена прямувала із незворушним обличчям попереду Ногавички і, як тільки назустріч йшов молодий чоловік, несподівано то страшно вирячувала очі, то висолоплювала язика, то кривила потворні гримаси і, не обертаючись, чимчикувала далі. Незнайомі, вражені штукарствами літньої жінки, зупинялися і довго зорили їй услід.